Як це відбувається і завдяки кому – дослідили журналісти телеканалу «Аверс», підготувавши репортаж про Свято-Троїцький собор у Берестечку «Польська влада заборонила будувати, а радянська – мало не знищила».
Річ у тім, що це найменше містечко Волині має найбільший в області храм, зведений у пам'ять про загиблих козаків. Його будівництво тривало 18 років – з 1910 по 1928-й.
«Згідно з історичними свідченнями, митрополит Волинський заклав камінь на будівництво собору у славетному місті, а наступного – на будівництво монастиря на місці битви козаків у селі Пляшева Рівненської області», – розповідає настоятель величного храму протоієрей Микола Качмар.
Зовні собор нагадує Володимирський, утім, якщо висота столичної святині – 49 метрів, то берестечківський височіє на 58.
Панотець поділився спогадами, що навіть купол відремонтувати виявилось неабиякою проблемою, бо не знайшлося майстрів, які б забрались на таку висоту. Тому допомогли у цьому альпіністи. Площа триярусного даху святині – майже 2000 метрів квадратних.
Коли вже було збудовано два яруси храму, зводити третій заборонила польська влада, оскільки, згідно з рішенням із Варшави, православна церква не мала би перевищувати костел. Та згодом третій ярус таки добудували.
Священнослужитель розповідає, що радянська влада зробила зі святині склад плодоконсервного заводу. Але завдяки місцевим жителям пам’ятку історії не вдалося знищити: «Царські врата і дияконські двері, іконостас, навіть підвищення й отвори, де престол був, напис на мурованому іконостасі, тодішня укладка підлоги – все це збереглося».
За словами місцевої довгожительки, колись до храму приходило багато діток. І досі тут зберігається чимало унікальних реліквій.
Поки що діє лише нижній ярус і третина середнього: триває реконструкція собору. Ще багато робіт слід провести у центральному храмі, відновити святиню, ділиться думками отець Микола. Каже, що після приїзду до Берестечка в 2001 році тодішнього президента Леоніда Кучми держава виділила 20 мільйонів гривень на реконструкцію. Але й ця сума не в повному обсязі надійшла на храм, «заблукавши дорогою». На тому фінансування будь-яких робіт припинилося.
Тепер люди власними силами намагаються то вікна замінити, то конференцію провести, аби про собор пам'ятали і знали. Парафіяни дуже сподіваються, що бодай після війни державні мужі згадають про величну пам'ятку нашої історії.
