У зону ООС – розрадити людські душі!
Олександр ПРИЙМАК
Священник Православної церкви України Володимир Мицько не так давно повернувся із небезпечної поїздки у зону бойових дій. Туди він вирушив разом із товаришами – мужніми волинськими капеланами, – щоб передати зібрану небайдужими краянами допомогу змученим війною жителям Сходу України, солдатам, які нині захищають нас усіх там, на передовій. Журналісти поспілкувалися з отцем Володимиром і дізналися деталі цієї мандрівки.
– Слава Богу, отче Володимир! Завжди приємно спілкуватися з вами, а особливо, коли тема розмови стосується такої гарної справи. Отож розкажіть, кому належить ініціатива поїхати з місією на Схід України?
– Взагалі кожного року ми так по кілька разів збираємося невеликою групою капеланів, шукаємо інформацію, де нагально потрібна наша допомога. Тоді гуртуємося і їдемо. Ось і нині в час пасхальних свят була проведена благодійна акція серед парафіян волинських храмів Православної церкви України зі збору продуктів харчування, інших потрібних речей, котрі згодом спільно з моїми товаришами отцями Олександром Вронським, Іваном Гуреєвим і Віталієм Антонюком доставили власними авто до населених пунктів Сходу України, а також на передову українським захисникам. Серед відвіданих нами — села Мар’їнка та Троїцьке Попаснянського району Луганської області…. Поїздка видалася нелегкою. Провізії зібрали настільки багато, що вантажний бус просто не витримував, постійно ламався у дорозі. Поруч із нами майже не стихали постріли і вибухи снарядів. Але, дякувати Богу, дісталися куди потрібно та успішно виконали задумане.
– Не боялися, що будь-якої миті могли загинути?
– Звісно, боялися. Інстинкт самозбереження властивий кожній людині. Проте щось внутрішнє підштовхувало їхати, не зупинятися. Найперше завітали в Мар’їнку, до мами Аліни, як усі її називають. Розвантажили частину провізії. Жінка наварила борщу. Відпочили трошки і з новими силами попрямували далі. У Троїцькому нас теж гарно зустріли. Там легковими машинами розвезли допомогу на передок, помолилися в бліндажі, помазали хлопців єлеєм, хрестики їм дали, ладанки, попідписували прапори. Між тими справами відбулася тепла розмова з солдатами, кожен ділився своїм, наболілим, шукав підтримки, якоїсь духовної розради. Адже ви самі розумієте, що їм там важко. Це пекло… Армійці нас дуже чекають. Казали, що на тому передку жодного разу не ступала нога капелана. Для них це була така дивина побачити четвірку священників тут.
– Напевне, можливість поспілкуватися з капеланами вартувала для них більше, ніж отримані передачки з рідних місцин.
– Саме так! Ви знаєте, духовні потреби дуже важливі там, на фронті. Воїни замислюються над своїм життям, шукають відповіді на питання, які ніколи раніше не виникали. До прикладу, чи гріх, що він зараз стріляє. Доводиться пояснювати, хоч це і складно. Є люди, які розчаровані в усьому, стоять за крок від самогубства. З такими ми теж зустрілися, та з великими труднощами змогли відвернути їх від подібних думок. А скільки ще морально зламаних українських захисників згодом повертаються додому і зводять рахунки з життям: вішаються, стріляються, підриваються гранатами?! Проблема в тому, що нині більшість з них залишені сам на сам, бракує духовної підтримки.
– А як зустріло вас місцеве населення? Чи змінилися їх настрої за ці роки, чи побільшало у них патріотизму?
– Аби продуктивно вести бесіду з місцевими, треба побути там хоча б тиждень-два. Тоді зникає оцей бар’єр ворожості, недовіри. Ти повинен знати, як спілкуватися, чи та людина взагалі просякла до кісткового мозку ідеями руського міра чи це патріот, або той, хто поки ще не знає, яку сторону обрати. Не завжди треба сидіти і розказувати сепаратисту, що от є Україна, за неї варто боротися, бо це наша спільна держава. Не зрозуміє. То навіщо тратитися над таким. Давай, іди далі працюй! “Не сипте перли перед свинями” — казав Господь.
Постійно вчишся обережності. На сході різні ситуації трапляються, ризикові для життя. А ми, фактично, добровольці: без жодних прав і підтримки держави. Уявіть собі, я поїхав туди і мене вбили. І що далі? Всі поплакали, та й забули. Ну пам’ятник ще поставлять. А мої рідні не захищені. Тому і бачимо такі випадки, коли священників на сході України захоплюють у полон, катують. Бо вони нікому не треба. Ти сам туди захотів, ніхто тебе не посилав. А солдати потребують нашої допомоги. Тож якщо держава хоче вирівняти цей баланс, вона повинна мати капеланський рух, мати священників-капеланів, патріотів, які, повертаючись із зони АТО (ОСС), не говорять, що на сході російських військ немає.
Polissia.net