Інтерв’ю декана монастирів єпархії, намісника чоловічої обителі Святителя Миколая Чудотворця, що в с. Жидичин Ківерецького деканату (Луцький р-н) архімандрита Константина Марченка з журналістом релігійного порталу «Духовна велич Львова» Андрієм Толстим.
Ведучий: Як у вас там на Волині? Як взагалі настрій у людей?
Отець Константин: Я думаю, що такий самий, як і у львів'ян. Боремося, те, що можемо робимо тут, на своєму місці, щоб допомагати нашим хлопцям. Чисто по-людськи, буває, колись краще, а колись якийсь песимізм до людей приходить. Ну, для того, певно, і є такі, як ми. Є нашим покликанням дуже часто до людей звертатися, коли ти бачиш, що щось вони просідають, перегорають, щоб нагадати, оживити їх, підбадьорити їх. І в принципі все у нас, дякувати Богу, вдається. Маємо свій пункт незламності, працюємо для нашого війська. І ми бачимо навіть по зборах, коли люди активні, все нам вдається, ми так доволі швидко закриваємо ті чи інші потреби, запити. Але бувають моменти, коли люди реально просідають. Тоді це вже наш час для того, щоб з людьми відверто поговорити. І мені особисто приємно, що ми чуємо один одного. Я так тішуся, знаєте, нашою монастирською громадою. Мабуть, набагато було б важче, якби ти бачив, що між тобою і людьми є якась стіна. А коли цієї стіни нема, є порозуміння, можна дуже багато зробити таких хороших речей.
– Дякую. У вас на Волині, наскільки я знаю, свого часу була дуже чисельна єпархія московського патріархату. Як зараз у вас вибудовуються стосунки з тією церквою? Тому що, я так розумію, їхні парафії ще залишилися на Волині.
– В достатній кількості.
– Чи є якийсь діалог, чи пом'якшилась їх позиція в часі війни – така радикальна, знаєте, яка була проти Української Церкви?
– Мені здається, що вони якось просто зачаїлись, притихли. Якщо раніше вони проявляли агресію, поводилися занадто самовпевнено, тозараз вони просто стишились.
– Оце така єдина відмінність?
– Так. Вони собі сидять, роблять свою роботу. Тому що коли спілкуєшся з людьми, які відвідують їхні храми, то бачиш, що насправді нічого не змінилося в їхній риториці. Просто вони бачать загальну ситуацію, яка є в Україні. І я так розумію, що це їх налаштували на те, щоб вони просто тихенько сиділи.
– Ну, це досить цікаво. Чому? Тому що ми знаємо з життя, з історії, що біда об'єднує навіть якщо не ворогів, то які недолюблювали один одного. А тут вже нема більшої біди, ніж війна, та ці люди непробиваємі.
– Знаєте, десь мабуть, рік часу пройшов, як ця війна, широкомасштабне вторгнення вже тривало… Я для себе зрозумів, що в мене вже вичерпались думки, щоб спробувати їх зрозуміти. Я не можу їх зрозуміти.
– Це цікаво. Може, колись, з часом ми зрозуміємо. Отче, Ви намісник одного із найдавніших в Україні монастирів, якому вже понад тисяча років. Насправді це доволі унікальне явище. Тобто цей монастир діяв усі ці тисячу років чи Ви його якось відновили?
– На жаль, після 1860 року він був ліквідований і трансформований у звичайну парафію. Лишалися будівлі: палац митрополита, стара дзвіниця в'їзна, великий Миколаївський храм, але він був переведений у статус звичайної парафії. І таким лишався до 2003 року. У 2003 році частину будівель його розібрали, а те, що лишилося, віддали монастирю, тим, хто прийняв рішення його відновити. І з того часу ця історія закрутилась. Дякувати Богу, мені здається, трішечки виходить.
– Місце намолене все рівно, багато віків.
– Так воно і відчувається. Навіть звичайні люди (бо нас можна звинуватити у суб'єктивності), коли приїздять випадково, тому що тут попри нас іде міжнародна траса, і потрапляють у це місце, всі відзначають якусь таку особливу тишу. Хоча тут центр села, та завжди тут якась така тиша. Як вони кажуть, така якась енергетика особлива.
– Цікаво, скільки у вас монахів в монастирі, у вашій обителі?
– Монахів пострижених чи взагалі з послушниками?
– Давайте пострижених і з послушниками.
– Пострижених зараз семеро, а з послушниками десять. Ми маємо велику проблему: в нас поки що немає особливо місць, де селити людей. Ми над цим працюємо, намагаємося розбудовуватися, але це такий сталий процес.
– Помітно, що Ви дуже монастир любите й особисто дуже активні у соціальному служінні, у волонтерському, капеланському служінні, ну зрозуміло, що у церковній діяльності та в медіа.Чи вдається Вам зберігати монаший дух при такій активності, ніби необхідній, але все ж таки вона десь не зовсім сходиться з такою (знаєте, як ми звикли всі уявляти) закритістю монашого життя?
– Є певні стереотипи з приводу цього. Тому що при кожному великому монастирі завжди організовувалися скити. Бо монастир, якщо він нормально діє, якщо він має таке, знаєте, здорове начало, окрім того, що це життя братії, це ще й пастирська опіка великою кількістю людей. Якщо монастир розвивається, там завжди буде багато людей.І ми бачимо по всій Україні, де в нас є великі святині, вони завжди наповнені богомольцями. Те саме відбувається і в нас. І, відповідно, ці люди потребують уваги, ці люди потребують якоїсь опіки, ці люди потребують якоїсь залученості. І ми фактично провадимо оцю свою соціальну діяльність не тільки завдяки самим ченцям, а біля монастиря створено цілий такий мирянський волонтерський рух. Так само наша інформаційна діяльність: це теж люди, які присвячують свій час монастирю. Ну десь я залучений як колишній журналіст, пробую так само бути активним у цій діяльності.
А братія фактично живе своїм життям, таким, яким мали б жити: мають свої послухи, звершують богослужіння. У нас у монастирі щодня звершуються богослужіння: зранку, ввечері, полуношниця об 11-й годині [вечора]. Тобто по-особливому на них це не впливає. А той, хто дуже стомився і має потребу усамітнитись (це природне бажання), то в нас така можливість є. Тому що в нас є скит уже, відроджений у 2010 році, Святодухівський скит. Це таке серце нашого монастиря, тому що історично Жидичинський монастир починався саме звідти. Тобто є можливість побути насамоті, є можливість, щоб тебе ніхто не зачіпав. Тобто я не бачу тут якоїсь проблеми… Коли ти намагаєшся жити перед лицем Божим, ти відчуваєш Його присутність у своєму житті. Ти відчуваєш, як Він тебе любить, як Він тобою турбується. Ти не маєш вже сили це стримувати в собі, ти маєш просто потребу подивитися навколо. Як казав Паїсій Святогорець, «ти подивись, скільки біди навколо, скільки болю навколо». І коли чужий біль стане твоїм, тоді ти починаєш жити, зцілюватися. Тобто коли ти живеш із Господом, ти маєш просто нестримне бажання жити і для людей. Це не можна розділити.
– Споглядальне життя переростає природно в діяльне – так можна сказати.
– Так.
– Я дивився трошки про вас інформацію і звернув увагу, що до вас по неділях приходить близько пів тисячі прихожан на Службу.І я також звернув увагу на те, що це не тільки із Жидичина, а і з навколишніх сіл.
– І з навколишніх сіл також, і з міста Луцька. У нас із самого Жидичина тут відсотків тридцять, а сімдесят – це всі ті, хто до нас приїздить.
– І також я побачив такий дуже коротенький ролик: одна людина знімала у фейсбуці, де Ви сидите за кермом автобуса. Тому я хочу, щоб Ви зараз трошки розгорнутіше про це розповіли, що Ви як водій автобуса об'їжджаєте навколишні села і збираєте прихожан, у яких є потреба, і привозите їх на Службу. Це дуже незвично.
– Ми його називаємо «наш соціальний автобус». Просто в Луцьку та зупинка, звідки їде автобус рейсовий до нас, до Жидичина, знаходиться у такому місці… Знаєте, я завжди кажу будь-якому керівнику: інколи треба побувати в шкурі звичайних людей. І тоді ти починаєш багато що переосмислювати. І те місце, де знаходиться така зупинка, воно з усіх сторін продувається. Там такі завжди протяги. І я колись стояв, так вимерз! У мене з'явилося неперевершене бажання щось із цим усім зробити. І так склалася ситуація, що Господь подарував нам автобус у монастир. Знайшлися люди, яким він був непотрібен, сказали: якщо хочете, забирайте. І тут якраз моя згадка про те, як я замерз, – і цей автобус. І з того часу, це вже більше 10-ти років, я собі поставив за мету, що не дам там людям мерзнути. І так ми сформували цей маршрут. Люди підходять, знають, що цей автобус завжди кожної неділі чи по святах їде за графіком. Вони приходять на ці зупинки і ми їх забираємо. Вони задоволені приїжджають у монастир. Потім ми їх відвозимо так само додому і вони всі спокійні.
– Отже, у Вас є графік, бо як Ви знаєте, кого, звідки і коли забирати?
– Ні-ні, у нас є чіткий графік і всі знають як звичайний рейсовий автобус.
– Ну, я бачив, там усі місця сидячі були зайняті.
– Бувають періоди в році, я відчуваю, що цьому автобусу вже дуже важко. Там людей набивається так дуже-дуже багато.
– За кермом завжди Ви чи міняєтеся з кимось?
– Моя – перша зміна. Я зранку їду, забираю людей, а після Богослужіння отець Сильвестр (це благочинний нашого монастиря) відвозить їх назад до Луцька.
– А ви працюєте змінами?
– Так, так, так.
– Ще перейду плавно до іншого блоку питань. Чи не здається Вам як монаху, як ієромонаху, як настоятелю монастиря, що ми в наш час стали надто раціональними? Ми знаємо, чому почалася війна, – тому що Путін напав. Так чому війна не закінчується – тому, що Трамп не допрацьовує і мало допомагає. Але мало хто з людей намагається побачити корені проблеми, тобто які не лежать на поверхні. Ось я хочу Вас запитати, Ви як людина духовна, може, над цим роздумували: то які корені наших проблем? Тому що я бачу дві найбільші проблеми, які зараз маємо: перше – це війна і друге – це корупція. От де корені цих проблем, плоди яких просто вже не дають нам дихати?
– Ну, знаєте, я коли чую тепер про корупцію в Україні, з одного боку, погоджуюся, а, з другого боку, мені завжди хочеться людей поправити. Слухайте, нас переконали, що вся корупція на планеті Земля – тільки в Україні. Насправді це не так. Корупція кругом: і в Сполучених Штатах, і в Міжнародному олімпійському комітеті, і де її тільки немає. Корупція там, де люди нечесні. Корупція там, де люди зациклені на собі і хочуть жити [тільки] для себе. Такі люди є і в Україні, це правда. Але в нашому контексті, мені здається, ми маємо також ряд ціннісних проблем.
Ми тридцять років жили і дожилися до того, що оце волевиявлення, яке було у нас в Україні, оці фрази, які лунали поруч із цим волевиявленням («яка різниця?»), – це насправді характеризувало Україну й українців. Ми довели себе за тридцять років, що нам дійсно було «яка різниця», «немає ніякої різниці» між тим і між тим. Ми свою всю пам'ять про наших героїв, про важливі речі звели до пластику. Всі наші пам'ятні вивіски були пластикові. Тобто це показувало, як ми насправді десь самі себе не поважаємо, втратили свою гідність. Як ми починаємо потихеньку такими ставати людьми, для яких цінності нічого не варті. І от воно десь потихеньку, потихеньку дійшло до того, до чого дійшло. І мені здається, що якщо ми хочемо переосмислити і завтра щоб наша країна розвивалася, нам треба самим собі дати відповідь: на чому ми стоїмо, що є нашим базисом, за що, куди ми йдемо, чого ми хочемо досягнути. [...] І от коли ми самі повіримо в те, що ми гідні, що ми можемо жити, що ми можемо розвиватися, що ми можемо бути лідерами, що ми можемо інших чогось навчити, що ми не повинні завжди дивитися на всіх і всі нам щось повинні дати, а що ми маємо в собі великий потенціал… Знаєте, я колись читав дуже гарну книгу Горбуліна. І от він писав про те, що Україна насправді має потенціал стати регіональним лідером. От коли ми відновимось у цій гідності, тоді ми будемо жити, будемо розвиватися, не будемо примітивними у своїх діях (коли ти заступаєш на посаду і в тебе перше завдання – відмити гроші, бо ти прийшов до цієї посади).
Ми будемо розуміти, що це все лиш інструмент для того, щоб щось зробити, щоб щось лишити. І наше завдання як священників – нагадати сучасній людині, що ми кажемо: людина створена за образом і подобою Божою. У чому ця подоба? Господь – Творець. Якщо ти, людина, розвиваєшся так, як належить, як про тебе задумано, ти теж будеш щось продукувати, ти теж будеш щось творити. Тому що коли ти ламаєш, коли ти руйнуєш, коли ти крадеш, ти, по-перше, себе деформуєш і обов'язково деформуєш те, що є навколо тебе. Наше завдання як священників про це говорити, волати, кричати, достукуватися до людей своїм прикладом. Зрештою, являти, тому що будьмо чесними: дуже часто ми не допрацьовуємо. Я ніколи не стидаюся сам собі дорікнути і собі подібним. Ми, священники, які мали б бути лідерами думки, які мали б людей кудись скеровувати, дуже часто стаємо предметом насмішок людей. То вже про який приклад і про які меседжі можна говорити, коли ти не є авторитетом у цьому суспільстві? От наше завдання так жити, так мислити, так творити, щоб люди (навіть наші опоненти) могли, дивлячись на нашу діяльність, сказати: «Ну, він мені не зовсім симпатичний, але те, що він робить, робить правильно». Оце наша проблема.
– Так Ви згадали за оці штучні моменти, за пластик. Я подумав, ми дійсно живемо у такий вік штучності, навіть штучний інтелект. Тобто десь вже, напевне, прийдемо до такої межі, коли нам треба буде визначатися, як далі йти – не тільки Україні, а людству взагалі, тому що буде важко зрозуміти, де є правдиве, автентичне, а де штучне. І, мабуть, щодо Церкви це особливо такий виклик, і до монастирів. Щоб це не було бутафорне монашество, бутафорна церква, щоб це була справжня Церква, бо тільки у справжній Церкві людина може знайти справжнього, істинного Бога. І, з іншої сторони, коли дивишся на цей світ, починаючи від політиків і закінчуючи різними діячами громадськими, публічними, дуже великий відсоток фріків (англ. freak – дивак, божевільний) так званих з'явилося. Хотів Вас запитати, такі прийшли роздуми. Вони дуже популярні, ті фріки. Я думав, ну чому фріки (навіть у рясах інколи фріків ми бачимо) дуже популярні? Я думаю, можливо, тому, що в людей є запит. А цей запит просто задовольняється оцими штучними фріками. Запиту на справжніх юродивих, на справжніх пророків, на справжніх святих світові бракує. І знаходять підміну в отих так званих харизматичних лідерах, які насправді ведуть людей не туди.
– Мені здається, що тут трошечки глибша проблема. Сучасна людина стала такою дуже манірною. Сучасна людина дуже себе любить, вона дуже самозакохана. Не раз, коли роздумував на цю тему (бо ми ж так само в своїх буднях зустрічаємося з різними випадками), я для себе відкрив таку страшну істину: сучасна людина хоче бути обманутою. От їй так легше, вона прийшла з якоюсь своєю проблемою, вона шукає не живого спілкування з Господом, вона шукає магізму. «Дайте мені, скажіть, що мені прочитати, куди лобом вдаритися, що зробити, щоб моя проблема зникла?» І коли ти людині починаєш пояснювати, що навіть зі звичайною застудою не можеш справитися швидше як за три дні. А коли йдеться про серйозніше захворювання, і того більше.
Так само ж і в духовному житті. Коли ти маєш якусь проблему, не чекай, що ти прийшов, щось прочитав, кинув пожертву – і зцілився. Воно так не працює. Я завжди цитую пророка Іоїля, запитую простих людей, коли вони починають говорити про свої проблеми, завжди кажу: «Дивіться, як ви говорите з Богом?». Це зрозуміло, щось читаєте своїми словами. А я завжди ставлю питання: «Скажіть, а ви коли-небудь себе самі запитували, а як Бог говорить з вами?» І завжди в людей такий ступор, людина навіть сучасна не задумується. А дійсно, як Бог з нами говорить? Може, Він нам на месенджер написав, може, на вотсап, десь були якісь СМС? Ні. І тоді цитую їм пророка Іоїля, що Господь промовляє до людини і раз, і вдруге для того, щоб відвести від злої дороги. І там іде перелік, як Господь і через сновидіння… І закінчується цитата, що якщо не чує того всього людина, то «карається мужество твоє на постелі своїй».Тобто робимо висновок, що Господь промовляє до людини обставинами. І завжди кажу: «Дивись, ми з тобою тут зараз не сиділи б серед білого дня, у церкві, і не говорили б. У тебе завжди не було часу, навіть у неділю. Тут сталися ті чи інші обставини у твоєму житті – і ти знайшов час, і ти прийшов сюди, і ми з тобою говоримо. То, може, ти почни задумуватися, людино, що робиться з тобою, що робиться в твоїй душі, як ти далеко відійшов від Бога і як ти плануєш до Нього повертатися».
І є люди, які починають замислюватися, і починають оцю довгу дорогу повернення до Бога через Покаяння, через Причастя. А є люди, які дивляться на тебе і думають: «Ну, слухайте, що Ви так все ускладнюєте? Дайте мені якийсь там поясочок, якусь іконочку, скажіть, що заплатити, скільки свічок спалити». І вони ображено йдуть, бо ти не задовольнив їхню потребу в магізмі. От у цій площині криється проблема – і в політичному житті, і в духовному житті. Люди хочуть, щоб їм просто говорили приємні речі… Але якщо ми хочемо щось реально збудувати, чи в духовному, чи в громадському житті, інколи треба бути чесним. Знаєте, моя одна знайома колись програла вибори в одній із територіальних громад. А програла чому? Тому що вона сама економіст, доктор економічних наук. І вона порахувала, що нема потреби там в маленькій громаді тримати три школи. Краще мати автобус, який тих діток завезе в одну школу і все буде добре. І вона почала про це говорити людям. І з неї стали потім, вже після виборів, сміятися: так ніхто на вибори не йде.
– Ти маєш сказати, що відкриєш школу на кожній вулиці.
– От у цьому проблема! Тобто сучасна людина хоче бути обманута, сучасна людина готова жити з цим обманом. І так якось воно виходить.
– Це дуже цікаво. Чому Ви вирішили стати монахом і священником? Ви згадали, що журналіст у минулому.
– І журналіст, і трошечки будівельною справою займався. Мав свої бригади, робили ремонти в будинках. Ой, навіть важко так Вам відразу відповісти.
– Розумію, важко. Коротко, але постарайтеся, основне.
– Я ділю своє життя зараз на два періоди, поки що. У мене був довгий період, десь більше як 20 років (майже 25), коли я жив абсолютно як людина невіруюча. Церковне питання мене не цікавило. А потім у мені народилася віра, запит. Я почав шукати, почав читати. На якомусь етапі я відчув, що хочу бути священником. Про чернецтво тоді навіть не йшлося. І коли далі для себе цю всю тему переживав, пропрацьовував, роздумував близько трьох років, я для себе побачив, хто такий сім'янин і хто такий священник. У якийсь момент я зрозумів, що не зможу бути хорошим чоловіком і хорошим священником водночас. Не тому, що це неможливо, це для мене було б неможливим. Для інших це виходить, і дяка Богу. Я відчув, що мушу посвятити себе якійсь одній справі: або я люблю свою наречену, і дбаю про неї, про своїх дітей, і роблю це на повну, або служу Церкві й роблю це так, як треба робити. От так склалося, обрав другий варіант.
– Але що внутрішнє глибинне у Вас в серці спонукало взагалі роздумувати про цей шлях? Чому Ви вирішили посвятити себе Богові?
– Воно так буде, мабуть, некоректно десь звучати з моїх вуст. Коли я почав пізнавати для себе цей православний світ, ще не ходячи до православної церкви, я бував у різних деномінаціях. Дуже часто мені навіть до сьогоднішнього дня це закидають. Я вчився, бо хотів для себе зрозуміти. Я читав книгу протестантського історика Ерла Кернса «Дорогами христианства». І там наткнувся на таку цитату, що «мы восхищаемся тем вкладом, который сделало православное монашество в истории христианской церкви, и одновременно осуждаем эти тенденции». І мене як заклинило – як можна захоплюватись і осуджувати одночасно?! А потім наступне запитання виникло: хто ті монахи, хто ті святі отці? І я почав читати, шукати цю літературу. І просто почав проживати ці книги – Макарія Єгипетського, Антонія Великого, Іоана Златоустого. Вони якось так в мене… Я багато читав, багато речей не розумів ще на той період, але внутрішньо в мене з'явилося таке просто переконання: «Боже, яка це глибина, яка це істина!» І якось я так, некоректно кажучи, влюбився у православ'я і зрозумів, що не можу без цього жити. Потім вже було моє знайомство з буднями, були якісь моменти розчарування. Але вже десь мене підсилювало те, що я й до того читав і Святе Письмо, і святих отців. Вони всі говорили про проблеми, але ніхто з них не казав, що від проблем треба втікати чи голову ховати, як страус у пісок. Якщо тобі Господь щось показує, і ти бачиш, що не так, це як мінімум Він показує тобі, щоб ти не робив цього. Але ти повинен іти вперед. І я так і пішов.
– Дуже цікаво.
– Я просто не можу без цього жити. Коли ти читаєш, коли ти проживаєш… мені важко від цього відірватися. І це мене тримає по сьогоднішній день.
– Дякую за Вашу таку щиру розповідь. Ми підходимо до Великого посту. Маємо неділю про Страшний суд, неділю Адамового вигнання з раю. Таке питання трошки біблійне і водночас досить практичне. Коли ми читаємо Матвія у 25-му розділі про Страшний суд, де Христос описує, коли вівці будуть по праву сторону, а козли стануть по ліву сторону, то там є одне, що об'єднує і овець, і козлів. Усе решта їх роз'єднує. Їх роз'єднує те, як вони поставилися до ближнього, як вони поставилися до Христа. Але в той самий час є одна річ, яка їх об'єднує: це здивування. І ті, і ті були здивовані, коли почули від Христа вирок. Ті, коли здивувалися, що Господь їх похвалив і дав їм нагороду, а ті здивувалися, що Господь їм докорив, що вони не допомогли Йому. Як можна це пояснити? Ми ж чітко знаємо Святе Письмо.Ми всі знаємо, невіруючі навіть знають, як християни себе мають поводити. Хтось сказав, що навіть ярий атеїст хоче, щоб з ним поводились по-християнськи.Чому тут дивуватися? Як це можна зрозуміти?
– Кожна людина дуже зациклена на собі. Ми себе любимо, ми себе вибачаємо, ми себе розуміємо, ми самі собі пояснюємо свої дурості. Нам самим здається, що ми, все одно, не найгірші. І тут просто здивування буде від того, що ми хочемо себе зрозуміти, але об'єктивність буває інколи зовсім іншою. Я завжди коли говорю з людьми (і перше сам від себе цього вимагаю і намагаюся це проживати): маємо навчитися бути чесними з собою. Нам завжди бракує чесності, і це у всіх, стовідсотково. Я, чи ти, монах, чи ти, архімандрит, чи ти, послушник, чи ти, мирянин, чи ти ще хтось. Є періоди, коли працюєш над собою, коли намагаєшся (як я завжди кажу), проводити цей спектральний аналіз, бути уважним. Але час від часу нас усіх заносить. І тут питання у тому, наскільки довгим є оцей період, коли тебе «заносить». І чим довший цей період, тим важче тобі зрозуміти правду, розуміти суть.
І, мабуть, для того є оці всі періоди Великого посту, інших постів, коли Церква, розуміючи, що відбувається насправді, знову збирає нас докупи, знову каже: «Людино, подумай про себе, подбай про себе, борися зі своєю грубістю, ти такий стаєш нечутливий до правильних речей». І от тоді людина й починає з собою боротися, але ми не хочемо. І оці здивування нас усіх будуть чекати. Насправді, мене часто питають: що Ви будете говорити на Суді? Я думаю, що ми всі будемо мовчати, – тому, що вже у той момент ми все будемо прекрасно розуміти, не буде що сказати. І там, і тут єдине дійсно уповання на милість Божу, але те, що ми будемо здивовані усі, це однозначно.
– Ви згадали за чесність. Але дивіться: і Адам, і Єва були чесними в Едемському саду. Коли поспілкувалися з Богом після гріхопадіння, Адам сказав чесно, що «жінка, яку Ти мені дав, дала мені плід заборонений, і я їв». А жінка сказала чесно: «змій обманув мене». Але Бог все рівно Адама і Єву вигнав з Едемського саду. Отже, не завжди чесність допомагає.
– Вони не були до кінця чесними, бо чесність полягала не в жінці, і не у змієві, а в їхньому бажанні, – тут чесність, бо каже: я хотів. Якби ти не хотів, ти б цього не зробив. І ми так само в житті. Якщо ми не хочемо, ми не робимо тої чи іншої дурниці. Не завжди, але в більшості своїй ми на гріх ідемо абсолютно свідомо. Просто нам важливо чесно це визнати. Я так навіть формулюю, що інколи треба чесно казати: «Господи, я люблю цей гріх». Якби не любив, не робив би. Я люблю той чи інший гріх, і я його роблю. Це проблема. І от коли ми з Богом це проговорюємо, коли ми виявляємо це як проблему, що, «Господи, на цьому етапі Ти бачиш, що зі мною робиться», – мабуть, у цьому і полягає справжня духовна боротьба. Тому що в нас і так весь світ із прикрас. І тут найважливіше, чи ти мирянин, чи ти монах, чи ти будь-хто, найважливіше, щоб у твоєму житті були моменти, коли ти сам себе тверезиш, коли ти сам себе ставиш без прикрас перед лицем Божим і кажеш: «Господи, що мені з цим усім робити? Я хочу йти далі».
Як апостол Павло каже: «Боже, горе мені, бідна я людина, дві людини живе в мені». Одна така, одна така, і як все поєднати? Тобто це насправді стосується всіх нас, але є люди, які це проговорюють, які це усвідомлюють, а є люди, які чомусь піддалися в якийсь момент на спокусу повірити в те, що «не такий вже я й поганий». Оце проблема. І завдання Церкви своїм прикладом показати цю боротьбу, що вона має бути в тобі присутня і вона має бути присутня в інших. Оце наше служіння.
– Тобто, як я правильно розумію, точка відліку – це чесно визнати свої слабкості й чесно визнати ті проблеми, які в тебе є, – чи то окрема людина, чи це народ у цілому?
– Це так і є. Я завжди дуже люблю поєднувати медицину і духовність. Лікування будь-якої хвороби починається з чесного діагнозу. Поки ми реально не будемо знати, що з нами не так, лікування ніякого не буде. І чим кращий цей діагноз, тим краще буває лікування. Так само і в духовному житті. Поки ти не визнаєш, що в тобі є та чи інша проблема, той чи інший порок, як ти будеш з ним боротися? Тільки після того, коли ти це побачив і розумієш, починаєш щось із Божою допомогою робити. Тільки так.
– Дякую, отче. І на кінець нашої розмови хочу ще запитати Вас трошки про ваш монастир. Тому що, можливо, наші слухачі, глядачі зацікавляться, коли до вас можна приїжджати. Тільки по неділях чи коли краще? У вас там є сповідники, Служба. Як це все відбувається для тих людей, хто трошки далі від Луцька?
– Щодня у нас відбуваються Служби. Щодня можна приїхати до Сповіді, до Причастя, щодня можна побувати на Вечірні. Полуношницю ми так особливо не анонсуємо, тому що інколи хочеться, щоб братія сама побула на Службі. Але якщо якісь люди приїздять, то без проблем вони собі перебуватимуть і на цій Службі.
– Тобто насправді можна щодня приїхати і завжди тут знайдеться священник, з яким можна буде поспілкуватися. Храм відкритий, можна зайти помолитися?
– Так, із 7-ї ранку і майже до 12-ї години [вечора] храм відкритий. Не всі, але якийсь храм відкритий.
– І ще я бачу, що є ютуб-канал вашої обителі. Там ідуть навіть прямі трансляції з недільних Богослужінь, якщо я не помиляюсь.
– Ми маємо дуже багато людей. Це десь теж такий один із викликів війни. У нас багато вірян поїхало за кордон. І ми дивимося для себе аналітику й бачимо, що дуже багато переглядів за кордоном. Коли в нас тоді з'явилася перша трансляція, я не міг очей від неї відвести (я був на лікуванні й мені так бракувало того рідного монастиря). І мені здавалося, що я там присутній, я це пережив. І мені так само захотілося, щоб і ті люди, які сьогодні з різних причин не мають можливості бути тут у монастирі, щоб вони теж відчували, що вони частинка нашої великої духовної сім'ї, що вони з нами, а ми з ними. Я навіть інколи в камеру передаю їм вітання на проповіді чи ще що: ви нас слухаєте, ми з вами. Тобто дуже важливо людині відчувати, що вона не лишилася сам-на-сам, що про неї пам'ятають, що її люблять, що за неї моляться. І це багатьох людей мотивує, підбадьорює. Так само ті наші воїни говорять: «От я сьогодні дивився. Як на мене, це круто». В нас не втрачається з ними зв'язок. Вони в курсі подій, що відбувається в їхньому улюбленому місці. Ми намагаємося показувати їм фоторепортажі, робимо на фейсбук-сторінці, максимально висвітлюваємо нашу діяльність, щоб люди бачили. Той, хто хоч раз у житті побував далеко від свого дому і тужив за цим домом, зрозуміє, для чого ми це все робимо. А той, хто цього ніколи не відчував, то, може, інколи думає: «Боже, що вони там піаром займаються? Вони монастир чи не монастир, вони все знімають». Ну, і плюс ще такий виховний процес, що ми в такий спосіб молодь почали залучати. Ми дали їм можливість: на тобі смартфон, ти хочеш познімати, на, бери і знімай. І я просто побачив ефект, скільки в нас відсотків молодих людей у храмі, – дуже багато. У нас переважна більшість, тобто відсотків 80, це люди 30-45-ти років.
– Це справді гарний показник.
– Так, вони відчувають свою залученість. Мені здається, це те, що оживляє. Я мав можливість колись рік служити в Німеччині. Я побачив оці реалії Церкви в діаспорі, коли там люди використовують цей момент. Після Богослужіння вони залишаються на чай, вони спілкуються. І я побачив, як це гуртує громаду. Я для себе просто так подумав: «А чого ми тут так не можемо робити? Чому ми тут так розділили, що люди прийшли в неділю, постояли і до них немає діла, їм нема ні до чого діла і пішли собі». Це насправді ненормально. І ми почали з людьми працювати, ми почали якісь лекторії проводити, їх до волонтерки залучати, до відеозйомки залучати. І я побачив в очах цих людей вогник. Вони відчули, що комусь потрібні. І я деколи просто справді дуже так щиро дивуюся, з яким захопленням вони роблять свою роботу. І я цьому тішуся, що люди відчувають: вони у Церкві потрібні.
У мене в цю неділю були теж журналісти. І журналіст каже: «Ви знаєте, я не дуже така релігійна, але дивлюся, чого у вас всі обнімаються?» – Говорю: «А має бути якось по-інакшому?». Тобто коли люди відчувають, що вони єдині, що з ними насправді дуже легко, нам легко було організуватися, щось зробити. Насправді це, мабуть, одне із покликань Церкви, щоб уміти так людей гуртувати.
– З тих відео, що я переглядав, на мене враження особливе зробив хор, який співає на Літургії. Це такий рівень столиці. Я хотів запитати, як Вам вдалося такий хор?.. Там не просто краса співу, ти відчуваєш, що цей спів щирий, він духовний.Ну, тобто, це молитва. Знаєте, як запрошують хори часто у церкви, щоб поспівали, а це – ні. Таке відчуття, що це є молитва.
– Просто вони для себе теж розуміють, така залученість. У нас немає такого поняття, що хор отримує якусь заробітну плату. Це такі самі звичайні миряни, які люблять цей монастир, які свій час витрачають не тільки, щоб прийти на недільне Богослужіння поспівати, вони ще два рази на тиждень збираються на репетиції. Тобто це люди, які теж проживають своє життя. Це такий вияв їхньої духовності, їхнього стояння перед Богом. І, мабуть, від того такий результат.
– Це ваші місцеві люди, ви їх не везете з Києва?
– Ні, це жидичани, лучани, так само і з інших сіл. В нас їх близько 20-ти чоловік у хорі.
– Так, 20 чоловік у хорі, це дуже вражає. І так само, як Ви згадували, в очі впадало: стоять хлопці молоді, дівчата молоді. Не то, що там 35–40, а навіть до 20 років.
– Ми намагаємося, щоб діти після недільної школи теж не губилися. Ми намагаємося створювати для них якісь їхні рухи, там зараз palаmar.ua – вони захотіли так себе назвати, будь ласка, хай буде так. І щоб ті, які дорослішають, вже стають юнаками, щоб їх не втрачати, ми їх починаємо залучати до служби, когось до волонтерки. Ну, їм це реально цікаво. Діти, коли вони відчувають, що їх дорослі до себе прийняли і ставляться як до собі рівних, для підлітка це насправді дуже круто. І він це відчуває, що так має бути. Того їх так багато. Знаєте, будь-які люди хочуть відчувати, що їх люблять і що вони потрібні. Просто треба це дати і люди завжди з вдячністю, устократ більше тобі віддадуть свого внутрішнього ресурсу.
– Дякую, отче. Я думаю, що ми, може, могли би з Вами ще не одну годину говорити. Є багато цікавих питань, а у Вас є багато цікавих відповідей. Ми залишимо це на наступний раз. Наразі я хочу ще раз Вам подякувати за те, що Ви знайшли час і поділилися з нами.
