Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіЧернецтвоРепортаж із місця, де можна спастись
Статті

Репортаж із місця, де можна спастись

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України Світлина з архіву автора

Кореспондент «Волині-нової» 4 дні прожила у Свято-Різдва Христового монастирі УПЦ Київського патріархату, що у древньому Володимирі-Волинському

ЩОБ УСЕ ПОКЛАСТИ НА ЖЕРТОВНИК ГОСПОДА

Мені не раз доводилося бувати в обителях Волині – і жіночих, і чоловічих. Але це були суто репортерські зустрічі з їх настоятелями, зокрема Зимненської, Михнівської, Мильцівської, Старочорторийської, коротке знайомство з укладом життя тих, хто прийняв постриг і хто несе лише послух, не давши обітниці. Як кажуть, галопом по Європі, як це часто буває у журналістській круговерті, коли про одне пишеш, а про друге вже думаєш: на заглиблення в тему не вистачає часу, бо це вже – справжня розкіш.

А віднедавна мене буквально переслідувала думка про те, щоб хоч трохи пожити в монастирі, відчути на собі, що це таке – вставати з молитвою і з нею засинати. Скажу відверто, непросто було на це зважитись. Здавалося непосильним навіть елементарне: це ж треба буде косметичку вдома залишити – а як у моєму віці можна встати вранці й не нанести хоча б легкий макіяж, «не зробити обличчя»? Та бажання потрапити у монастир було настільки невідступне, що я й про косметичку перестала думати. Тим більше – було складніше питання: як одержати дозвіл на тимчасове проживання у вибраній мною обителі – Свято-Різдва Христового монастирі Володимира-Волинського.

Перший дзвінок – прес-секретарю Волинської єпархії УПЦ Київського патріархату Віталієві Собку. Вислухавши мене, отець Віталій сказав: мовляв, ми можемо потелефонувати настоятельці монастиря ігумені Марії, щоб прийняла вас. Але краще буде, якщо ви самі, в особистій розмові одержите цей дозвіл. І вже зовсім скоро я зрозуміла, чому такий «хід» порадив отець Віталій: він добре знає, що ігуменя Марія не любить репортерів, а ще як вони «нав’язані» зверху. Відразу скажу, що матушка не хотіла мене приймати. Особливо, коли дізналася, що хочу приїхати не на годину-дві, а на тиждень, щоб пожити в монастирі. Звичайно ж, я не приховувала своєї основної мети – про побачене і пережите розповісти в газеті.

Раз я там була, то читач уже зрозумів, що дозвіл матушки таки отримала. Правда, після того, як ігуменя, з її слів, узяла на це благословення у вищестоящих чинів Київського патріархату. А ще підкоректувала мій візит. Вона погодилась, аби я приїхала і пожила в монастирі, але не тиждень, а чотири дні («вам цього для вражень буде достатньо»). І не з першого дня Великого посту, а з шостого – із суботи («у перші дні піст дуже суворий – аж до суботи нема нічого вареного і поклонів дуже багато...»).

Ось коли я сповна осягла зміст афоризму: «У чужий монастир зі своїм статутом не ходять». А щоб здійснилася моя мрія, я готова була прийняти всі умови матушки Марії. Забігаючи наперед, скажу, що цей афоризм я не раз згадувала вже тоді, коли жила в обителі. Ми говорили з матушкою про те, чому людина покидає монастир, хоч ніби мала намір відійти від мирського життя, і я почула у відповідь ось це: «Бо така людина не мож підпорядкувати свою волю чужій. Це те, що виганяє з обителі: якщо ти прийшов у монастир і не можеш покласти себе в поступ настоятелю, тобі буде дуже тяжко і тебе рано чи пізно сатана вижене. Бо сатана докладає всіх зусиль, щоб людина не жила в монастирі, оскільки може тут спастись, а йому це не подобається. Підпорядкувати комусь свою волю досить складно. І якщо людина не готова покласти усе на жертовник Бога, то це вже буде процес боротьби».

В УТРИМАННІ ВІД МИРСЬКИХ СПОКУС

19 березня, на шостий день Великого посту, я приїхала в монастир, щоб пожити тут і у спільній молитві з його насельниками очистити душу, розкаятись у гріхах, аби згодом з особливою радістю зустріти Світле Воскресіння. Перша зустріч – не з настоятелькою матушкою Марією (вона відлучилася у справах), а з черницею матушкою Галиною.
Вона, почувши про домовленість щодо мого проживання тут, усе-таки зателефонувала настоятельці. І лише з благословення ігумені Марії поселила мене.

Зайшовши у келію, звертаю увагу, що вона, коли і відрізняється від якогось простенького хостелу, то тим, як багато тут ікон на стіні. І картина – теж на біблійний сюжет. Такий собі свій маленький іконостас. Мимоволі пригадую печерку у Печерській церкві Почаївської лаври, де храняться мощі преподобного Іова (в миру Івана Заліза). Це печерка, у якій в давнину тижнями молився ігумен. Торік я «заповзла» туди (правда, без сторонньо допомоги моя мрія могла б не здійснитись), помолилась перед іконою освітлено полум’ям свічки, і подякувала, що ступила на таке намолене місце.

ХХІ вік наклав відбиток і на життя черниць, які користуються, як пересвідчуся згодом, благами технічних досягнень: їжу можна підігріти в мікрохвильовій печі, помитися – в душовій кабіні. І зв’язок зі світом можна тримати завдяки мобілці. Хоч саме приміщення, де знаходиться монастир, – старовинне. Ще у ХVІІІ столітті тут був чоловічий монастир, правда єзуїтський (це вже в радянські часи тут облаштовували і школу, і склад міндобрив).
Із розпорядку дня, який на видному місці, дізнаюся, що вже о 7-й годині – вранішня молитва у домовій церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Потім – Божественна літургія. О 17-й – вечірня служба, о 21-й – вечірнє правило, ближче до півночі – полуношниця. Одне слово, коли ми, вставши рано, смакуємо на кухні своєю улюбленою кавою чи чаєм, черниці вже моляться. І коли ввечері дивимося телевізійні новини чи якийсь банальний серіал, вони ще в молитві. А між молитвами і службою – послух, духовне читання.

Ігуменя Марія, на зустріч із якою я чекала із хвилюванням, як учениця перед складним іспитом, посвятила в той самий статут монастиря, який треба неухильно виконувати, не вносячи своїх поправок чи доповнень. Якщо дзвін проб’є три рази, то це означає, що він кличе до трапези, а коли сім – то до молитви.

– А коли один раз, – каже матушка Марія, – то всі двері відкривають і виглядають, бо знають, що хтось зробив щось «не так» і має вислухати моє зауваження.

Оскільки я приїхала в монастир в передобідню пору, то і перше знайомство з усіма насельниками – за трапезою, яка починається і закінчується молитвою. Крім настоятельки, в монастирі живе ще згадана вже матушка Галина і послушниця Ірина (наступного дня приїхали дві студентки-практикантки з Волинської богословської академії, які здобувають спеціальність регента церковного хору і вчителя основ християнської етики).
Не могла не запитати ігуменю Марію, чи не хотіла б вона, щоб у монастирі було було більше сестер, і почула у відповідь:

– Звичайно, хотіла б, але кількість ніколи не замінить якості. А сестер було більше, та декілька черниць, які прийняли тут постриг, переведені в інші обителі. Анастасія тепер очолює Свято-Василівський монастир на території Свято-Троїцького собору в Луцьку. Наталія – настоятелька монастиря в Дніпропетровську, Валентина – служить дияконисою у Німеччині, Юлянія змушена була піти, щоб доглядати паралізовану тітку...

На вечірню службу в суботу ми ходили у кафедральний собор Різдва Христового, до якого примикає корпус монастиря, – у давнину це був єдиний комплекс. А потім молилися у своїй домовій церкві. Аби все пережити і відчути, з першого дня хотілося побути в ролі послушниці (хоч такі, як я, котрі перебувають у монастирі до тижня, – це паломники або просто гості). Готова була і на кухні допомогти, і в келії прибрати, та завзяття своє довелося стримати, бо послушання – це та робота, яка, як розтлумачувала мені ігуменя Марія, «виконується з благословення. А все, що не з волі Божої, то з підказки сатани».

Швидше всього, жінку поважного віку просто шкодували і не хотіли залучати до роботи, якої в монастирі, звичайно, завжди вистачає. Тож і в перший, і в подальші дні в час послуху матушка Галина відкривала для мене домову церкву і доручала читати акафіст (гімн) до Покрови Святої Богородиці. І справді, куховарити чи прибирати я можу і вдома, а у святій обителі краще молитвами душу насичувати.

Це було дивне відчуття: я була сама в церкві, перед ликами святих читала вголос, і слова, зокрема, молитви до ангела-охоронителя зворушували до сліз: «Святи ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою... Зміцни мої немічні сили у боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу...»

Ті, хто знав, що я буду декілька днів жити в монастирі у Великий піст, перепитували, чи ж витримаю обмеження в їжі. Якраз це не стало для мене випробуванням. Важчим іспитом виявилася моя духовна неосвіченість. Я зрозуміла це вже в перший день, коли багато що ставало для мене відкриттям. Здавалося, ніби й не живу відірвано від церкви, по можливості ходжу на Божу службу. А лише в монастирі вперше усвідомлено (а не тому, що хтось так робить) била земні поклони. Бо знала вже, що за ними ось такі звернення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну», «Пресвята Богородице, спаси мене грішну», «Святий ангел-охоронитель, моли Бога за мене грішну». І таке було відкриття: той, хто б’є земні поклони перед розп’яттям Ісуса, ніколи не помре нагло, тобто Бог дасть можливість підготуватися до смерті й гідно її прийняти.

Ясно, що я була в монастирі з покритою головою. А оскільки настоятелька попередила мене перед приїздом, що в монастирі холодно, то взяла на ніч легеньку хустину. А виявилося, що я вперше, лягаючи спати, зав’язала голову не для того, щоб зігрітись, а на знак покори. «Господь сказав, – роз’яснювала матушка Марія, – «В чому застану, в тому і судитиму» – як помре людина гола-боса, то й так гола-боса стоятиме на суді».

За чотири дні життя в монастирі я жодного разу не відчула дискомфорту через відсутність телевізора чи світських газет. Коли був особистий час чи час для читання духовної літератури, брала молитовник або ж насолоджувалася книгами шанованого мною автора Бруно Ферреро, яких у монастирській бібліотеці, мабуть, повне зібрання. А коли вже говорити, що могло у церкві відволікти мої думки від молитви, то це мій журналістський «діагноз». Прости мене, Господи, грішну, але не могла позбутися думок про те, що «ось це ще треба розпитати в ігумені Марії, а це – уточнити...»

ЗАРАДИ ЧОГО ЙДУТЬ ВІД МИРСЬКОГО ЖИТТЯ?

Маючи багаторічний журналістський стаж, у монастирі я почувалася практиканткою. А ігуменя Марія, якщо вже за цими асоціаціями з мирського життя йти, була в ролі керівника практики. А практикант вимагає уваги. Тож іще й через це матушка не хотіла, щоб я приїжджала у перші дні Великого посту. Ось що вона сказала з цього приводу:

– Людина зобов’язана вранці й увечері бути на службі. Про що можна говорити у перший тиждень посту? Цей час не для того, щоб ходити і згадувати, щоб думати й придумувати. У перші дні посту людині треба перейти від того, що вона жила розслаблено, зібрати себе докупи. А ще ж, коли ви приїжджаєте, то вам потрібна увага. А яка може бути увага, якщо вранці й увечері – тривала служба.

Щиро вдячна, що в ігумені Марії таки знайшовся для мене час. Отож я змогла не лише, як кажуть, на ходу ставити запитання, уточнювати для себе пункти і пунктики з правил життя в обителі, а й докладніше поговорити з матушкою про те, що мене цікавило. Наприклад, доводилося читати й чути, що в монастир люди йдуть, аби зрозуміти, хто вони у цьому світі й для чого. Чи таке: піти в монастир — це якоюсь мірою зручно, оскільки не треба нічого вирішувати. За тебе це зроблять, час розписаний по годинах, хвилинах, не потрібно мучитися з нудьги або від неробства. Чи ще: у монастир веде безперспективність, коли людина розуміє, що у миру її більше нічого доброго не чекає, — життєві ресурси вичерпані і втрачений сам сенс життя. А ще ж може бути і втеча від якихось проблем.
Коли про це зайшла мова, матушка Марія насамперед сказала:

– Якщо людина приходить у монастир, ховаючись від життєвих незгод, то вона зазвичай тут не затримується і покидає обитель. Якщо виникли якісь проблеми, то від них нікуди не подінешся, вони не вирішаться самі собою. І навіть якщо в монастир приводить нещасливе кохання, то це не вихід. Постає питання: заради чого ти йдеш від мирського життя? Бо він тебе покинув? Та жоден чоловік того не вартий, щоб так кардинально міняти своє життя. Інша справа – прийти в обитель, щоб служити Богові. Але це вже ідеологія. Це вже має бути віра, міцне бажання…

Так слово за словом ми підійшли до того, як же ігуменя Марія стала черницею.

– Шукала смисл життя і вирішила, – каже матушка, – що цей смисл можу знайти тільки в монастирі, у церкві.

У 16 років Марії (а точніше Валентині, бо саме таке ім’я вона мала в миру) не дозволили вийти заміж. У 20 – таки було весілля. А у 25 прийшла в монастир. Спочатку служила на Кіровоградщині, потім – у Дубному на Рівненщині. І ось – Володимир–Волинська обитель. У 25 літ, зі слів матушки, вона заявила вдома, що йде в монастир. На той час була заміжньою. Чоловік поставився, звичайно, негативно. Він вважав, що це чергова примха дружини, яка минеться. І намагався щось робити для того, аби це «минеться» настало. Возив дружину до психолога, психіатра, допитувався, що вона хоче. Обіцяв усі блага, аби тільки Валентина залишилась у шлюбі.

– У мене хороший був чоловік, – каже ігуменя Марія. – Але, певно, я мала знати наперед, що піду в монастир, і мені не варто було виходити заміж. Та, мабуть, така воля Божа, таке Його попущення, щоб я спробувала і більше не хотіла заміжжя…

І не тільки чоловік – рідні теж поставилися негативно до такого вибору дочки, сестри. За словами матушки, вона росла у сім’ї, де батько має дуже жорстку вдачу. Такий характер виховували і в ній. Коли вона перший раз сказала, що йде в монастир, це сприйнялося «в штики». Але вона поїхала. Повернувшись додому, нічого нікому не говорила. Батько запитав за якийсь час: «То ти передумала йти в монастир?» – «Ні». – «А чому мовчиш?» – «А що я маю вам говорити – як я казала, що йду в монастир, просила благословення, то ви почали кричати. Це вже ваші проблеми. Моє ж рішення не може змінитися, чи з вашим благословенням, чи без нього – в монастир я піду». Мама плакала, а батько сказав: «Краще з благословенням, бо ти все одно підеш».

БОЖЕ ПРОЩЕННЯ ІЗ ВУСТ ІГУМЕНА КОСТЯНТИНА

13 років тому матушка Марія прийняла постриг. Відбувалося це таїнство у кафедральному соборі Різдва Христового міста Володимира–Волинського. У розмові про це я пригадала, що колись (виявляється 9 літ скоро мине!) була присутня, коли у Свято–Троїцькому соборі Луцька чин постригу здійснював єпископ Луцький і Волинський УПЦ Київського патріархату владика Михаїл. Спостерігала разом з іншими своїми колегами зворушливе дійство: владика відкидав ножиці, вказуючи, що є час передумати, а двоє молодих працівників газети «Аверс–прес» — журналіст Іван Марченко і менеджер зі збуту Олег Дядюсь — по черзі приносили їх і вкладали в його руку. Цим самим засвідчували, що цей крок у їхньому житті — обдуманий й іншого рішення не може бути.

Почувши про це, ігуменя Марія запитала:

— А ви з цими молодими людьми після постригу зустрічались?

Після моєї заперечної відповіді додає:

— Ігумен Костянтин і отець Макарій (такі імена їм дано після постригу. – Авт.) нині живуть у Жидичинському Свято–Миколаївському чоловічому монастирі. Й ігумен Костянтин буде 22 березня в нас на дні народження монастиря. У вас є нагода запитати у нього, чому він тричі піднімав ножиці, не змінивши свого рішення. Зараз отець Костянтин – декан усіх монастирів УПЦ Київського патріархату Волинської області. У кожному монастирі є настоятель, яким керує владика Михаїл. Але з якимись питаннями, щоб не турбувати кожного разу владику, ми звертаємося до декана монастирів. На 10–річний ювілей монастиря владика був у нас. І в наступному році, на 15–річчя я знову його запрошу. А цьогоріч приїде і зробить нам благодатне свято отець Костянтин.

Я бачила, як до цього свята готувалися в обителі. Навіть вечірня служба трохи вибилася зі звичного розпорядку й була пізніше: дівчата–практикантки з Волинської богословської академії Наталія і Надя та ще запрошена гостя з Рівненщини, яка, як я зрозуміла, тут часто буває, влаштували репетицію напередодні Божественної літургії. Ігуменя Марія, як дбайлива господарка, протирала ікони, розставляла букети живих квітів біля розп’яття Ісуса Христа. А в день річниці монастиря її обличчя просто сяяло – мабуть, дуже тішилася, що хоч був і будній день, а в домову церкву Успіння Пресвятої Богородиці прийшло чимало парафіян. Адже це означає, що монастирська церква стала для когось своєю: приходять сюди – і на душі мир.

Як сказала матушка Марія, вона належить до тих людей, які стверджують, що в церкві проповідь не може мати політичного характеру. Не можна налаштовувати парафіян один проти одного. У церкві проповідь має стосуватись Біблії, вчити любові, «бо без любові в душі ми пропадемо». І священики з кафедрального собору Різдва Христового, які почергово тут правлять Божу службу (Євген, Ігор, Сергій, Миколай), у цьому з ігуменею є однодумцями. Розбрат сьогодні нікому не потрібен. А ось молитва за воїнів АТО, за полонених, щоб швидше повернулись, за тих, хто пропав безвісти, щоб знайшовся, за єдність України і мир в останні два роки невід’ємна.

22 березня, в день 14–ї річниці жіночого монастиря, святкову Божественну літургію правили отці Костянтин, Никодим та Каліник – ченці Жидичинського Свято–Миколаївського чоловічого монастиря, яких запросила матушка. Охочі, до яких долучилася і я, могли посповідатись. А сповідав ігумен Костянтин. Чи могла колись на таїнстві постригу журналіста Івана Марченка подумати, що через дев’ять років станеться такий збіг обставин і я покаюсь у гріхах колишньому своєму колезі?

Ігумен Костянтин освятив ікону Пресвятої Богородиці. А перш як окропити її і присутніх на дійстві, сказав:

– Мої побажання усім нам, хто живе в монастирі і хто сюди приходить, – навчитися цінувати отой Божий дар можливості спасатися тут… Бо важливо знати: як би важко тобі не було, ти маєш місце, маєш людей, до яких можеш прийти зі своєю бідою, горем. А людина, яка відчуває, що вона не сама, що від неї не відвернулися, вже не може бути нещасною.

Ікону Пресвятої Богородиці пожертвували монастирю з нагоди його річниці парафіяни. Упродовж 40 днів біля неї по черзі читатимуть молитви і ті, хто живе в обителі, і ті, для кого монастирська церква стала своєю.

З благословення матушки Марії я зустрілася з ігуменем Костянтином. Мені вже відомо, що ченці відходять від світської преси. Але, щоб зав’язати розмову, питаю:

– «Волинь–нову» знаєте?

– А хто її не знає, – відповідає ігумен своєрідним компліментом на адресу газети.
Уточнюємо, що в цьому році мине 9 літ, як отець Костянтин (в миру Іван Марченко) прийняв постриг. І ось він – благочинний монастирів Київського патріархату в нашій області. Ніби й не випадає уже вертатися до того, як він тричі ножиці піднімав, підтверджуючи своє рішення стати ченцем. Цікавлюсь отцем Макарієм, з яким він приймав постриг. Виявляється, зараз отець Макарій опікується військовими в Національній гвардії України.

Того святкового у монастирі дня я попрощалася з матушкою Марією й усіма, з ким упродовж кількох днів була однією сім’єю. Пригадалося, як ще тоді, коли я тільки–но виношувала думку, щоб пожити в обителі, моя дочка висловила побоювання: чи не станеться щось таке, що «прив’яже» мене до монастиря, і я захочу там залишитись? Я її заспокоїла: мовляв, пізно мені щось міняти у своєму житті. Сьогодні те саме скажу, тільки вже з аргументами. Зректися мирського життя — це свого роду подвиг. Але це подвиг, коли в монастир іде молода людина. Тоді вона справді жертвує всіма радощами життя заради служіння Богу. Не випадково черниць називають нареченими Господа. А чим я можу пожертвувати, якщо вже усе було в моєму житті? Я була заміжньою, мала велику любов, доля дарувала радість материнства, посмішку внуків, улюблену роботу із нескінченним пізнанням світу і людей...

Настоятелька монастиря матушка Марія з цього приводу говорила:

– Не можна сказати, що у пізньому віці Господь не приводить до монастиря. Приводить. Але зазвичай тих, хто все життя був біля церкви. А мирській людині в старшому віці піти жити в монастир – можливо, але дуже складно. Складно, бо треба мінятися тоді, як уже виробилися свої стереотипи. Та й здоров’я вже не те. І навіть підставляти своє тіло під піст (а в монастирі обмеження в їжі цілорічне, принаймні м’яса тут ніколи не їдять. — Авт.) теж непросто. А змиритися з тим, що тобою хтось керує, підпорядкувати свою волю чужій ще складніше.

Одне слово, якщо в старості й приходить хтось жити в монастир, то щоб його доглянули. Робити така людина нічого не може, стояти на службі довго – теж тяжко, як і поклони бити. Навіть одяг чернечий треба м’якіший, тепліший.

А крапку в усьому ставить те, що на все Божа воля. Бо, як написано в Біблії, без волі Отця Небесного не впаде з голови жодна волосина.

Volyn.com.ua

18 квітня 2016 р. Інші статті за рубриками: Чернецтво, Деканат монастирів, Архімандрит Константин (Марченко)
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери