Українська Православна Церква Київського Патріархату, як одна із найбільших конфесій Волині, займає почесне місце у духовному та суспільному житті краю. 2017 рік для Волинської єпархії УПЦ КП – певною мірою ювілейний, адже цьогоріч відзначають 400-річчя з часу утворення Луцького Хрестовоздвиженського братства, а в червні виповнилося і 25 років з часу проведення Об’єднавчого собору, на якому і була утворена УПЦ КП. Отож, про теперішнє життя і плани на майбутнє Волинської єпархії УПЦ КП «Волинській правді» люб’язно погодився розповісти митрополит Луцький і Волинський Михаїл.
– Владико, цього року виповнилося 25 років з часу Об’єднавчого собору, на якому і була організаційно і канонічно сформована УПЦ Київського патріархату. Якими є, на вашу думку, підсумки цього періоду, зокрема і для Волинської єпархії?
– Я б сказав, що початок становлення нашої Церкви співпав із початком становлення нашої держави. Люди усвідомили, що вони не є радянськими людьми, а є громадянами вільної, незалежної України. І це переосмислення спонукало вірян усвідомити, що і Церква в Україні теж повинна бути незалежною. Якщо споглянути на цей 25-річний період історії, то за цей час багато що кардинально змінилося. І якщо на його початку було кілька десятків чи сотень людей, які стояли біля витоків УАПЦ, яка тут розпочинала своє буття, то нині, згідно зі статистичними даними, більше півмільйона жителів Волинської Волині – віряни УПЦ КП. Це демонструє і кількість новозбудованих храмів нашої Церкви. За час свого 13-річного перебування на кафедрі я освятив 100 нових храмів, а багато церков освятили і мої попередники. Наразі ж в межах Волинської області діють дві єпархії УПЦ КП – Волинська і Володимир-Волинська. Загалом вони налічують понад 400 парафій, де служіння здійснюють, відповідно, майже 400 священнослужителів.
Окрім того, діють 6 монастирів: 4 чоловічих і 2 жіночих. Функціонує і Волинська православна богословська академія, у якій навчаються на стаціонарі та заочно приблизно 200 людей, до того ж – не тільки з України. Богословську освіту у нашій духовній школі здобувають студенти з Бразилії, Парагваю, Німеччини, Молдови, Білорусі, Іспанії, є навіть один студент з Індії. Наша академія має державну акредитацію. Студенти, до того ж, мають можливість навчатися і навчаються паралельно і у світських вишах. Більше того, вони і за кордоном здобувають освіту. Для, так би мовити, «підвищення кваліфікації», за кордон на навчання виїздять і викладачі ВПБА. Серед них – багато кандидатів наук, і вони надалі вдосконалюються. Тож вже незабаром наша академія матиме плеяду докторів наук і професорів. Загалом вищу духовну освіту в нашій єпархії мають 80% священнослужителів, а 40% священнослужителів мають дві вищі освіти – духовну і світську.
Так що розвиток церковного життя краю направду значний. Майже в усіх лікувальних та навчальних закладах області присутні священики Київського Патріархату, наші капелани звершують своє служіння у війську, на фронті. Більше того, наша діяльність не обмежена Волинню. Адже нині зводимо храм нашої Церкви у місті Волноваха на Донеччині, і це будівництво здійснюється силами усієї громади, а Церква – це є і є громада вірян. На сьогодні наші священнослужителі присутні у всіх сферах суспільного життя, а наш принцип – «священик – в народ». Раніше мало місце явище, коли люди самі йшли до храму і душпастрир задовольняв там їх релігійні потреби, але тепер має діяти інший принцип: коли священик піде у соціум, тоді і люди прийдуть до храму. Тому його діяльність повинна бути присутня і відчуватися в усіх сферах життя людей, і це є найкращим способом проповіді. Ось на таких принципах ми і базуємо життя нашої Церкви на Волині.
– Ви торкнулися теми богословської освіти, скажіть, будь ласка, які вимоги ставить перед православною духовною школою сучасність? Чи відповідає їм ВПБА?
– Наша духовна школа є у цьому плані унікальною, тому що навчально-виховний процес і, відповідно, рівень освіти спрямований на те, щоб охопити усі напрямки священичого служіння. У першу чергу це, звісно, богословська освіта. Також пріоритетним напрям освіти стосується поведінки священнослужителя в соціумі. Так, у нас діє військова кафедра і наші студенти готуються до капеланської служби в армії. Звісно, священик не візьме зброї до рук, але він є присутній серед вояків, і на передовій здійснює їх духовне окормлення (душпастирська опіка про порятунок, що полягає в духовному наставництві і молитві – ВП). У нашій академії є і регентський факультет, де ми готуємо керівників церковних хорів. ВПБА також провадить і активну видавничу діяльність, видають не лише матеріали наукових конференцій, але і книги. Зокрема, перекладають українською мовою духовну літературу, святоотцівські твори. У нас є цензор, призначений Священним Синодом, отож усі переклади ми спрямовуємо до Києва, і вони проходять відповідну перевірку. Тож багато цінної духовної літератури маємо українською мовою.
Наша академія також співпрацює із іншими світськими вишами, у тому числі – із закордонними. Відбуваються спільні конференції, обмін студентами, реалізовують спільні проекти. Хочу зауважити, що викладачі ВПБА – це, здебільшого, молоді і перспективні люди.
– Цього року Волинь відзначила 400-річчя Луцького Хрестовоздвиженського братства. Яке значення відзначення цього ювілею має у вивченні історії та сучасному житті православ’я на Волині?
– Насамперед, відзначення 400-літнього ювілею має на меті відзначити величезну роль братства в історії Православної Церкви на Волині. На сьогоднішні діяльність братства не має тої актуальності, яке вона мала колись. У наш час, як православні, не зазнаємо утисків. Такі напрямки служіння, як меценатство, медицина, благодійність чи книгодрукування здійснює уся Церква, врешті і держава ж усе це робить. Але при цьому діяльність братства триває, а ми маємо і нині Хрестовоздвиженське братство із осередком у Луцьку. І є актуальні напрямки, які не відійшли на другий план з плином часу. Це, зокрема, історія і виховання, просвітницька діяльність, та ж сама участь у розкритті та вивченні історії міста Луцька, Волині і самого братства. І пам’ятаючи про те, що ми можемо багато зробити у цьому напрямку, ми відкрили і Свято-Хрестовоздвиженський монастир. А потреба у відкритті цієї обителі виникла ще й тому, що ми у братському Свято-Хрестовоздвиженському храмі Луцька відкрили крипту із останками похованих у ній братчиків, розчистили її, зробили некрополь. І недостатньо лише звичайного парафіяльного життя для того, щоби там лунала молитва чи нечасто звершувалися богослужіння. Життя ж самого монастиря, монаше життя дає можливість звершувати богослужіння регулярно. Отож, діє саме братство, діє музей, діє парафія і діє монастир.
– Де наразі мешкають ченці та звершують молитовне правило і богослужіння?
– Станом на сьогодні усі насельники цього монастиря не мають можливості жити в одному приміщенні, тому основна їх частина мешкає у ВПБА. І там монахи провадять повноцінне чернече життя, до якого залучають і студентів академії. Богослужіння регулярно звершують ієромонахи Іларіон, Єфрем та Миколай. Намісник монастиря ієромонах Никодим мешкає на разі у Свято-Микоалївському монастирі в Жидичині, але можна сказати, що більшість ченців (95%) разом звершують молитовне діяння, послухи та спільне чернече життя. Щодо ж відправ Божественної Літургії, то вона звершується у Свято-Хрестовоздвиженському храмі, а також у соборі Святого апостола Іоанна Богослова в Луцькому замку, точніше у розкопі цього храму, його підземній частині. Там богослужіння постійно відбуваються у недільні та святкові дні.
– До слова, стосовно самої цієї пам’ятки – собору Іоанна Богослова, на вашу думку, варто відбудувати його чи залишити той законсервований розкоп, як нині, і берегти його як пам’ятку?
– Це залежить від думки і бажання самої громади. Будь-який храм будує громада, і люди вирішують, потрібний він їм чи ні. Тут все залежить від громади, а священноначаліє, відповідно, відреагує. Якщо громада міста Луцька, Волині загалом, науковці вирішать, що історичний кафедральний собор святого апостола Іоанна Богослова має бути відбудований, то його треба відбудовувати. Якщо ж фахівці скажуть, а громада підтвердить, що цю пам’ятку треба залишити у тому стані, в якому вона перебуває сьогодні, то так тому і бути належить. Насильно ніхто ніяких кроків не повинен і не буде робити.
Щодо мене особисто, то вважаю, що будь-яка історична пам’ятка має бути максимально налаштована на відвідування її людьми. Чи то пам’ятка архітектури, чи пам’ятка археології. І вона повинна бути благоустроєна, бо не личить тримати, даруйте, «купу сміття» і казати що це – пам’ятка археології. До слова, за кордоном, усі історичні пам’ятки, якщо це потрібно, реставрують, якщо є потреба – відновлюють, а деякі лишають у тому стані, в якому вони дійшли до нашого часу, навіть якщо їм 5 тисяч років. Так діють, до прикладу, у Греції та Ізраїлі: частину пам’яток відновили, а частину лишили у первинному стані, якими б зруйнованими вони не були.
Що ж до собору Іоанна Богослова, то нашим обов’язком ми вважаємо звершення там богослужінь, і ми це виконуємо.
– Цього року протестантська спільнота України широко святкує 500-річчя Реформації. І часто доводиться спостерігати, як окремі представники цих церков наводять приклад їх успішності у західних країнах, зокрема їх досягнення у соціальній сфері, сфері науки і техніки як результат перемоги там Реформації. Владико, що може сказати на це православна Церква, адже вірою більшості українського народу є саме православ’я? Яка православна відповідь на ці приклади протестантів?
– Найперше, що хочу відмітити: економічний, технічний та інший розвиток людства, рух вперед відбуваються постійно. З самого початку історії людства, як тільки людство сформувалося як спільнота, відбувається певний прогрес, щось віднаходять, щось відкривають, і це стає геніальним на той чи той період часу та розвитку людства.
Друге: Церкві Христовій – більше 2 тисяч років, а протестантизму – лише 500. В Україні православ’ю – більше тисячі років , а Реформації – лише 500. Наступне: якщо ми говоримо про діяльність в релігійній сфері, то в Україні храми відкриваються, а в Західній Європі – закриваються. Це якщо говорити про якісь там «прогресивні» методи релігійного впливу на суспільство. У нас православ’я є фундаментальним, має міцні позиції, люди горнуться до Церкви, а на Заході від християнства залишилося небагато… Гадаю, це теж є певним показником.
Загалом, якщо вести мову про богословську точку зору, то протестантські церкви – церкви соціальні, тобто основа їх буття – соціальне служіння. У православній Церкві основою є спасіння душі і соціальне служіння, віра і добрі справи. Ми акцентуємо увагу на покаянні людини, на її сопричасті і поєднанні з Богом через віру та участь людини в очищенні та спасінні її душі. Там же – інший вибір служіння. І в нас, православних, багато хто розраховує на цей спосіб служіння, думаючи що ми можемо «відкупитися» від самого життя християнського. Мовляв, поставлю свічку, збудую храм, дам «гуманітарну», і це моє служіння. Але це елементарне, що ми повинні виконувати, звісно, виконувати як Божу заповідь милосердя, але найголовніше – це спасіння душі людської. Православ’я у цьому плані є невичерпним, тому що воно має в основі життя з Христом у поєднанні із причастям. Тому на сьогодні православна Церква живе саме таким укладом і такими завданнями. Ми не відкидаємо соціального служіння, воно у нас активне, але повинне бути у поєднанні і перше, і друге: спасіння душі і соціальне служіння.
– Не хочеться торкатися церковно-політичної теми, але все ж питання розколу в українському православ’ї залишається актуальним. Не перший рік йде мова про необхідність утворення Єдиної помісної Української Православної Церкви. На вашу думку, владико, наскільки близько православна Церква в Україні наблизилася до подолання існуючого розділення? Чи реальною є перспектива найближчим часом мати в Україні єдину автокефальну Православну Церкву, яка б була визнана та перебувала у євхаристійному єднанні з усім Вселенським Православ’ям?
– Сьогодні ми дуже наблизилися до цього єднання, навіть більше, ніж ми собі уявляємо. Це питання навіть не років, а місяців. Але це – друга сторона питання. Перша ж – це те, що для нас не настільки важливо визнають нашу помісну Церкву чи не визнають. Це проблеми тих, хто живе думкою про ці речі. Нам для спасіння достатньо того, що ми живемо згідно з церковними правилами, які через століття дійшли до нас. Хто визнає, хто не визнає – це їхні клопоти. Тому ми не бігаємо і не просимо визнати нас, і надалі не будемо бігати і просити. А про те, що ми йдемо правильним шляхом, свідчить збільшення кількості парафій і вірних Київського Патріархату. Де діє Божественна благодать – там збираються і люди. А наші храми повні вірян. То навіщо нам оцей «папірець»? Ми, звісно, будемо вести відповідні переговори, але це не самоціль. Наша Церква ставить за мету спасіння душі, а не канонічне визнання Київського Патріархату. Для нас головне, що ми служимо, молимося і відчуваємо присутність Бога у наших храмах і у наших серцях.
Візьміть Римо-Католицьку Церкву. Вона ні з ким не має євхаристійного єднання. Це їй заважає? Ні. І всі хочуть поспілкувалися із папою Римським. Православна Церква визнає і таїнства і священство РКЦ, але євхаристійного єднання між нами нема. Так в чому суть? Щодо нашої Вселенської Православної Церкви, то помісні автокефальні Церкви часом теж розривають між собою спілкування через певні суперечки, як це трапилося, до прикладу, між Єрусалимською і Антіохійською Церквами через «спірну» парафію. Але сьогодні не спілкуються, а завтра помиряться. Московський Патріархат із Константинопільським Патріархатом через Естонію на короткий час розірвали спілкування, але хіба це заважало їм жити? Відсутність отого «папірця» про визнання не означає відсутність Божественної благодаті. Божественна благодать є і діє в нашій Церкві, і тому нам найголовніше – спасіння душ людських і особисто кожного із нас. А Церква єдина помісна буде, бо у нас є єдина держава, іншого шляху немає. Цей процес не зупинити.
Сьогодні має місце відтік вірян від УПЦ МП, і, відповідно, ця Церква повинна бути зацікавленою в тому, щоб якомога швидше призупинити цей процес, і щоб наступив мир і спокій. Насамперед, я маю на увазі тих священнослужителів, які є тут, бо вони ризикують залишитися без парафій і без вірян. Тож тут або ми сідаємо і спільно утворюємо одну Церкву чи церковну структуру, або час йтиме і всі віряни перейдуть до УПЦ КП.
– Днями Верховна Рада ухвалила оголосити вихідним днем 25 грудня, коли відзначають Різдво церкви, що дотримуються григоріанського календаря. Рішення, в принципі, позитивне, адже, до прикладу, ті ж волинські римо-католики матимуть вихідний день на своє свято, більша кількість людей зможе відвідати урочисті богослужіння. Але в суспільстві, безсумнівно, будуть порушувати «календарне питання» і щодо практики православної та греко-католицької Церков в Україні. Мовляв чи не варто було б перейти до відзначення свят за новим стилем, чи навпаки – ревно триматися чинної традиції. Яка позиція УПЦ КП у цьому питанні?
– Щодо цього питання можу сказати лише від себе. Про що говорить православна Церква? Церква говорить, що днем святкування Різдва Христового є 25 грудня. Про це свідчать усі богослужбові книги, як видавництва РПЦ, так і УПЦ КП. Для відправи різдвяного богослужіння беремо місячну Мінею (богослужбову книгу зі змінними молитвослів’ями та піснеспівами церковних свят та днів пам’яті святих) за грудень. І коли ми шукаємо там службу Різдва, то знаходимо 25 грудня, і крапка. Друге: постає питання, коли ми відзначаємо це 25 число грудня? Згідно з одним стилем чи з іншим. Мені здається, що треба бути послідовними до кінця. Якщо на роботі, вдома, у повсякденному житті ми прийняли один календар, то треба цього дотримуватися. Ми вітатимемо один одного із новим 2018 роком, яким роком? Від Різдва Христового. А як ми можемо вітати, не відсвяткувавши Різдва? Я наголошую, що це лише думка. Взагалі неправильними є терміни «католицьке Різдво» і «православне Різдво». Більшість помісних православних Церков святкує Різдво якраз за новим стилем, дотримуються григоріанського календаря. І, відповідно держава і дала можливість тим, хто живе за загальноєвропейськими правилами, у тому числі і за загальноєвропейським григоріанським календарем, відзначати Різдво саме за ним. Більшість православних Церков живе за григоріанським календарем, і проблеми нема. Ми ж їздимо за кордон на різдвяні свята, і ми, українці, в себе ж вдома відзначаємо Новий рік, відбуваються корпоративи, святкування тощо. А як же Різдвяний піст? Його ніхто не відміняв, і таким чином він порушується. Навіщо створювати собі ці штучні перепони, щоби потім грішити, порушуючи піст? Добре, є юліанський календар, але навіщо тоді вітати один одного з Новим роком, коли цей рік ще не закінчився? Можливо, треба відсвяткувати Різдво Христове, а потім вітати з Новим роком, правильно? Це, знову таки моя позиція.
Наразі наша УПЦ КП святкує Різдво Христове 25 грудня за старим стилем, тобто 7 січня, і цю традицію ніхто не збирається скасовувати.
Загалом, що стосується богослужіння і життя Церкви, то еволюційно воно усе стане з часом на свої місця. Ніхто насильних дій не буде ні до кого проявляти. Люди самі до цього дозріють, побачать у цьому комфорт. Ніхто ніяких рішень приймати не буде. Просто якась громада захоче святкувати Різдво 25 грудня, інша – 7 січня святкуватиме і надалі, і це буде в межах однієї конфесії. Держава ж дає можливість стати на правильний європейський шлях життя згідно з правилами і цінностями, відповідно до яких живе уся християнська Європа.
– Отож, владико, вже незабаром розпочнеться Різдвяний піст. Можливо, Ви висловите побажання вірянам щодо його дотримання та зустрічі великого свята Різдва Христового?
– Насамперед, бажаю людям святкувати Різдво в серці. Не за столом, а в серці. Тому що є небезпека святкувати ззовні Різдво Христове, і бути ззовні віруючим. Тому бажаю, щоб Різдво відбувалося в серці і щоби душа кожної людини була вертепом. Вертепом, у якому народився Господь, наш Ісус Христос. І коли так буде, то тоді співатиме душа, як ангели «Слава во вишніх Богу», і це буде свято душі. Бажаю, щоби віряни готувалися власне до свята душі, у якій народиться Господь. Щоб це було святом радості, святом надії, святом впевненості у завтрашньому дні, тому що людина живе з Богом. Бо коли людина живе із Богом, то вона має цю впевненість і єщасливою. Це має бути свято коляди, веселощів, добра, яке ми повинні нести у світ, і свято віри в перемогу над злом і над агресором. І, налаштовуючись на різдвяні свята, бажаю усім в часі їх святкування надихнутися такою енергією, стільки сили духовної почерпнути, щоби вистачило на цілий рік. Я впевнений, що на Волині так і буде, тому що наш люд є глибоко віруючим.
В Україні є праведники, а через двох лише праведників колись рятувалися цілі міста і держави. Тому я впевнений у завтрашньому дні, і я не бачу для нас, українців, підстав виїжджати за межі країни, вчитися за кордоном чи працювати. У нас є всі можливості для того, щоби зробити наше життя кращим тут, бо патріот – це той, хто любить свою Батьківщину. І нехай допоможе нам у цьому Господь.
