Він кличе нас до праці над собою

Сумною інколи буває правда нашого життя. Відкривши для себе світ віри, знайшовши в своєму серці дивну теплоту – порив до Бога, ми починаємо жити християнським життям. Його натхненність на початках вражає. І ніби все розуміємо, усім чистим та святим захоплюємось. Але в момент, коли дія Божественної благодаті в нас слабшає, – а допущено це ради нашого духовного росту – ми розбиваємось об власну неспроможність жити для Бога так, як хотілось би, як ми собі, в ейфорії першої любові, надумали. Не розуміючи попервах, а що ж відбувається, ловимо себе на речах, які нас насторожують: ми не так жадібно читаємо Святе Письмо і твори отців Церкви, як робили це ще вчора; з часом доходимо до абсурду і розуміємо, що взагалі не хочемо читати нічого «нагружаючого». Ловимо себе на тому, що така жадана нам учора коротка служба сьогодні стала якоюсь сухою і довшою, ніж зазвичай, і потрошки починає бути нам обтяжливою. При цьому, непомітно навіть для свого ж здорового глузду, шукаємо «достойну» причину, щоб у цю неділю не піти до храму, – стомилися як-не-як за тиждень… Стаємо на молитву вдома, але і тут зустрічаємось не з трепетною присутністю Живого Бога, а з цілим роєм думок, які гулом і хаотичністю народжують у серці гірку зневіру (саме таким є стан, коли ми в чомусь або ж у комусь зневірюємося, – стан гіркоти!). Разом з цим приходить відчуття, що ми говоримо самі з собою і нас ніхто не чує…

Маючи так мало досвіду в духовній боротьбі, а заразом з цим чималий запас самолюбства (яке хоче бачити себе успішним, навіть у набутті чеснот), ми розбиваємось об сумну дійсність. Часто, доведені до певного відчаю, – залишаємо молитву або ставимось до неї неналежно (не як до важливої спасительної дії, а як до чергового придатку чи дрес-коду нашого «духовного» життя).

Слава Богу, в такі моменти наш розум починає підказувати нам, що такий стан речей неправильний. Тоді народжується бажання виправитись, але так само розуміємо, що це вище за наші сили. Ось це і є момент, який гарно змалював Силуан Афонський: «тримай свій ум в пеклі, але не впадай у відчай». Тобто правда твого життя, те, що ти бачиш у собі, – жахливо, але це не привід для відчаю. Це момент, коли народжується в тобі справжнє смирення. Стан, коли ти хочеш спастися, при цьому бачиш свою запущеність і неспроможність зробити хоч би щось. І тоді ти волаєш до Бога… І тоді приходить Його допомога. Все, чого Він чекає від нас, – ПОСТІЙНОСТІ! Нам бракує постійності. Постійності у читанні, навіть коли не хочеться; постійності в ходінні до храму, навіть коли важко фізично там знаходитись; постійності в молитві… Нехай молитва ще розсіяна. Це не привід не молитись. Господь, послабивши дію Своєї благодаті, зовсім не хоче нас принизити, ткнути носом у нашу непридатність. Він кличе нас до праці над собою…