Ігумен Макарій Дядюсь, військовий капелан 129-ї ОБр ТрО, дав інтерв’ю ютуб-каналу Сухопутних військ України.
Олег Дядюсь – він же отець Макарій, він же монах, військовий капелан, старший лейтенант. Але таким він був не завжди. Перед тим як зайняти капеланську посаду, о. Макарій пройшов непростий шлях духовного та особистого розвитку на фронті. Він перебував там ще з 2014 року, але покликання на капеланське служіння відчув ще з часів Майдану.
– Я при монастирі тоді був скитоначальником Святодухівського скиту. Це таке відгалуження від монастиря. Там теж формується своє літургійне життя. І коли почався Майдан, я попросив у владики поїхати, підтримати хлопців, бо там багато було священників. Владика дозволив і 10 днів я на Майдані був. До речі, звідти, можна сказати, почалося капеланське служіння. Багато людей мене сприймало священником не української церкви, а московської. Чому? Бо я приїхав з монастиря, в мене борода була до пояса, волосся було до пояса – вигляд московського священника. І там люди так жартували: «А що тут робить батюшка московської церкви?» Говорю: «Я не московський, український. Можу показати посвідчення». Кажуть: «Не віримо».
Ще в період майданівських подій, коли відстоювалася й утверджувалася українська гідність і честь,Макарій слідував етосу капеланів, реалізуючи один з його основних принципів: «Бути поруч».
– Коли хлопці підходили до Сповіді, було таке відчуття, що вони ніби прощалися, останній раз сповідалися. Бо тоді вже Майдан ніс втрати, вже були загиблі. І вже приходило усвідомлення, що священник має бути поряд з бійцями, з людьми, які йдуть відстоювати свободу. Коли надійшов запит нашій єпархії від добровольців Національної гвардії, владика знову каже: «Ти ж був на Майдані, ти ж знаєш вже хлопців, ти ж служив, давай, вперед. Дітей не маєш, дружини не маєш».
Вже в період АТОМакарій став спочатку солдатом-стрільцем, потім солдатом медичної служби, водієм, – а капелан по факту. Далі Макарій продовжував службу вже в комендантській роті.
– Комендантська служба, до речі, в НГУ була цікава, вона не була, як говориться, охороною керівництва. І багато хлопців використовувались як резерв. Тобто якщо десь відбувалися бої або сутички, резерв цей використовувався. Виходили на бойові [завдання], деколи як розвідка. Я вражений цими хлопцями, бо коли якесь завдання, вони завжди приходили. «Я хочу! Я хочу!» Були такі, що кричали: «А чого я знову не йду?» Тобто «ну беріть мене, скільки я можу вже пропускати?» Хлопці дуже багато вчилися і бистро вчилися.
Макарій продовжував свою військову службу захисника в лавах 109-ї Окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України у 105-му батальйоні в районі Волновахи. Став на сержантську посаду, виконував обов'язки командира зведеного взводу при батальйоні. На питання, як, маючи такий бойовий досвід, сприймає статус капелана як некомбатанта, відповів:
– Митрополит Ефаній підписав дозвіл, що військовим капеланам дозволяється носити зброю на захист... Використовувати тільки під час захисту. І це для нас, до речі, трошки розв'язало руки. Багато священників, таких, як я, які були в Донецькій, Харківській, Луганській областях, території яких вже ворог захопив, мусили йти у військо, аби захищати свої землі. І багато священників в нас ставали командирами рот при штабах. Якраз вивчаю на курсах капеланських міжнародне гуманітарне право, а воно там дуже строге і гласить дуже строго, що капелан ні в якому разі не має права брати в руки зброю і застосовувати її. Бо коли він її тільки торкається – стає некомбатантом.
Військовий капелан, у першу чергу, має займатися духовною опікою військовослужбовців. Та по факту він виступає і як психолог, і як медіатор між командиром і особовим складом. Та чи має військовий капелан відповіді на всі питання?
– Що людину заспокоює насправді? Молитва. Тобто навіть людину схвильовану, яка не знає, що робити, не знає, куди вона попала, які в неї будуть дії, – молитва заспокоює. Буває таке, що молюсь з ними, буває, що молюсь за них окремо. Тобто по-різному. Хтось сприймає священника з радістю: є людина, яка буде за них молитися, тобто якась духовна підтримка. Навіть коли роздаєш хрестики, іконки, то хай не зразу, а після хлопці дуже дякують. Показують той хрест і кажуть: «А я його тримаю, він ще береже мене, ось я ще живий».
На всі питання відповіді немає, і деколи ти йому говориш: «Братику, таке саме питання можеш поставити Богу. І повір, відповідь тобі прийде обов'язково». Можливо, не сьогодні, можливо, завтра, але прийде, бо я дійсно не все знаю. Я можу тільки зорієнтуватися в якихось більш простих чи непростих [питаннях]... В більшості оцих хлопців – СЗЧ: це переважно стосується відносин командиром із підлеглим, і хлопці зриваються й уходять із частини. До речі, всі думають, що треба помагати [лише] хлопцям. Насправді деколи треба помагати і командирам, бо командири найбільше несуть відповідальності. Тоді будеш бачити загальну картину твоєї допомоги.
На війні страх – це не слабкість, а регулятор, що може зберегти життя. Нас цікавить, як військовий капелан може допомогти подолати страх. Які його дії можуть стати точкою опори для бійця?
– Розказувати свій досвід, ділитися своїм досвідом і найперше говорити: хлопче, якщо ти віриш Богу, Господь тебе береже у всіх можливих і неможливих боях і ситуаціях, Господь просто рятує. Якщо ти Йому віриш, то виконуєш свою службу гідно і Господь тебе буде оберігати. Насправді треба їм казати, хто вони, ким вони є, і яка їхня суть життя. Коли ти розпитуєш про ці аспекти, вони доходять до Бога.
Військовий капелан опікується військовими, серед яких є представники різних конфесій і релігій. Тож він повинен звертати увагу на те, що є спільним, і не допускати міжконфесійних суперечок. Ми запитували у Макарія, чи вдається йому реалізовувати це на практиці та з ким він зустрічався на своєму душпастирському шляху у Збройних силах України.
– Хлопці бувають різні, сьогодні є і мусульмани в нас, і язичники. Але все одно, в них є своє божество, до якого вони схиляються. З ними можна про це говорити, спілкуватися, звідки він черпає силу. Страшніше те, що деколи хлопці, будучи віруючі, стають атеїстами, невіруючими. Мені колись один журналіст поставив правильне питання, дуже правильне: «А як ваша віра на війні?» В один момент буває таке, що Бог настільки поряд, що ти готовий Його обняти, і відчуваєш Його присутність. А бувають моменти, коли питаються: «Боже, а Ти ще є, Ти ще тут?» В оці моменти багато людей не встоює і втрачає віру. І це насправді трагічно, бо тому, що він втрачає опору, він втрачає силу, якою рухався.
Зі мною стикаються й протестанти, і з інших конфесій. Вони адекватні, з ними можна спокійно говорити на різні тематики, вести дискусію. Все відбувається спокійно, розважливо. У мене в бригаді зараз є один капелан ПЦУ, а один капелан-баптист. І зараз спілкуюся з одним п'ятдесятником. Люди дуже активні, адекватні, з ними можна говорити. Тут головне вміти тримати умовну гнучкість. Бо ми ж віру не повинні нав'язувати.
Макарій активно сприяє розвитку капеланства у Збройних силах України, прагнучи зробити його максимально ефективним. Знання та досвід дають йому всі підстави впевнено працювати на цій ниві. Та чи є можливість у капелана зростати кар'єрно, чи це потрібно, зрештою? Капелан – це виклик чи це покликання?
– У Біблії написано: «Якщо бажаєш єпископства, то хорошого бажаєш». Я думаю, десь ми кар'єристи, всі по-своєму. Хотілося б, як говориться, рости. Але рости правильно, тобто отримувати правильне навчання, отримати правильні сертифікати. Ми ж отримуємо сертифікат не загальновійськовий, що не є програмою тактичного там L2, L3, він просто сертифікат, тобто не має ніякої, грубо кажучи, ваги. І навчаємося ми тому, що в більшості священники наші, які займають капеланські посади, не є військовими. Щоб вони отримали базові якісь знання: розуміти, що таке військо, розуміти, хто такий командир, хто такий начальник штабу, і якісь аспекти взагалі...
Моя особиста думка, що керівні посади нашої служби, військового капеланства, мають займати капелани. В нас, до речі, дуже багато є хороших капеланів, які мають освіту, юридичні освіти, які у війську вже не перший рік. Які, до речі, мають і офіцерське звання не капеланської служби, а Збройних сил України. Але чомусь, не знаю, з яких причин, вони посад не займають. І це насправді трагічно тому, що наше капеланське служіння має в цьому проблеми дуже сильні. Я знаю, наприклад, полковника Олександра Здебського, який, до речі, коли я ще служив в НГУ, почав роботи по капеланському служінню. І, до речі, сьогодні в Національній гвардії капеланське служіння на кращому рівні. Він організовував у 15-му році Міжнародний з'їзд капеланів. Він нас знайомив з капеланами інших країн. І це був дуже потужний досвід. Це люди золоті – це той скарб, який дійсно нам потрібен. Але у більшості в нас, зрозуміло, що такого немає. У наших Сухопутних військах такого немає, при генеральному штабі СПК такого немає.
І сьогодні, хоть капелани отримують сертифікат, но він не має зразка офіційного Збройних сил України. У війську все складно. Чому? Тому, що має бути запит. Запиту немає – значить курсанта немає. Немає запиту – немає служби. [...]
До речі, я вже стикався з досвідом американського капелана, і насправді між ними і нами велика прірва. Тому що коли я в нього запитую: «От є в мене, наприклад, напрямок роботи з хлопцями, мені треба виїхати. У нас це лягає все на капелана». Тобто він шукає транспорт, він організовує все. А в них же все простіше. Ти приходиш до командира і командир тебе забезпечує транспортом. Якщо це в районі бойових дій, тебе забезпечують бронею. Так само по людях – у них людей вистачає. Якщо капалан прийшов і сказав цьому військовому: треба відпочити, бо він просто вже не сприймає інформацію, то робляться певні записи і його відправляють або на відпочинок, або на лікування, або ще щось. Ну в нас це проблематично через те, що не вистачає особового складу. Ми працюємо з КБС, ми працюємо з нашим персоналом психологічної підготовки. І теж маємо можливість вказувати, що є такий боєць, якому потрібна допомога чи ще щось. І завдяки адекватним офіцерам все-таки ця робота робиться, але тяжче і довше.
Військовим капеланам доводиться опікуватися і взаємодіяти з усім особовим складом – від солдата до командира, від якого багато чого залежить. Логічно виникає запитання: чи вдається знайти спільну мову військовому капеланові з його командиром?
– Дуже по-різному. Наприклад, коли я був батальйонним капеланом, через службу пройшло три-чотири командири. Якщо командир віруючий, так він тут ставиться до священника з повагою, і формується більше співпраця, а не керівництво. Тому що капелан приходить, каже: «В мене є таке-таке завдання, мені треба виконати те-то і те-то, я пішов працювати». Багато дійсно не розуміють капеланської служби. Чому? Бо це структура нова. У нас теж люди бувають різні, бувають священники з гонором великим, і так далі. І може бути конфлікт просто, як говориться, через дурницю якусь. Сьогодні ми маємо рухатися до завершення війни і до перемоги.
Капелан Макарій – це унікальне поєднання глибокої теоретичної підготовки та практичного бойового досвіду. Тому, завершуючи розмову, ми попросили його висловити поради і побажання усім військовим капеланам Збройних сил України.
– Хай Господь їх благословляє у їхньому служінні! Бо насправді капеланське служіння – нелегке. Особливо нашим священникам, які розриваються між парафією і службою [в ЗСУ]. І ти повинен виділяти час своїм парафіянам, а військовослужбовці, побратими робляться теж твоїми парафіянами. Думають, що священник – це та людина, яка отримує енергію і силу самого Бога, напряму. Але ми теж люди, ми теж втомлюємося. Господь помагає в багатьох речах, Він дає сили, Він дає знову підніматися. Але, все одно, деколи треба вміти відпочивати. Також капелани, помагаючи хлопцям, забувають, що вони священники, робляться більше військовими. Маю теж такого хорошого друга, побратима, капелана. Кажу: «Зрозумій, ти боєць, чи ти священник, – визначся сам для себе, бо тебе це розриває». Бо в мене такий самий вибір був. Тобто ми священники, в нас інше служіння й інша праця… І це є найголовніше, бо коли ти в своєму напрямку працюєш більше, ти більше поможеш.
