Інтерв’ю митрополита Луцького і Волинського Михаїла для журналу «Помісна Церква» (березень-квітень 2026 №2).
Оглядаючись на пройдений шлях служіння, які зміни в житті Церкви та Вашої єпархії вважаєте найбільшими та найзнаковішими?
– На Волинь мене призначили у 2004 році. Єпархія формувалася під впливом моїх попередників – Митрополитів Іоана (Бондарчука) і Якова (Панчука). Я запровадив принцип: люди ходять до храму, а священник повинен іти в народ. Не лише тоді, коли його кличуть. Душпастир має бути лідером у суспільстві, говорити на теми, які суспільство не може оминути. Молодих священників, яких я висвячував і які прийшли без застарілих звичок, було дуже багато. Ця близькість архієрея та духовенства дала можливість спокійніше «входити в народ».
Друга важлива зміна: Церква вибудувала інший діалог із владними структурами. Раніше, коли на Волинь приїжджав представник Церкви, він сам ішов до обласної адміністрації. При мені усе змінилося: представники влади приходили зустрічати Патріарха Філарета до нас. Комунікація відбувалася на теренах Церкви, в єпархіальному управлінні. Це давало змогу легше доносити наше бачення та висловлювати позицію. Результат був позитивним.
За недовгий час єпархія збільшилася вдвічі: з однієї структури постало дві. Ми відкрили кілька відділів у єпархіальному управлінні: інформаційно-видавничий, капеланський та інші. З’явився запит на соціальне та капеланське служіння. Ми тоді вже зрозуміли, наскільки важливою є присутність капеланів у медичних та освітніх закладах. Деякі навчальні заклади почали будувати власні храми – як-от Волинський національний університет чи Біотехнічний університет; у планах – Луцька політехніка. У багатьох установах облаштовано храми або каплиці.
Хочу особливо наголосити: попри складні суспільні процеси, зокрема визначення церковної приналежності та болісні питання щодо Московського Патріархату, Волинь зберегла мир. Переходи парафій до ПЦУ відбувалися у нас безконфліктно, без ворожнечі й протистояння. Це рідкість у масштабах України. Міжконфесійні стосунки на Волині залишаються виваженими, що свідчить про велику духовну зрілість нашого кліру і нашого народу. Я вдячний Богу за це.
Багато років ми видаємо часопис «Волинські єпархіальні відомості», маємо телерадіостудію, публікуємо книги та активно працюємо в інтернеті. Наша паломницька служба – одна з перших в Україні і має колосальний досвід. Священник тепер перебуває в народі, і люди стали ближчими до свого душпастиря. Під Вашим керівництвом на новий рівень вийшла волинська духовна школа. Розкажіть про зміни, які відбулися. – На початку наша духовна школа мала назву Волинська духовна семінарія. На жаль, у 2005 році її навчальний корпус був знищений пожежею через дії недоброзичливців. Милістю Божою ми зберегли найцінніше: людей і бібліотеку. З Божою допомогою та за сприяння меценатів збудували новий корпус. Це дало змогу провести реорганізацію: семінарія перетворилася на Волинську православну богословську академію (ВПБА).
Тодішній голова навчального комітету владика Епіфаній, який високо оцінював нашу духовну школу, рекомендував Патріархові та Священному Синоду створити в Луцьку богословську академію. Потрібно було готувати не просто священнослужителів, а богословів високого рівня. Ми створили сучасні умови з новітніми технологіями, запрошуємо викладачів з України та з-за кордону, уклали договори з вищими навчальними закладами різних конфесій по всій Європі. Наші студенти вступають до провідних богословських університетів світу.
До ВПБА приходили на навчання і світські кандидати наук; навчалися іноземці зі США, Німеччини, Іспанії, Індії, Бразилії, Парагваю, Молдови, Білорусі. Це свідчить про високий рівень. Ми відкрили спеціалізації: військове капеланство та клінічне душпастирство. Видається щорічник «Волинський благовісник» – фаховий богословсько-історичний журнал, що індексується в міжнародних наукометричних базах. ВПБА має богословський і регентський відділи, а також коледж. У процесі організації – школа іконопису.
Але найважливіше, що зараз Академія глибоко занурена в контекст війни та майбутнього повоєнного відновлення. Ми це усвідомлюємо як свій обов’язок. Заклад проводить наукові конференції, присвячені духовному супроводу у воєнний час, психологічній реабілітації та відбудові суспільства на засадах Євангелія. Проводимо круглі столи, тренінги, ретрити для духовенства і мирян. Церква не може стояти осторонь від болю народу: вона мусить пропонувати і богословське осмислення, і практичні відповіді.
Волинь – традиційний край глибокої віри. Як, на Вашу думку, слід сьогодні розвивати церковне життя, щоб воно було живим і потрібним для сучасної людини?
– За останні роки ми пройшли випробування коронавірусом, а тепер – війною. Священнослужитель мусить ставати духівником нового формату. Сьогодні священник – це член сім’ї: у кожній родині має бути свій душпастир, лікар і юрист.
Люди не просто вірять у Бога, вони мають потребу молитися. Читання Невсипущого Псалтиря студентами та викладачами ВПБА разом із мирянами протягом Великого посту стало прикладом не лише великої віри волинян, а й справжнього молитовного подвигу. Цю практику вже перейняли й окремі парафії.
Сьогодні є запит на освіченого і стійкого священнослужителя. Ми констатуємо: невеликі заробітки не спонукають людей залишати церкву. Священник поєднує служіння на парафії зі світською роботою, але церква для нього не стає другорядною.
А як розвивати церковне життя? По-перше – особистим прикладом священнослужителя. По-друге – регулярним проведенням богослужінь. По-третє – активною комунікацією у позалітургійному житті пастви. Наше позалітургійне життя поки що розвинене слабко. Бракує братств і сестринств, не вистачає внутрішнього паломництва – часто люди їдуть за кордон, і паломництво перетворюється на релігійний туризм. Треба виробити концепцію позалітургійного церковного буття: неформальних зустрічей, розмов поза стінами храму. Зустрічатись зі священниками варто не лише в храмі, а й за її огорожею – зі словом, музикою, читанням побожних творів. Це той напрям, який варто розширювати і розвивати.
Однією з важливих тем сьогодні є робота з молоддю. Які форми співпраці з ними Ви бачите найбільш ефективними?
– Не треба молодим людям нав’язувати Христа. Треба показати, як любити Христа. Коли ти полюбиш Бога, вже нічого не доведеться нав’язувати. Якщо дитина не хоче ходити до церкви – не примушуй. Роз’ясни їй, чому Христос важливий у її житті, і вона сама прийде. Але це вже буде її власна віра, а не просто батьківська настанова.
Найбільш ефективною формою є братське спілкування. Не треба ставити себе у зверхню позицію вчителя перед «нетямущою молоддю». З молодими людьми треба бути на рівних: з молодими – як молодий. Апостол Павло був з еллінами як еллін, з юдеями як юдей. Наставник має розвиватися, опановувати технології та терміни, розуміти, чим живе молодь – щоб повести її за собою. Запропонувати інший шлях – християнський, який веде до Бога.
Дітям не обов’язково сидіти за партами і слухати про Бога. Слід проповідувати і навчати в ігровій формі: на майданчиках, у спеціальних куточках при храмах. Для підлітків доцільні інші формати: чування, пісні під гітару, вогонь, щирі розмови про життя та смерть. Священники нашої єпархії проводять багато літніх таборів на природі, де діти відкривають Христа через спілкування, а не через примус. Також душпастирі єпархії опікуються внутрішньо переміщеними особами та дітьми ветеранів – тих, хто втратив дім, чиї батьки воюють або загинули.
Духовне серце нашої Церкви – чернецтво. Що, на Вашу думку, має підняти рівень монастирів?
– Стан чернецтва завжди залежав від духовного виховання в родині. Якщо в сім’ї є молитва – будуть і покликання. Якщо ж віри немає, то в монастир тікатимуть від проблем, а не за покликом серця.
Чернецтво сьогодні проходить різні випробування, іноді ми бачимо спроби шукати в ньому вигоди. Щоб монастир жив, не треба нав’язувати йому чужі форми – грецьку чи російську. Чернече життя має бути пов’язане виключно із самопожертвою заради Бога. Я не прихильник великих монастирів; сьогодні чернецтво найкраще розвивається тільки в невеликих спільнотах, подалі від суєтного життя. А головне – жити згідно з обітницями постригу.
Чернецтво – це не лише питання покликання окремої людини. Чернецтво тримає духовний фронт. Волинь має підстави говорити про це не абстрактно. Ми вивчаємо свою історію і радіємо відродженню Жидичинського монастиря, якому виповнилося 1050 років. Це понад тисячоліття молитви на цій землі. Це не просто ювілей, а свідчення того, що чернецтво на Волині живе, має глибоке коріння, яке неможливо зламати.
З якими думками Ви дивитеся в майбутнє напередодні Вашого ювілею?
– Мій ювілей – це не підбиття підсумків, а постановка нових завдань. Я почуваюся прекрасно. Поставлених цілей дуже багато. Зокрема, ми активно готуємося до відзначення 600-ліття Луцького з’їзду європейських монархів. Ця тема вже піднята на державний рівень, є відповідні рішення Кабінету міністрів. Це має бути ювілей, який нагадує: Христа потрібно повернути в серце Європи та в наше повсякденне життя.
Працюю над тим, як привести Христа до кожної людини через працю, комунікацію, освіту, всі форми місіонерства. Бо за нашими словами мусять стояти дії. «Без віри неможливо догодити Богові, але й віра без діл мертва є». А далі: «По ділах їх пізнаєте їх». Наш девіз: вперед і тільки вперед, незважаючи на труднощі та перепони. Якщо хочемо – мусимо діяти.
