Протоієрей Михайло Бучак, головний військовий капелан єпархії і настоятель парафії в с. Княгининок Луцького районного деканату, розповів про це у черговому випуску телепередачі «Духовна абетка».Душпастир вважає, що в церкві конфлікт може бути лише в розрізі духовності. Адже храм – це місце боротьби Бога і диявола за людські душі. Тому питання віку використовується для цієї боротьби.
Він пояснює, що, говорячи про молодь, нібито вона «не така», як були «ми», називаючи її цинічною, меркантильною, варто, насамперед, відповісти на питання: а чиї вони, ці діти?
У більшості відповідальність лягає не на дитину, а на батьків. Що дорослі передали, такий відбиток і маємо. «І якщо я кажу, що моя дитина погано поводиться, треба чесно відповісти самому собі: це ж моє відображення. Тому починай із себе, а тоді тільки переходь на питання дитини. Тому що іншого варіанту немає», – каже священник.
Отець Михайло Бучак нагадує, що в лавах ЗСУ багато саме молоді, тих, кого вважали винятково споживачами розваг, а сьогодні вони віддають за нас своє життя. Причому більшість із них воюють щиро і свідомо.
Душпастир відверто зізнається, що не хотів би бути сьогодні у віці, наприклад, 18–20 років: «Якщо взяти світ від створення Адама і Єви, то в Раю було лише одне дерево пізнання добра та зла і його зачіпати не можна було. Через кожне наступне покоління кількість випробувань і спокус для молоді виросла у сотні разів. Молодь сьогодні не гірша, ніж ми. Просто вона має значно більше випробувань, аніж мали ми. І це випробування не в тому, що нічого їсти, пити, у що вдягнутися, а в іншому – інформаційний простір накладає багато психологічних, морально-етичних проблем. І якби я народився у недавні роки, то, мабуть, був би чи не найгіршим представником сучасної молоді… Молодим людям зараз непросто, і тому не звинувачую їх, а намагаюся зрозуміти».
Він наводить приклад, що часто колишні двієчники і трієчники за радянських часів – сьогодні успішні бізнесмени. А все тому, що своєю поведінкою вже тоді виходили за межі системи. Вони списували, хитрували, викручувалися. А відмінники знали, що їм гарантовано державою місце роботи. Тобто за них усе розплановано. Тому стикаємося з тим, що через радянське виховання старше покоління не може передати молоді істину духовності, милосердя, терпіння, а на ті запитання, які дає нам молодь, ми не готові відповісти: чому приходимо до церкви, у чому сутність життя?.. Тобто молода людина старається докопатися до істини, а коли їй дають сурогат, вона каже: «Не хочу».
Часто старші ходять до церкви, а потім кажуть: «Ми їздили до ворожки». Тобто вони ставляться до відвідування церкви як до ритуалу, що здійснює і ворожка. А яка різниця тоді? Не маючи внутрішнього змісту, такі дії нівелюють церкву. Для старшого покоління важливо, яка ікона «найсильніша», і в цьому теж трагедія. Бо найбільш цінне, що у нас є, – це Христос, і найбільш цінне, що Він нам передав, – Святе Причастя Тіла і Крові Христа.
Найцінніше – вміння любити і відчувати любов. Якщо цього немає – оце трагедія сучасних поколінь. Віра – це така «енергія», яку не передати розумом, а тільки серцем. От якби це було в молодших і старших людей, тоді б вони наближалися один до одного. Як, наприклад, апостоли Петро й Андрій, які ловили рибу і Христос сказав їм: Ідіть за Мною. І вони, неграмотні люди, повірили Йому, відчули Його серцем і пішли за Господом… Проблема молоді ще й у нестачі позитивного прикладу.
Молодим людям дали багато можливостей, але вони не виправдовують їх. І так стається, що Господь посилає нам випробування. Хоча і в тяжких обставинах – у час війни, але та ж молодь сьогодні волонтерить, воює, молиться. Вона змінюється, бо змінюються обставини і людина показує часто свої кращі якості. Кожен має здатність змінюватися. Це непростий процес, але з Божою поміччю…
Також панотець звертає увагу на поведінку батьків у спілкуванні з власними дітьми: «Батьки мають відчувати дітей, а вони – батьків. Навіть я свого часу думав щодо власних дітей, що маю верховенство над ними. Але, виявилося, не маю права. І цей приклад мені показав Христос. Єдине моє право, як свого часу зробив Він, – віддати за них своє життя. Ми вказуємо дітям і сваримо їх. А Христос, натомість, приніс любов. Усе треба робити і говорити з любов`ю».
Система заборон не діє. Чому? Тому що репресивні методи Бог не використовує. Він не робить нас роботами, та й ми самі цього не хочемо. Краще, щоб наші діти діяли «з-під палки» чи в світлі любові, щоб робили щось, бо люблять нас чи бояться? Ось на ці питання потрібно щиро відповісти самим собі, радить священник.
Він з досвіду знає: аби навчити молодь – треба змінитися самим. Бо не люблячи їх такими, як вони є, ненавидячи їх такими, як вони є, ми не досягнемо змін. Сатана тільки потирає руки, коли ми сваримося.
Діти мають менше шансів усвідомлювати проблеми, ніж дорослі. Адже той життєвий досвід, який є у старших, зобов`язує зрозуміти молодших. Бо вони не зробили тих помилок, що зробили їхні батьки. Хоча, мабуть, часто дорослим і хочеться скористатися «правом вето». Але це нічого не змінить, переконує душпастир. Він радить у спілкуванні з дітьми навчитися мовчати, дати їм випустити емоції, сказати все, що вони хочуть. Краще у той час помолитися і це буде справжній урок, аніж підвищення голосу.
Святі отці говорили: є той час, коли дитині треба говорити про Бога, а є той час, коли дитині вже пізно говорити про Бога. Уже Богові треба говорити про свою дитину. Йдеться про виховання самого себе у спілкуванні з молоддю, здобуття власного уроку і досвіду. Вони – діти, ще «сирі», з них можна щось ліпити. Треба наближатися до того терпіння, яке мав Господь: любити їх такими, як вони є, проявляти милосердя і прощення у ставленні до них. І це більша насолода, аніж добитися зовнішнього виконання того, що від них вимагається.
«Я сам вчуся любити парафіян, своїх дітей, дружину, молодь, дітей, які шумлять у церкві…», – поділився отець Михайло Бучак і підсумував: храм – це місце вільної поведінки з Богом, якщо ця поведінка щира.
Програма «Духовна абетка» – спільний проєкт «12 каналу» та єпархіальної телестудії «Собор». Ведуча Марія Вавринюк. Цей, а також усі інші випуски можна подивитися тут.
