5 вересня – праведної Єлизавети Гулевич (Галшки Гулевичівни)

Цього дня ми особливо вшановуємо благодійницю Луцького братства Єлизавету Василівну Гулевич, яка є взірцем жертовності й любові до Бога і Батьківщини.

У листопаді 2021 р. Священний Синод причислив цю визначну діячку XVI–XVII ст. до лику місцевошанованих святих у єпархіях на території історичної Волині та в Києві. Тоді ж затверджено короткий життєпис угодниці, який подаємо нижче.

Єлизавета Гулевич, відома також як Галшка Гулевичівна, походила з одного із найзаможніших на Волині старовинного українського православного роду. Народилася, найвірогідніше, 18 грудня 1575 року в селі Затурці (тепер Луцький район) і була наймолодшою серед п’ятьох дітей впливового шляхтича Василя Гулевича. У хрещенні дівчинка отримала досить поширене на той час ім’я Єлизавета, яке за тодішньою традицією змінили на польське Ельжбєту, Галжбету. Саме тому дівчинку називали Галшкою.

Василь Гулевич дбав не лише про майбутні статки своїх дітей, а й про їх загальну та духовну освіту. Релігійність була ознакою цієї родини. Дід Єлизавети Федір Гулевич, овдовівши, прийняв чернецтво і був висвячений на єпископа Луцького та Острозького з ім’ям Феодосій. У Луцькому замку він влаштував школу для своїх онуків, де Єлизавета ознайомилася з основами православної віри, граматикою рідної, а також грецької та латинської мов.

У 1594 році вийшла заміж за Христофора Потія. Батько нареченого Іпатій Потій був одним із головних ініціаторів Берестейської унії, а згодом став уніатським митрополитом Київським і Галицьким. Завдяки наполегливості Єлизавети їхні батьки погодилися на церковний шлюб, який відбувся в православній церкві міста Володимира.

Тим часом унія набирала сили і загрожувала витіснити Православ’я з теренів України. Успіху греко-католиків сприяло, зокрема, те, що православні, які до них приєднувалися, отримували низку привілеїв, а також юридичний захист зі сторони польського короля нарівні з римо-католиками. Всі з часом починали розуміти, що сповідувати православ’я на рідній землі, щонайменше, невигідно, а часто ще й небезпечно.

Після двох років розміреного і спокійного сімейного життя непроста ситуація в суспільстві спонукає молоде подружжя відстоювати свої права: він – право бути поряд із коханою дружиною і дочкою, вона – право на віру, яку отримала змалку і якої її хочуть позбавити.

Те, яке значення мало для Єлизавети Православ’я, видно з того факту, що вона зуміла переконати свого чоловіка не зраджувати вірі, в якій він був охрещений. І в день, коли сім’я Іпатія Потія мала урочисто приєднатися до уніатської церкви, молоді люди втікають із дому та знаходять прихисток у батька Гулевичівни. Згодом Христофор захворів і невдовзі помер. Сім’я чоловіка звинуватила у смерті Христофора його молоду дружину, яка залишилася з малолітньою дочкою Катериною. (Незважаючи на постійний супротив родини Потіїв, котрі встановили опікунство над онукою, Єлизавета охрестила та виховала її в Православ’ї, а потім видала заміж за православного хорунжого Миколу Млечка, остерігаючись, що родичі чоловіка змусять Катерину вийти за католика.)

Втративши батька, залишившись із малою Катериною на руках, потерпаючи від родини покійного мужа, Єлизавета у 1601–1602 роках одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, заможним українським шляхтичем із Берестейщини. Подружжя оселилося в Києві. У них народився син Михайло.

У жовтні 1615 року вона подарувала свою садибу із землями в Києві для заснування нового православного монастиря, школи для дітей та притулку для прочан. Ця пожертва зробила можливим відкриття Київської братської школи, заснованої Київським братством для поширення освіти й оборони православної віри. За сприяння святителя Петра Могили у вересні 1632 року в результаті об’єднання Київської братської та Лаврської шкіл було створено Києво-Братську колегію, яка згодом перетворилася на Києво-Могилянську академію. Відомо, що у старій Києво-Могилянській академії свято зберігали пам’ять про її засновницю, щороку в день її іменин 22 грудня, тобто в день святої Анни (ім’я Галшка тривалий час трактувалося як Анна), поминали Галшку Гулевичівну.

У дарчій Єлизавета зазначила: «Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви … з любові й приязні до братів моїх – народу руського … з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським … сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую, і записую, і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи … власний мій двір із землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій ані нащадкам моїм не зоставляючи».

Вона також вказує на призначення фундушу: «…на монастир ставропігійний (незалежний) спільного життя по чину Василія Великого, також і на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би слугував … вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського … з тим, щоб монастир, і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви грецького обряду».

Аналіз дарчої показує, що фундуш призначався братству, члени якого зобов’язувались фундувати школи, учительні монастирі та утримувати вчителів і неімущих учнів. Таким і став Київський Братський Богоявленський учительний монастир на дарованій Галшкою землі, історія якого нерозривно пов’язана з історією Києво-Могилянської академії. Київське братство, отримавши притулок, оформилось юридично, вписуючи своїх членів у реєстр із січня 1616 р., а школа під його опікою стає відомою як Київська братська школа.

У тих складних умовах, в яких опинилась українська земля і Православ’я на ній наприкінці XVI – на початку XVII століть, коли козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним захищало православну твердиню в Києві – Печерську лавру – та інші святині по всій Україні, освіта і духовне просвітництво було не менш важливим елементом у захисті православної віри та української ідентичності. І роль Єлизавети Гулевич у цьому годі недооцінити.

Близько 1630 року, переживши смерть другого чоловіка та старшої дочки Катерини, Єлизавета повернулася до Луцька. Хоча дарування київського маєтку є її найвідомішою пожертвою, вона залишалась меценаткою все своє життя. В Луцьку долучилася до діяльності Хрестовоздвиженського православного братства, регулярно передаючи кошти на його розвиток. Також вона матеріально підтримувала школу, сиротинець і шпиталь.

Померла Єлизавета Гулевич у березні 1642 року та, за її волею, була похована в крипті Луцької братської церкви (у 2012 році її частково відкрито для відвідувачів). Згідно із заповітом, більшість її статків перейшли Луцькому братському монастирю та церкві при ньому. Крім цього, меценатка заповіла певні суми кільком іншим храмам на Волині. Тоді ж її ім’я внесено для довічного поминання у «Поменик Церкви Брацької Луцької».

Своїм життям раба Божа Єлизавета послужила Ісусові Христу і Його Церкві, а нині, перебуваючи у небесних оселях, продовжує ревно молитися за наш православний народ і Помісну Українську Церкву в непрості часи церковного і державного буття. Її ж молитвами укріпи, Боже, народ наш у православній вірі та надихни його любити Православну Церкву так, як любила її праведна Єлизавета Гулевич.