Відверто про історію Церкви, України, особисте

Митрополит Луцький і Волинський Михаїл в ексклюзивному інтерв'ю програмі «Вечірній район» Національної мережі гіперлокальних медіа rayon.in.ua

Ведуча: Доброго вечора, наші дорогі глядачі! З вами «Вечірній район» і його постійна ведуча Ольга Булковська.

Стаття 35 Конституції України, зокрема, каже, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Та в нашому щоденні саме тут впливи тісно переплетені і взаємопов'язані. І вся історія України – це історія сотень тисяч її синів і дочок, у вирішальних кроках яких, доленосних для них і для країни, неабияку роль відіграла православна віра. Тому напередодні 35-ї річниці Незалежності України я пропоную вам розмову з людиною, яка є не лише свідком, а й активним учасником становлення нашої держави як представник Церкви. Митрополит Луцький Волинський Михаїл 9 травня відзначає 60-ліття. Події з 1991 року пам'ятає як зріла людина. Тож розмова з ним – про українську незалежність у контексті його вибору та служіння. Доброго вечора! Дякую, владико, що погодилися на інтерв'ю.

Митрополит: Дякую!

– Отже, 24 серпня 91-го року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалює Акт проголошення незалежності України і створення самостійної держави. Вам 25 і Ви навчаєтеся у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії. Пригадайте, будь ласка, як там сприйняли нашу незалежність, як взагалі було українцю вчитися в російській академії у час, коли імперія радянська вже тріщала і таки тріснула по швах.

– Ну, напевно, треба згадати, в першу чергу, те, що до цього дня вже багато відбулося різних подій, зокрема, відродження Автокефальної Церкви, відродження Греко-Католицької Церкви. І це свідчило про те, що народ не такий одностайний, не такий фанатично прив'язаний до Радянського Союзу і до руської православної церкви. Всі ці рухи – це було уже певне світобачення майбутнього. І в першу чергу ці дві деномінації в основі своєї діяльності, окрім релігійної, бачили вже українську державу незалежною. Тому практично нарід, в першу чергу в душі своїй, у свідомості своїй, був частково готовий (не говорячи про незадоволення всякі радянською владою, періодом такої поганої економіки). А Церква, я думаю, додала такого імпульсу до державних подій, додала сакральності. І тому воно вибухнуло настільки швидко і динамічно, що альтернативи якоїсь звернути вліво чи вправо практично не було. Мала бути незалежна держава, незалежна Церква.

Звичайно, що все це робилося з острахом. Адже попередні спроби теж були, вони закінчувалися трагічно для патріотів, ініціаторів. Тому зі страхом все говорили, якось завуальовано, але все-таки вже відчувалося, що «лід тріснув» і все піде в іншому напрямку.

Я легко сприйняв. Відбуваються події в Україні – це одне, а в Санкт-Петербурзі – це зовсім інше. Комунікації такої близької не було ще, ми розмовляли по дротовому телефону. Не було ні інтернету, ні відеозв'язку...

– Російська православна церква протягом радянського часу функціонувала під пильним контролем КДБ, який використовував ієрархів для стеження, шпигунства за кордоном, просування державної ідеології. Більшість вищого священства, навіть теперішнього, включаючи патріарха Кирила, співпрацювала і співпрацює зі спецслужбами. РПЦ стала частиною державного апарату союзу. Ви, очевидно, у час навчання стикалися з агентами, співробітниками КДБ. Розкажіть, будь ласка, про це.

– Я агентів не буду називати, бо я їх, по-перше, всіх не знаю, але в нас були хлопці такі утаємничені. Це відчувалося. Спадщина і по сьогоднішній день живе.

– Спробуємо все-таки тримати нитку розмови біографічну. Отже, дозволю собі зацитувати. Тимофій Зінкевич – це мирське ім'я владики Михаїла, – обрав служіння у Київському патріархаті. Визначальну роль у цьому, безумовно, відіграв односелець та друг батьків митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП Яків, що вважався серед ієрархів Київського патріархату ледве не рівним Філарету. Поділіться.

– Засновники Київського Патріархату – це Патріарх Філарет і митрополит Яків. Тому, що перше апостольське правило говорить: «Єпископа рукополагає два і більше єпископів». Власне, цих два ієрархи дали законну ієрархію Київському патріархатові. Тепер ця ієрархія є законна в ПЦУ, про що підтвердив Вселенський Патріарх своїм рішенням і визнав законність хіротонії. Тому це два родоначальники Київського патріархату. І під духовним впливом одного із них, мого земляка владики Якова я починав свої перші кроки ще із Черкас, коли він був у гонінні. Його зняли з посади намісника Почаївської лаври. Я був під його опікою, настановами, і він мені давав рекомендацію вчитися в духовній семінарії, бо й сам вчився в Ленінграді. А пізніше вже сприяв моєму духовному і кар'єрному росту. А вкінці було його благословення, що я переведений був із Чернігова сюди після його спочинку.

– Всі ми родом з дитинства. Які стосунки були у Ваших батьків? Що пам'ятаєте з того дитячо-юнацького вибору?Який стосунок до віри і релігії мало те, у яких умовах Ви жили? Що згадує оцей маленький Тимофій: радянська школа і паралельно щедрування, колядування, освячення паски? Що от таке в пам'яті спливає?

– Ну, найперше, мої батьки були відкритими віруючими людьми, тобто не ховалися там. Вони ходили до храму. До храму найчастіше, звичайно, мене водила мама. Вона давала перші ази катехізації, які на той час на її рівні могла мати. Друге, що мене виховувало в тому плані, – це знаходження біля Почаївської лаври. Це можливість хоча би так мимохідь спілкуватися з монахами. З кількома ми були знайомі особисто. І це давало мені можливість укріплятися у вірі і ставити питання, чим я хочу займатися далі. І не було великих вагань йти в семінарію чи не йти. Тобто це не була романтика, це було більше внутрішнє покликання, ніж якісь зовнішні моменти.

Воно ставалося само собою. Тайкома ходили ми на Пасху. Пасха в нас швидше асоціювалася з можливістю в суботу вечором скати палити. Називалося це чомусь по-народному одіяння. Міліція, голова колгоспу, біготня, ховання всякі-різні. Тому що на саму пасхальну Службу, зрозуміло, навіть зайти до церкви було неможливо, бо чергували вчителі. І ми серед могил чекали, поки батьки освятять і помагали нести кошик. А вдень вже всі ходили по могилах, згадували покійних.

І колядування було таким же самим, уночі, щоб ніхто не бачив. Спочатку ходили до тих, хто був готовий прийняти, потім набиралися сміливості і йшли під вікна до вчителів колядували, потім тікали, щоб нас не вичислили: треба заспівати під вікнами вчительки, яка не пускає до церкви. Їй треба заспівати і втекти.

– Знову з вікіпедії. Саме митрополит Луцький Волинський Яків вперше підтримав владику Філарета на Харківському соборі, організованому російськими спецслужбами задля зміщення останнього з посади та позбавлення священного сану. За це насельники Почаївської лаври, яку очолював єпископ Яків, позбавили його намісництва і оголосили розкольником. Розкажіть, будь ласка, Ви ж пам'ятаєте ті події.

– Не позбавили, вони його вигнали. Багато священнослужителів, на жаль, служили не Христу, а лише зовнішньо показували вірність Христу, але служили тодішнім спецслужбам. Серед таких, кого впроваджували в середовище монахів, були такі агенти. Коли владика заявив про те, що треба служити Літургію українською мовою, це стало апогеєм зриву тих росіян. Бо монастирі по тодішньому Радянському Союзу були закриті. І монахи, особливо з російських монастирів, переїжджали в існуючі українські. Тут було відносно спокійніше. І лавру наповнювала велика кількість отаких монахів. Тому й збунтуватися проти української мови і проти ідеї незалежності. А народ ішов за монахами, тому що монахи були в авторитеті.

Я тоді був келійником владики Якова, і нас просто силою виштовхали з території монастиря, що, напевно, було промислом Божим. Бо уявімо, що владика Яків залишається в лаврі, – ніякого Київського патріархату не було б. Адже Філарета всі полишили і він залишився один. А так як владику Якова вигнали з лаври, він приїжджає – і вже є два єпископи, можуть висвятити третього. Тому це промисел Божий, от такий складний спосіб народити Київський патріархат. І тому я бачу в цьому перст Божий і благословіння Боже.

– До речі, той самий 92-й рік – це ж низка переходів, зокрема і собор, на території якого ми зараз перебуваємо. Як на Вашу думку, Ви ж вивчали матеріали і паралельно були свідком тих подій, що обійшлися без кровопролиття: чи можна було дотиснути в той момент, щоб і Покровський храм став належати до української Церкви?

– Та Покровський був перейшов і Успенський собор у Володимирі. Це всі були храми, які звільнилися для Київського патріархату. Чому не зайшли? Кадрів не було. Є утворена організація, а хто буде настоятелем? Всі священники були прихильниками російської церкви. Храм є, священника нема. День-два сюда-туда походили – нема. Потім, завтра і люди повертаються назад, повертається настоятель. І все. І так закінчували дуже багато храмів, які на початку заявили про свою приналежність до Київського патріархату, повернулися назад в московське тому, що Київський патріархат не мав священнослужителів, щоби заповнити оці вільні місця.

– То чи є зараз теж така проблема з переходами, що немає [священників]?

– Зараз такого немає, тому що маємо Волинську православну богословську академію, а тоді тільки починала діяти Волинська духовна семінарія, і та розділилася всередині. Це фактично було тільки два роки навчання, ще навіть не було випускників. А сьогодні ми маємо вже не тільки бакалаврів, а й магістрів. Сьогодні ми маємо велику плеяду тих, хто вчиться і за кордоном, і в Україні. Я думаю, у нас на Волині з кадрами проблем немає. І ті 150 парафій, які вийшли з підпорядкування московського патріархату, швидко були замінені нашими випускниками, студентами, священнослужителями. І в нас кадрового голоду на сьогоднішній день немає.

– У Вашій біографії є рядочок, який свідчить про те, що наша сьогоднішня розмова могла б тут не відбуватися, бо у Вас є спеціальність «слюсар електронних виробів і автоматики» й була спроба вступу до цивільного вишу. Ким збиралися бути, куди вступати?

– Я був призваний на службу у військово-морський флот, служив у Владивостоці. В мене мало часу було для того, щоб отримати освіту і не бути призваним. Тому обрав шлях професійно-технічного училища. Це слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматики четвертого розряду. Найвищий розряд, який там міг бути. В процесі служби вирішив, що я буду кимось іншим. І навіть вступав до медичного інституту Івано-Франківська. Але в процесі підготовки до навчання в медичний заклад треба було десь працювати, тобто треба було заробляти собі на прожиття. Я пішов працювати в Почаївську лавру, і там все змінилося. З однієї спеціальності, яку я хотів обрати, було покликання зовсім в інше.

І там ще не було рішучості такої: чи то моє, чи то я хочу, не хочу, не знаю… Мій дядько порекомендував мене своєму приятелеві, а це був якраз тоді архімадрит Яків. Він був у Черкасах. Каже: «Поїдь подивишся, побачиш, що таке церква – не спереду, що ти бачиш, а з вівтаря за іконостасом».

Коли почав працювати, зустрів одного архімандрита і він мене благословив, каже: «Йди, все в тебе буде нормально». І це був поштовх з лаври, потім до владики Якова. З його легкої руки конкурс був один до п”яти. Я вступив до Ленінградської семінарії, закінчив її.

– Знову робимо часовий стрибок у жовтень 97-го. Вам 31. Тимофій Зінкевич був рукоположений митрополитом Яковом у сан диякона, а вже наступного дня пострижений у чернецтво з отриманням нового імені Михаїл – на честь святителя Михаїла. Ті перші роки…

– Трошки корективів.Вікіпедія помиляється, тому що я прийняв рясофор. Є два ступені монашества. Фактично їх є три, але ті, в яких можна бути священником, є два: рясофорний монах і мантійний. У рясофор мене постригли, залишивши мені те ж саме ім'я Тимофій. Я три роки був з ім'ям отець Тимофій. А вже у 2000 році, 27 вересня з благословіння Патріарха Філарета я був пострижений у мантію. Філарет обрав мені ім'я Михаїл – на честь першого митрополита Київського. Це був свідомий шлях, бо я вже до цього часу багато працював у Церкві.

Крім [інших] церковних справ, я регентував, допомагав своєму братові, настоятелю Духовного центру в Тернополі отцю Анатолію. І воно само собою вже виробилося, що крім священнослужителя я себе ніким не бачив.

Якщо ти хочеш максимально послужити Церкві, то треба відректися від усього того, що може тобі в цьому заважати. Я відмовився від стану сімейного священнослужителя, або білого духовенства, як тепер кажуть, прийняв чернецтво, і став на такий шлях служіння.

– Якщо, наприклад, я пригадаю свої перші кроки у професії, то мені здавалося завданням із зірочкою придумати заголовок або підпис до фото. То згадайте Ваші перші, наприклад, десять років з того, що тоді здавалося дуже важким, а що зараз сприймається зовсім по-іншому.

– З важкого я не скажу, що щось було важке. Були різні періоди. Найперше – це сприйняти і зрозуміти, що ти маєш робити. От як би свої завдання з цією зірочкою. Можна просто звершувати богослужіння, туди послали, це виконуєш, це робиш… А що більше ти хочеш? І вже народилося в мене бажання, що я щось хочу більше, я вже не вміщаюся у ці визначені рамки.

І додатково пішов навчатися в Тернопільський педагогічний університет. В мене ще друга освіта є світська. Я закінчив університет тому, що вже тоді постало питання не просто бути священнослужителем, а відкрити свою приватну церковну школу, хоча це взагалі було ноу-хау таке. І оце покликання ще щось більше зробити і ставити плани. Треба було заглядати набагато вперед, до чого ми прагнемо, що я хочу і яке моє місце в цьому служінні.

– У Вашій біографії є Сумщина і Чернігівщина, центр і схід України. Це роки президентства Кучми, прем'єрства Януковича.Липень 2004 року, старт передвиборчої кампанії, у якій московські політтехнологи ділили Україну на три сорти. І ми це дуже добре пам'ятаємо. Ви у цей час вже у Луцьку. Чим запам'ятався оцей такий хиткий період нашої історії?Політика, церковні питання. Перші кроки до незалежності Української Церкви, домогтися від Константинополя автокефалії зробив Ющенко.

– Напевно, вперше скажу, що із шести президентів я трьох благословив на президентство. На Сумщині мене супроводжувало знайомство з Віктором Ющенком. Він тоді був прем'єр-міністр, мені було з ним цікаво. Коли я прийшов сюди, губернатор був на прізвище Француз. Ми з ним тільки познайомилися і далі Ви знаєте цю Революцію Помаранчеву.

Нам, я би сказав на сьогоднішній день, «вдало» спалили семінарію. «Вдало» спалили тому, що у нас не постраждали діти, студенти і в нас не постраждала бібліотека, і в нас залишилися всі живі викладачі, – все, що потрібно для навчального закладу. Згорів тільки старий корпус, який вимагав багато ремонту.

Зате у нас є тепер новий корпус Волинської православної богословської академії. А далі ми брали найактивнішу участь у всіх революціях, бо це те, що відбувалося в суспільстві, воно і сприймалося Церквою як позитивна зміна відходу від радянського періоду, і новий хист, нові завдання і нове бачення молодої української еліти. І духовенство у нас, в більшості, було молоде. Я думаю, воно легко сприймало все, що відбувалося. Тому на Майданах, чи Помаранчевій Революції, чи в Революції Гідності, чи під час повномасштабної війни завжди були присутні священнослужителі. На сьогодні кожен 10-й священник нашої єпархії в Збройних Силах України. Частина із них капеланами, а частина стрільцями. Вісім монахів у нас на фронті. У нас є монастирі, де по кілька монахів залишилося: хтось із них капеланами, чи хтось воював, потім став капеланом, а хтось залишається артилеристом, гранатометником, стрільцем. Але це вже їхнє внутрішнє покликання.

– Знов ж таки важкі роки 13–14-й. Україну тягнуть у митний союз. Я знайшла в архіві на сайті єпархії за 2013 рік, за листопад: «У середу, 27 листопада, на заговини перед Різдвяним постом митрополит Луцький і Волинський Михаїл та духовна консисторія нашої єпархії закликає всіх вірних цими днями ревно просити Господа благословити Україну у її прагненні до євроінтеграції». Я можу й далі цитувати: «і в грудні перед Різдвом ми всі з Вами стоїмо перед важливим вибором, від якого залежатиме доля нашої держави. Церква молиться, закликає висловлювати свої думки, просити мудрості у Бога прийняти відповідні рішення щодо євроінтеграції». Таких цитат в мене безліч. Їх можна знайти на сайті в архіві. А мене цікавить те, наскільки важко було ці заяви робити, бо я не сумніваюсь, що були розмови тет-а-тет, був тиск?

– Ні, тиску не було. Це ми тиснули, Церква тиснула на державу, а не держава тиснула на нас.

– Влада ж була Януковича.

– Нічого страшного.

– Розкажіть про ті події.

– Наприклад, не зафіксовано, що у 13-му році на Покрову ми прийшли хресним ходом до обласної державної адміністрації. І там же відбувся молебень. І там же я з-під ряси витягнув прапор Євросоюзу. І Борис Климчук, Микола Романюк (він був міським головою) і я підняли прапор Європейського Союзу. Вперше в Україні прапор був піднятий біля обласної державної адміністрації. Після того Борис Петрович сказав, що мав розмову з прокурором. Перший підняли, тому тут з державою було повне порозуміння. А пізніше вже само собою вийшла заява молитися за вступ до Європейського Союзу, проти митного, но за європейську спільноту. Воно канвою йшло само по собі. І в 14-му році зрозуміла була наша позиція.

– Кінець 13-го, початок 14-го. Які тоді були настрої, течії, думки?

– Ніяких тривог.

– А вторгнення Росії в Крим?

– Це менше всього хвилювало. Було зрозуміло, що щось відбувається. Ми ще не до кінця зрозуміли, що це. Було глибоке переконання, що ми йдемо правильно. Було глибоке переконання, що треба діяти далі.

Коли появилися перші жертви 14-го року, ми зрозуміли, що це вже не жарти. І тоді вже думали, а що буде далі? Хоча Церква більше молилися за те, щоб швидше настало порозуміння і ми йшли шляхом, який обрали. Адже нас ніхто не готував, якоїсь такої великої кількості інформації не надходило. Тепер ми знаємо, хто за що відповідав, чому це зробили. Для нас це в більшості виглядало як картина, адже не на нашій території відбувалося, а реалістичніше бачили ті, які були в горнилі цих подій: Крим, Донбас чи навіть Київ.

Блокпости, військові, смерть. Це вже стало більш реалістично. «Братські народи», пам'ятники ставили трьом слов'янським державам. Якесь було дуже велике подивування, як можна зі зброєю заходити. Ми розуміли, що то ніякі не зелені чоловічки, що це переодягнені російські військові. Тобто всі все розуміли, але від держави голосно про це не заявлялося, а люди все усвідомлювали, що відбувається.

– Церковні питання, релігійні вийшли на перший план. «І от наші брати, які ходять по цій землі, які нібито з народом, жодного разу не назвали Росію агресором». Це Ваша цитата, і їх було багато.

– У нас був відомий волинянин Олег Твердохліб (якщо я правильно називаю його прізвище), військовий. І їх направили на Донецьк. Він прийшов до мене сюди на зустріч, і в такому був шоці. Людина віруюча каже: «Як це може бути, поясніть мені? Ми зіткнулися з фактом, коли на блокпосту зупиняють священнослужителя, і з повагою до духовенства вирішили, що тих священників треба пропустити». Але поряд з ними був ще один і каже: «А вони “Отче наш” читають по-українськи чи по-російськи? Ану прочитай “Отче наш”». І виявилося, що тільки був один священник, інші були переодягнені в рясу, бо хотіли перетнути кордон. Кажуть: «Ви в рясі і не знаєте “Отче наш”?!». Детальніше давай їх перевіряти. І виявилося, що цей священник за парафіяльні гроші купив гвинтівку, був снайпером і стріляв в українців. Пізніше Служба безпеки заявила про такі непоодинокі випадки. Але навіть не так проблема, що священник російської церкви став снайпером, а питання в тому, що сама церква його дії не засудила. Не засудила дії тих, хто закликав до війни, і не засуджує їх до сьогоднішнього дня. От у чому питання. Можна сказати, окрема особа очорнила свій мундир (таке є серед різних структур). Але структура тоді каже: «Ми його звільнили, він не наш». Церква ж їхня від жодного з них не відхрестилася, скажемо таким терміном, – не засудила, не викреслила зі списку, не заборонила у священнослужінні. Значить, уся структура, очевидно, союзник того священника-снайпера.

– Коли почалось вторгнення в 14-му році, Волинь одна з перших зрозуміла, що це таке і наскільки це страшно, бо загинули під Волновахою наші бійці. І тому я повертаю Вас у 15-й рік, коли виникла ініціатива «Луцьк–Волноваха. Разом збудуємо храм». Перший збудований на Донеччині на той час за понад 20 років незалежності український храм, настоятель з Волині. Як зараз ми це можемо оцінювати в історичному плані? І чи виконав храм ту місію, яку на нього покладали?

– Найперше я хочу сказати про особи, які були задіяні до цієї ідеї. Вперше цю розмову ми проводили із Миколою Романюком, він тоді був міським головою. Просив, що потрібно якось вшанувати місце загибелі наших хлопців. І було прийнято рішення хоч би поставити хрест. Ну і треба збудувати храм у пам'ять про тих хлопців.

Це вже був складніший процес. Я звернувся за підтримкою і порадою до тодішнього керівника Служби безпеки Юрія Филонюка: що можна робити, що не можна, щоби не порушувати чинне українське законодавство. Відповідно, все було проведено законно, депутати проголосували, виділили земельну ділянку. А тоді стало питання: а хто будуватиме? Ми звернулися до ще одного колишнього керівника Служби безпеки Мельниковича, генерала вже у відставці, як хорошого організатора, щоб він очолив весь процес будівництва. І були вперше проведені в нас загальні збори організаційного комітету.

– Березень 15-го.

– Березень 15-го, організаційний комітет. Потихеньку почали задіювати всіх, всіх, всіх. І вже постало питання: це не просто храм, це вже духовний центр, місце зібрання українців. Дати людям таку велику надію, що Донбас – це Україна. Власне, за гроші меценатів і за гроші волинян був збудовано такий цілий Духовний центр. Але, щоб це виглядало не просто як будівництво, оголосили такий девіз: «Луцьк, Волноваха – будуємо майбутнє». І це дало можливість приїжджати адміністрації, жителям, дітям з Волновахи, рідним полеглих сюди. І перша хвиля – це були діти з Волновахи, які приїхали до нас на Різдво. Цих дітей розбирали і священнослужителі, і депутати, а потім вже долучилися люди бізнесу. І це показало: Україна – що на сході, що на заході – одна і та ж.

Матеріали ми завозили звідси. Але на місці теж допомагали нам і збудували храм, який дав можливість усім усвідомити, що вони українці. Якщо до революції 70 % там були за «русский мір», а 30 – за Україну, то коли збудували храм, інформація настільки поширилася, що за Україну вже стало 70 %, а 30 ще тяготіли до Росії.Тоді був народний депутат Лобанець – це його статистика. Він говорив про те, що будівництво церкви настільки підняло український дух, і думати, ніби Волноваха не українське місто, вже підстави не було.

– На жаль, доля храму трагічна.

– Це в час повномасштабки місто попало під обстріли, і храм теж був зруйнований, як і все місто.

– Знакова подія для Вас і Волині – 23 січня 2017 року. Священний Синод УПЦ КП ухвалив рішення відділити чверть парафій та священнослужителів Волинської єпархії для утворення нової Володимир-Волинської, яку очолив єпископ Матфей Шевчук. Тоді Ви жорстко розкритикували це рішення, назвали його невиправданим, зазначили, що подібні дії послаблюють Київський патріархат. Розкажіть, для чого це було? Бо, на мою суб'єктивну думку, яку я дозволю собі висловити, для того, щоб зменшити Ваш вплив і Ваші можливості.

– Ви дали відповідь на питання. Шкода, тому що зовсім інші можливості для дій, – раз. У першу чергу постраждала академія, тому що абітурієнтів, як і утримання самої школи, ми задіювали зі всієї області, а тепер вже з частини області треба утримувати духовну школу і виховувати студентів. Адже студенти після того йдуть не тільки по Волині настоятелями, а по всій Україні. Тобто страждала від того вся Україна. Ну і, звичайно, тоді це була найбільша єпархія України кількісно. І щоб послабити, щоб ми не такі були впливові, не так задавали тональність (а ми завжди мали свою точку зору на окремі питання). То щоб сиділи «ціхо», взяли відділили кусок єпархії.

– У 18-му році, в 19-му стало ясно, що це була підготовка до Об'єднавчого собору.

– Я не думаю, що так прямо пов'язано з Об'єднавчим собором. Об'єднавчий собор готувався дуже довго. Але найбільше посприяли вибори Президента. Порошенко і його девіз «Армія, віра, мова», – йому треба було показати роботу. У плані віри він вирішив посприяти об'єднавчому процесові й отриманню Томосу про автокефалію. Тому оживилася, і дуже імпульсивно, швидко оживилася ця тема. Він багато разів їздив у Стамбул, домовлялися, передомовлялися, підписували. Тобто це одне з другим не пов'язано хронологічно.

– Які у Вас стосунки, можна сказати, з колишнім підлеглим єпископом Матфеєм?

– Сусідські, як у сусідів.

– Спільних служб і взаємовізитів немає, тобто сусіди так собі?

– Владика приїжджає сюди, ми його запрошуємо на святкування. Ось запросив його на Трійцю, на престольне свято. У нас нормальні сусідські стосунки.

– Добре. Об'єднавчий собор. Ви називалися серед основних претендентів на престол у разі відмови Філарета очолити незалежну Церкву. Цитую: «Об'єднавчий Собор 15 грудня обрав предстоятелем майбутньої помісної Православної Церкви України митрополита Епіфанія (в миру Сергія Думенка). Проте без боротьби вибори не обійшлися. Головним суперником був 52-літній митрополит Луцький і Волинський Михаїл, але він зняв свою кандидатуру перед другим туром голосування». Ви пояснювали частково ситуацію. Проте, можливо, зараз, вже майже через 10 років, можете сказати щось більше про ті події, зокрема, кулуарні різні розмови, домовленості? Як вони були порушені у день голосування і наслідки?

– Те, що я говорив… Тоді ми говорили максимально відкрито, нічого не змінилося. Я не говорив тоді одне, а зараз інше. Я говорив тоді правду. Крім правди, що можна більше сказати?

– Події, що Ви були претендентом, а потім на самому Соборі змушені були зняти свою кандидатуру…

– Причина була та, що Патріарх Філарет відмовився йти на Собор, якщо я не зніму свою кандидатуру. В нього була впевненість, що я переможу на виборах, а це буде не так складатися, як він собі уявляв, щоб не сталося розділення Церкви. І щоб не було поділу Церкви, то ставити своє особисте вище, ніж благо Церкви, я вважав недоречним. Тому я розумів, що треба зробити якийсь крок. Якщо я зробив колись крок – відмовився від сім'ї на користь Церкви, то в той момент, знову ж таки, відмовився від особистих амбіцій, а турбувався благом майбутньої Церкви. Ми ж всі хотіли Томос, і тут повести якось себе по-інакшому я на той момент не уявляв.

– Нагадаю Ваші слова:«Від бажання стати Предстоятелем я не відмовляюся. У мене є своє бачення щодо того, якою повинна бути Церква». Наразі ці слова теж у силі? Бо я, наприклад, дозволю собі припустити, що якщо Митрополит Епіфаній роками після того оминає Луцьк, коли завжди служби на Трійцю були за участю Предстоятеля…

– Митрополит Епіфаній цього року приїде служити на престольне свято Святої Трійці. Це раз. Митрополит Епіфаній минулий рік служив на 1050-річчі Жидичинського монастиря. Це два. Тобто в нас є співслужіння і на території Волині. Не тільки те, що я їжджу в Київ: чи іменини Предстоятеля, чи Архієрейські собори. Тобто йде співпраця у плані будівництва і розбудови Церкви.

– Нема суперництва?

– Ви його бачите?

– Надання Українській Церкві Томосу. Яка Ваша особиста роль у тих процесах?

– Оцінити, яка моя роль, – це Ваше завдання.

– Я знаю, що по сам Томос представники Волинської єпархії їздили – Микола Буліга і…

– Змістом самого Томосу я не задоволений. Там прописані ті моменти, які треба видозмінювати.

– Які?

– Наприклад, варіння мира. Автокефальна Церква може варити миро сама. Такі прецеденти є. Чому російська церква може варити миро, а українська не може? Розкольники УПЦ варять миро. Ми ж його не варимо. Яка причина? Аргументація, що мироваріння це єдність Церкви. Але єдність Церкви виражається в любові і в Євхаристії, а не у звершенні мироваріння. Мироваріння – одне із невеликих таких поєднуючих моментів. Багато помісних Церков варять самі. Я вважаю, що ми достойні теж варити самі миро. Тому я з цим пунктом не згідний.

Чому ми не можемо мати парафії українські за кордоном, особливо тепер, у час війни, коли інші Церкви мають свої парафії за кордоном? Мають свої представництва і ті, які поза церковною огорожею, які називають себе сьогодні УПЦ: мають свого єпископа за кордоном, своїх священників, свої парафії, а ми, маючи Томос, не можемо мати їх за кордоном. Якщо правила, то правила для всіх однакові. І багато інших питань, з чим я сьогодні не згідний. І я вважаю, що цю тему треба проговорювати та домагатися відповідних рішень.

– Повномасштабне вторгнення. Кінець 21-го, початок 22-го, коли політичне повітря було по всій планеті наелектризоване. Ви особисто розуміли, що Путін, його окупаційні війська ось-ось полізуть значно страшнішими силами, ніж було до того на території України, і що почнеться така кривава війна?

– Я, напевно, зважаючи, що належу до Церкви, маю велику віру в те, що існує любов, існує порозуміння, існують якісь елементарні правила порядності, не тільки в особистому, а й міждержавному. Плюс така ж сама наївність, як і у Вас. Я не до кінця вірив, що от нагло так підуть… Але, напевно, через те, що праведники є на Волині, праведники є в Луцьку, вороги пішли не через Волинь, а пішли зі сходу, пішли на Київ.

Якщо є праведники, то вже цю територію береже Бог, – це зі Священного Писання. До Лота казав Господь. Розмовляв з Авраамом. Господь каже: Чи є там 100 праведників? –Помилуєш це місто? – Помилую. – А якщо не 100, а, може, 50? А може, нема 50 праведників, чи помилуєш? Виявилось, там немає ні 100, ні 50-ти, ні 10-ти (Бут. 18: 24–33). Те місто Господь знищив. Значить, не було праведників, молитвами яких могло зберегтися це місто. Якщо місто збережене, значить праведники є. Хто, не знаю, але наше завдання піднімати дух, щоб праведників було більше і місто могло зберегтися. Не тільки місто, а і вся Україна. Тому ми молимося не тільки за Луцьк, хоча в першу чергу за Луцьк, а за всю Україну, але всі хай теж долучаються. Тоді буде сильна молитва і Господь усмирить і дарує нам те, чого ми очікуємо: мир, перемогу, стабільність, упевненість у завтрашньому дні.

– 24 лютого 22-го року переформатувало роботу для всіх. Як і що змінилося в роботі єпархії? Які тоді були першочергові виклики? Що зараз для перемоги робиться – акцент?

– Робота як така загалом не змінилася. Тобто звершення богослужінь, задовільнення духовних потреб віруючих. Змінилося позацерковне служіння, тобто капеланство військове, медичне капеланство. Це той новий напрямок, який ми освоїли. Тому акцент на підтримку військових, акцент волонтерства, священничого волонтерства. Ми не займаємося так, як світські, тобто ми зайняли свою нішу в цьому волонтерстві: опіка тими, хто вернувся з фронту. Опіка, робота з тими, хто втратив своїх близьких і рідних.

А в перші роки було таке: всі хотіли щось робити, тільки не знали хто, не знали що, за що відповідають, як правильно. І в першу чергу, щоб не порушувати ні закони моралі, ні чинного українського законодавства. Можна багато чого хотіти, а ти щось вже порушуєш. Сьогодні ми робимо акцент на те, що засоби, які постачаємо Збройним Силам, це засоби захисту (нелетальні), тобто РЕБи [радіоелектронна боротьба, комплекс військових і технічних засобів], бронежилети, інші речі. У мій ювілей, коли мене питали, що подарувати, я кажу: подаруйте мені РЕБ, який я передам хлопцям.

– Чудово. Повномасштабна війна вкотре показала, що для України питання релігії – це не суто про віру, це питання державотворення. І питання переходу церков. Я вважаю, що воно вже давно не мало би стояти на порядку денному. Проте волинська ситуація: станом на кінець 25-го року мережа в області нараховує 1710 релігійних організацій. ПЦУ – 642, УПЦ в єдності з московським патріархатом – 503. Як Ви оцінюєте стан справ тут і що думаєте про дієвість ухваленого Закону «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», якому вже півтора роки?

– Відповідь моя абсолютно проста. Євреї, яких Мойсей виводив із Єгипту, бачачи Бога у хмарі, Який йде перед ними, в кінці кінців зліпили золотого тельця, коли Мойсей від них відійшов. І Бог, Який міг за неділю перевести їх із Єгипту у Землю Обітовану, водив їх 40 років. Водив їх 40 років, щоби помер кожний, хто пам'ятав єгипетське рабство. А Ви хочете, щоб за півтора року, чи за 14 років, чи за оцих 35 років. Євреї ходили, в них вакуум був, пустеля, не було смартфона і не було сусіда, який розказував, що ти неправильно живеш. В пустелі Бог кормив, вони ходили, і то мусили всі померти. Нам треба не 40 років, нам треба набагато більше, поки ми визріємо, хоча б в основній масі, до розуміння, що таке Україна для нас.

Це взагалі чудо, що ми ще на сьогоднішній день стоїмо і свято віримо. Чудо. Хоча смертей у євреїв в пустелі було не менше, ніж в нас смертей від війни. Треба зрозуміти: щоб швидше Україна стала і Церква стала незалежною, нам просто треба більше працювати, і все. [...]

– Лише один волинський епізод. Успенський Зимненський ставропігійний монастир. Святиня з понад тисячолітньою історією. У 23-му році не набрало необхідної кількості голосів питання порядку денного про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та заборону діяльності УПЦ московської патріархату на території Зимненської сільської ради. Потім дізнаємося, що голова ОДА Юрій Погуляйко взагалі таємно поновив договір орендиземлі цьому монастирю ще на 49 років. Ігуменя Стефанія, відома своїми тісними зв'язками з родиною Медведчуків, попри те, що наробив Медведчук в Україні, говорить, що молиться за нього. Ваша позиція стосовно цього храму і що нам робити з ним? Це наш храм.

– І пам'ятка національного значення. Всі такі древні споруди повинні належати виключно державі. Відповідно земля під ними теж повинна належати українській державі, навіть не громаді, а державі. І держава тоді сама бачить, яку вона дивиться на свої перспективи і дає комусь користуватися, чи наглядати, чи утримувати, чи підтримувати. Тому я вважаю, що закон, який прийнятий, повинен бути втілений в життя, а не просто одне говорити, а потім затягувати. Нерішучість влади. Ця нерішучість призведе до того, що на другий раз я за неї голосувати не буду.

– Ви так мені ідеально відповідаєте на запитання, що наступне буде – про спокуси. Спокуса владою, грошима. Чимало з тих людей, які за роки Вашого служіння були з Вами на одних подіях, представники світської влади на одних світлинах, від цих спокус не втрималися. Разом з тим, мені просто біль болючий, коли я бачу, що Церква не раз нагороджувала їх. Чи не здається Вам, що це така легітимізація? Бо, наприклад, коли Предстоятель ПЦУ нагороджує медведчуківців з нинішньої влади Волині, то це, м'яко кажучи, дискредитує не так їх, як Церкву і навіть Предстоятеля в моїх очах як людину світської журналістики, яка багато що пам'ятає. Що Ви думаєте про це?

– Коли я говорю про владу, я хотів би, щоб мене в цьому аспекті правильно зрозуміли. Кожна влада від Бога: по благословенню Божому або попущенню Божому. А коли ми ставимо питання виборів, то голосуємо за конкретних осіб, представників цієї влади. Не можна сказати, що сьогодні всі державні мужі погані.

– Не можна.

– І ми не можемо сказати, що у всіх органах погані всі представники… Коли ми торкаємося фізичної особи, кого нагороджувати, то треба питати того, хто нагороджує і за що нагороджує. Тому що можна, наприклад, нікого не нагороджувати, хто був у Радянському Союзі, бо він же був у Радянському Союзі, він же був комуністом. Не треба забувати, що перший, хто попав в рай, – це бандит, благорозумний розбійник. А він перший сподобався бути в раю. Тому, якщо якась людина була нагороджена відзнакою, то відповідає той, хто нагороджує. Хоча дуже часто буває – подають кандидатуру, кажуть, що вона хороша. Я, наприклад, частину тих, кого нагороджую, взагалі ніколи не знав і не бачив, і не побачив, бо можуть нагороджувати без мене. Приїжджає настоятель парафії, каже: «Я би хотів відзначити ту чи іншу особу. Вона мені багато помогла для церкви. Прошу підписати благословенну грамоту». Я підписую благословенну грамоту. Він йому вручає, а потім приходять, кажуть: «За що Ви його нагородили? Він такий-то, такий-то негідник». Відповідальність хто несе? З одної сторони, я несу, бо підписав благословення, а з другої сторони – настоятель мене підставив або в його мотивуванні то хороший чоловік, не згадуючи його минуле.

– Ви маєте світські відзнаки, вони Вам важливі?

– Будь-які відзнаки важливі. Важливі в сенсі, що твоя праця не то, що оцінена, – сподобалася людям. Вона принесла людям якусь користь, якусь приємність. І тому відзнака – це відзнака. І вона важлива, від кого б не була – з церковної лінії, з-за кордону, світського... Це заохочує тебе трудитися. Це не є ціль. Це не є виключне бажання, але це підбадьорення далі ревно трудитися.

– Спокуса славою. Це Ваша ініціатива – зобразити місцевих меценатів на фресках собору. Причому ці люди про те дізналися навіть не від Вас, а з медіа. Синод ПЦУ виніс догану митрополитові Луцькому і Волинському Михаїлу за розміщення фресок із зображенням сучасних меценатів у Свято-Троїцькому соборі. Розпис порушує православну інографічну традицію. Портрети людей розміщені поруч із зображеннями святих. Ви це не коментували. Зробіть, будь ласка, це зараз.

– Є таке поняття ктиторська ікона. На ктиторських іконах зображаються меценати, які допомагають Церкві. Те, що вона не є така популярна, – це одне. Друге – ті, хто писав гадості на тих осіб, яких ми зобразили, це їхня особиста неприязнь, зависть. Там були люди, які потрудилися для Церкви, а не з якогось політичного чи фінансового кола. Така практика існує, і ми робили роз'яснення й показували приклади, що це існує в різних інших храмах. Я зі своєї сторони бажав показати приклади для волинян, щоб більше праведників тут було.

І не треба на людину дивитися тільки, що вона зробила десь якусь помилку. Треба дивитися на людину всесторонньо: що в неї були помилки, але були і добрі справи. Кинь камінь, хто без гріха. Але ми показуємо, що людина, яка чогось досягла, помагає Церкві, а не просто живе для особистого збагачення. І, власне, оцих людей ми хотіли показати прикладом, що треба робити добро. Треба робити добро і заохочувати інших. Робити добро в плані Церкви, в плані волонтерства, в плані військових, а не лише дбати про себе. І не можна людині, яка має гроші, казати, що вона негідник, вона накрала, бо вона комусь не подобається з політичних чи там ще з якихось переконань. По-любому хтось кимось буде незадоволений. На жаль, сьогодні заздрість і жовтизна більш популярні. Якщо ми читаємо будь-які інтернет-сторінки, то там обов'язково має хтось когось вбити, зарізати чи обікрасти, чи ще щось недобре зробити. Там немає похвали дітонародженню, немає похвали збудованому заводу, немає похвали українській освіті, немає похвали Українській Церкві… Зависть буде завжди нам не давати можливість похвалити тих людей, які роблять добро. Де б ми їх не зображали і чого б ми їх не зображали. У церковному варіанті це називається ктиторська ікона. Вона має право на існування. І тому Синод рішення прийняв, а моє переконання, що такі ікони мають право бути в церкві, бо це не мною придумано. Й існують багато уже віків храми, де подібні картини (є ікони, а є картини) знаходяться.

– Тривають роботи у Свято-Троїцькому соборі досить давно. Зображення не реставрують, а перемальовують. Чому саме такий формат обрали? Чи це не є руйнування історичної спадщини?

– Це не є руйнування історичної спадщини тому, що стіни до 1990 року взагалі не були мальовані. Там взагалі розпису не існувало. Треба не забувати, що це костел, який переробили у 1888 році під православний храм. У 1900-му році поставили декілька кіотів, повісили декілька ікон і храм не був розписаний. Лише до тисячоліття Волинської єпархії пробували щось намалювати по звичайній крейді. Добавили оліфи і нітрофарбами й помалювали щось таке – аби було швидко, аби було розмальовано під такий русский стиль… І це вимагало зміни іконопису. І все те, що було намальовано, просто почало відпадати від стіни, що в свою чергу вимагало нового підходу. Ми запросили спеціалістів з Німеччини, які зробили молекулярний аналіз штукатурки. І фірма «Церезіт» віднайшла цей розчин. Ми подали це на експертизу. Маємо відповідні документи, дозволи. Відповідно ми зробили все згідно з чинним законодавством, розписи і матеріали, які задіяні в храмі. Ми підійшли науково, тобто задіяні фахівці, кандидати мистецтвознавства, Львівська академія мистецтв.

Ми запрошували фахівців і показали, що хочемо зображати згідно з волинським іконописом. Тобто тут в нас не Візантія, не русский стиль, не ренесанс, не щось інше, а волинський іконопис.

– За понад 20 років служіння на Волині, можна сказати, з Вами була безліч скандалів саме будівельних. Це навіть от 2015 рік. Будівництво на території старого кладовища біля цього собору. Це й будівництво храму Холмської ікони Божої Матері, Дитяча церква у Луцьку, реставраційні різні роботи, Луцька тюрма. Чи вважаєте Ви, що хоч якийсь із них мав реальні підстави? Де можна було по-іншому до робіт приступити? Чи їх потрібно було уникати?

– Усе, що я роблю, я в ньому абсолютно впевнений, нічого по-інакшому я би не робив. Нічого не хочу дивитися. Все, що я зробив, вважаю правильним.

– Ясно. Ваші статки теж не раз були об'єктом досліджень медіа.

– Мої статки – це одежа, яка на мені. Все остальне – це те, що я використовую на користь Церкви, навіть якщо воно фізично записано на мене.

– Вважаєте себе заможним?

– У значенні друзів – так, у значенні грошей – теж. Тому що я маю друзів, а друзі мають гроші, а я знаю, як їм пояснити, щоб вони пожертвували, тому мені вистачає. Багатство, в моєму розумінні, це те, що мені вистачає.

– 60 років – це все-таки час робити проміжні підсумки.

– Ніяких підсумків.

– З того пройденого чим найбільше пишаєтесь?

– Ніяких підсумків. Хто буде дуже хвалити на 60, прямо відправлю зі святкового стола.

– Ясно.

– Я збираю тих, хто зі мною буде планувати майбутнє, а не підбивати минуле.

– Україна змінилася у позиціонуванні. Ми вже насправді за час повномасштабної війни скинули образ жертви, кріпаків, рабів. Ми зараз суб'єкт світової політики. І Ви вже давно говорите про з'їзд європейських монархів як прообраз ЄС. І як Ви бачите втілення цієї ідеї на державному рівні, щоб підсвітити її значення, і чи робиться вже зараз, бо ж часу дуже мало? Це двадцять дев'ятий рік.

– Одна з моїх таких важливих мрій. Я буду вважати другом того, хто її підтримає. Це у 29-му році підписати мінімум проміжний або й кінцевий документ про вступ України до Європейського Союзу. І це реалістично. Там порушувалося два питання, які й сьогодні характерні для Європи, – це безпека та економіка. Ці дві речі, дві тези, які існували, вони і сьогодні існують. Ми належимо до європейської спільноти. Наші князі – це європейці, і європейці – це наші князі. Тут усе взаємопов'язане. Князь Володимир і діти Ярослава Мудрого – це все вихідці із Волині. (Місце народження князя Володимира – село Будятичі, сьогодні Володимирського району Волинської області.) Друге – це те, що в нас спільні християнські цінності з Європою, християнські в основі своїй спільні моральні цінності. (Ми не говоримо про викривлення в окремих регіонах Європи, ми говоримо про загальні цінності.)

І тому в нас є навколо чого єднатися. Нам не треба дивитися на Сполучені Штати, це далеко за океаном. Можна любити того, який живе далеко, але в гості ходиш до того, який через паркан. Тому я вважаю, що Волинь, Україна тут повинна зробити особливий акцент на тому сусідові, з яким у тебе паркан. Бо це все одно будуть питання добросусідства з поляками, угорцями, словаками, французами, німцями, білорусами. Все одно настане той час, і ми повинні будемо шукати взаємовигідних стосунків на основі миру і поваги один до одного з росіянами. Бо війна вічною не буде, вона все одно закінчиться, у якомусь територіальному визначенні вона закінчиться. Це процес, і нам про те треба думати. Тому краще жити в мирі й порозумінні, аніж у злобі й ненависті до іншого. Бо «так взнають, що ви учні Мої, якщо будете мати любов між собою». Це заповідь Христа. Це заповідь апостола любові Іоана Богослова. Якщо ми християнська Європа, незалежно, чи це католики, чи це протестанти, чи це православні, так маємо жити згідно з цією вірою, в основі якої оці ось слова.

– Ви згадали Будятичі… А крім того, Волинь – це Жидичин, який свого часу боровся за першість із Києвом і з лаврою і міг, якби не історичні обставини, бути першим. Чи є в єпархії якісь плани, бажання напрацювання, щоб підсвітити, розкрити, дослідити оцю історію Волині?

– Що стосується християнського просвітлення: Волинь була у складі Великоморавської держави і Великоморавської митрополії, проповідниками якої були Кирило і Мефодії. Але ми точно знаємо, що учні їхні були тут. І монастир (ігумен монастиря) відомий ще задовго до хрещення Києва. Якщо Київ хрестився у 988 році (масово, не поокремо взяті, масово), то під 975 роком відомий ігумен монастиря.

Монастир за рік не виростає, монастир за рік не набуває популярності. Значить, існував ще задовго до 975 року. Ми можемо ще брати мінімум 100 років назад – 875-й. І це один на сьогодні з великих монастирів у складі Православної Церкви України. Ігумен цього монастиря невипадково є членом синодальної комісії по монастирях, першим заступником…

– Ювілей. Без бажань, мрій людині ніяк. Чого собі проситиме митрополит Луцький і Волинський Михаїл у Бога в день народження?

– Мудрості – і більше нічого. Я не буду казати банально: здоров'я, там все інше. Якщо є мудрість, якщо Господь тобі дає мудрість, то Він тобі дає натхнення правильні приймати рішення. А якщо Він тобі дає правильно приймати рішення, то Він тобі дасть сили втілити ці рішення. Тому я Бога нічого не прошу, тільки мудрості у всіх значеннях цього слова. [...]

– Дякую Вам, владико, за роботу, за позицію, за те, що погодились на це інтерв'ю.