Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіКапеланська служба єпархіїЇхав на Схід, знаючи, що може осліпнути. Але Бог проявив свою милість…
Статті

Їхав на Схід, знаючи, що може осліпнути. Але Бог проявив свою милість…

Галина Світліковська Протоієрей Михайло Бучак

Отець Михайло Бучак, настоятель Свято-Покровського храму УПЦ КП у селі Маяки Луцького району і військовий священик, повернувшись з Донеччини, пошив собі чорну капеланську форму і ходить у ній щодня. У такий спосіб намагається нагадати людям, що в країні триває війна, в якій досі гинуть наші хлопці, повертаються додому скаліченими. Як можна допомогти бійцям і демобілізованим? Як зберегти усім нам у цей важкий час любов і милосердя? Як захистити молодь від зневіри й відчаю, що породжують епідемію самогубств? Про це — наша розмова зі священиком-патріотом, духовним наставником


НАВІТЬ АТЕЇСТИ НА ВІЙНІ ПРОСЯТЬ НАТІЛЬНІ ХРЕСТИКИ

— З часу кривавих подій на Майдані ви поєднували священицькі обов'язки з волонтерською діяльністю. А нинішньої осені два місяці служили на Донеччині капеланом. Що спонукало прийняти таке рішення?

— Я не підраховував, скільки разів їздив на Схід, возив хлопцям зібрані людьми речі та продукти, проводив богослужіння в пристосованих храмах–палатках. Найчастіше відвідував волинську роту «Айдару», маю там чимало друзів. Бував і на полігонах, і у багатьох військових підрозділах. Сьогодні бійцям не легше, ніж було раніше. Так зване перемир'я приспало увагу людей до подій в зоні бойових дій, усе частіше чуємо: «Дайте вже спокій з тією війною…». А звідти ж везуть і тепер 200–х, 300–х. Учора телефонує знайомий: «Отче, помоліться за мого брата, який виходить з оточення на Маріупольському напрямку»… А тут щодня з екрана телевізора: «До Нового року залишилося стільки-то днів!». І ніхто не каже, скільки днів залишилося до нашої перемоги! Здорові й «ділові», які «вміють жити», від мобілізації ховаються та ще й ллють бруд на адресу добровольців, мовляв, пішли на передову ті, кому нічого втрачати, пиячать там. А ти був, бачив? Моє рішення йти служити капеланом виникло спонтанно — як реакція на теперішні настрої у суспільстві.

— Ви мали проблеми із зором, тож було моральне право після проходження медогляду відмовитися від поїздки на Схід. Вважали свою присутність на передовій настільки необхідною, що заради цього були готові осліпнути?

— Ще у січні у мене діагностували патологію лівого ока, лікарі казали, що атрофується зоровий нерв. Але не міг я відмовитися, така вже вдача. Потім, коли був у польових умовах і майже перестав бачити на ліве око, відчував, звичайно, дискомфорт. Хотілося одягти пов'язку, але соромився ходити як Кутузов. Думав, повернусь, око видалять, поставлять протез, якось житиму. Змирився вже. А коли приїхав до Луцька, то лікар, яка раніше ставила мені важкий діагноз, здивовано сказала: «Не знаю, як таке могло трапитися, у вас зовсім не те захворювання, що вказане в паперах, а звичайна катаракта». Мене прооперували, зір відновили на 90 відсотків, а я ще раз переконався, наскільки Бог милостивий до нас. Але, напевне, щоб так сталося, я мусив у важкий момент випробувань зі смиренням сказати собі: «Я готовий не бачити».

— І ця готовність пожертвувати своїм здоров'ям, на вашу думку, була виправданою?

— Я не сподівався, що зможу допомогти сотням, тисячам. Для Бога і одна врятована душа — це безмірно багато. А капелан на війні мусить бути своєрідним громовідводом, через який проходить висока напруга. Приймаєш її на себе, щоб комусь іншому стало легше. Там люди не мають потреби носити благопристойні маски, бо вони щодня дивляться в очі смерті. Там проривають усі нагноєння людської душі. Якось до мене прийшла жінка–боєць, яка перенесла велику втрату, страшні випробування. Вона проклинала Бога, казала, що є переконаною атеїсткою. Я слухав її сповідь упродовж кількох годин, і коли мав нагоду вставити слово, казав одне: «І все ж вір, що Господь тебе любить». Ми з нею довго спілкувалися. А через кілька днів ця людина попросила у мене натільного хрестика. Потім уперше в житті прийшла на службу в храм–палатку. Казала, що відчула під час богослужіння якусь незбагненну хвилю полегшення, умиротворення. Були й інші випадки, коли ті, хто раніше не задумувався над питаннями віри, приймали хрещення, просили помолитися за них.


«ТАМ НЕ МІСЦЕ «ПРАВИЛЬНИМ» СВЯЩЕНИКАМ»

— Ви іноді називаєте себе «неправильним» священиком. Чому?

— «Правильний» священик каже: «Не буду причащати, бо ти три дні не постив.» А на війні людина може в будь–який момент загинути, тому я не міг хлопцям відмовити. Не боявся відспівувати, коли причина смерті була невстановлена. Може, самогубство, а може, нещасний випадок? Мусив брати на себе відповідальність перед Богом.

— Уже будучи священиком, ви здобули фах психолога. Тепер багато говорять про важливість психологічної реабілітації демобілізованих. Напевне, і вам не раз ставали в пригоді одержані знання і навички?

— На війні я не згадував про жодні практики, методики. Був священиком і одним із тих, хто ніс службу. Розказували хлопці, що приїжджала якось до них група психологів надавати допомогу, але після першого ж обстрілу солдатам довелося їх виводити зі стану стресу.

— Можна подумати, ви не знали страху під обстрілами чи на мінному полі?

— Коли за тебе молиться багато людей, виникає своєрідний енергетичний захист, який ти фізично відчуваєш. Тому хлопцям дуже потрібні наші молитви, я в цьому переконався на собі. Щодо демобілізованих, то найкращою реабілітацією було б справжнє вболівання суспільства за все, що відбувається на Сході, адже для них найстрашнішою травмою є сьогоднішня всезагальна байдужість.

— Ви колись розповідали, що навіть із парашутом стрибали з 800–метрової висоти, відвідуючи десантників на полігоні. Хотіли завоювати авторитет?

— Просто знайомі хлопці знали, що я в юності мав таку мрію, і запропонували. Напередодні під час підготовки до стрибка травмував ногу, треба було думати, як приземлитися на одну, здорову кінцівку. Я тоді вважав, що Господь таким чином покарав мене за нерозважливість. Але виявилося, навпаки. Стрибнув благополучно, а коли вдома пішов з травмованою ногою на рентген, то виявилося, що на кістці п'яти була кіста, вроджена вада, про яку я не підозрював. Отже, Бог знову вберіг мене від каліцтва.


ДОЛОНЬКУ ДИТИНИ ПЕРЕДАВАЙМО ЗІ СВОЇХ РУК — У РУКИ ГОСПОДА

— Отче, стан тривожності, нестабільності, який панує в країні, передається нашим дітям, онукам. Почастішали випадки самогубств і на Волині, хоч волиняни споконвічно були людьми віруючими. Як вберегти молодь від цього гріха?

— Коли я вирішив зробити на церковному подвір'ї дитячий майданчик (а це було в той час дивиною), то мою ідею не всі підтримували. Мовляв, не місце біля храму гойдалкам. А я казав: «Хочу, щоб малеча просилася до церкви, щоб їй було тут добре, щоб діти вели за собою батьків». Моїм маленьким прихожанам не забороняється в храмі сидіти чи навіть лежати, їх пригостять печивом, щоб не були голодні, ніхто не нагримає, коли не так поставлять свічечку. Важливо, щоб на підсвідомому рівні закладалося бажання йти до церкви, щоб дитина росла з вірою, що Бог її любить. Не завжди ми зможемо своїх синів і доньок водити за руку, подорослішають, стануть самостійними. І дуже важливо, щоб далі по життю їх за руку повів Господь.

— Але ж є важкий підлітковий вік, є поганий вплив, спокуси… Матері нарікають, що діти не те шукають в інтернеті, читають не ті книги…

— Не можна вберегти дітей від гріховного світу, не можна запобігти проблемам тільки заборонами. Якщо ми штучно створюємо для свого чада «стерильні» умови, а потім дитина йде поміж люди і почувається непідготовленою до життя, то це вина батьків. Намагаючись прищепити справжні цінності, мусимо давати дитині право робити якісь помилки, набивати гулі. Так, це клопітно для нас, часом і сивини додається, знаю з власного досвіду, як батько двох синів. І цигарку до рук підліткам кортить взяти, і бійки поміж ними бувають, й конфлікти, але у такий спосіб вони проходять своєрідну духовну вакцинацію, «акліматизовуються» у дорослому світі, вчаться протистояти злу. Те добре, що посіяно вами в їхніх серцях у дитинстві, з часом все одно проросте, і демонська сила його не викорінить. Нещодавно прийшов до сповіді приїжджий молодий чоловік, зізнався: «Я бачу, що без Бога не справлюся».

— Відомо, що діти є нашим відображенням, але, на жаль, ми теж не святі: і грішимо, і посту не дотримуємося, і до храму вибираємося рідко.

— Піст — то перемога добра над злом у душі людини, а не дієта. Це дуже особистісна, інтимна, духовна справа, яка має бути тільки між тобою й Богом. Відмова від певних продуктів не дає підстав хвалитися собою. Молитви, добрі справи, щоденні маленькі перемоги над своїми вадами важать більше. Наші молитви за близьких, за дітей — як підготовка грунту до сівби: зігріємо його своїм серцем, зросимо чулою сльозою, тоді й будуть добрі сходи. Навчіться довіряти Богу. Його любов перекриває своєю силою всю гріховність людини. Як батько бере на руки дитя, так і Господь тримає на своїх руках усіх нас. А тому я вірю у щасливе майбутнє України.

Volyn.com.ua

19 грудня 2015 р.
Інші статті за рубриками: Церква і держава, Капеланська служба єпархії, Луцький районний деканат, Протоієрей Михайло Бучак
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери