Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіЧернецтвоМонахиня Василина: «Після постригу ти відкриваєш очі і розумієш, шо є тільки ти і Христос»
Статті

Монахиня Василина: «Після постригу ти відкриваєш очі і розумієш, шо є тільки ти і Христос»

«Чернецтво Волині» публікує наступний матеріал про «живого сучасного монаха». Героїня «невидимого фронту» – монахиня Василина, насельниця Свято-Покровського тростянецького жіночого монастиря.

Цей матеріал «дозрівав» дуже довго. Було, скажемо відверто, страшно його писати і оприлюднювати, як і інші матеріали про монахів, бо насправді чернецтво – тайне діяння. Так, деякі сокровенні речі після озвучення мають здатність зникати, змінюватися, починається особлива битва з темними силами, нові спокуси і випробування…

Утім, якщо для монаха публічність – річ доволі страшна, то для людей, які спрагло і розгублено шукають духовної підтримки в цьому світі, такі матеріали можуть надихнути до справжнього життя, життя духовного.

Тож будемо сподіватися, що подібна самопожертва монахів, звершена за благословенням священноначалія, буде корисною і виправданою.

Матушка Василина смиренно погодилася виконати благословення духівника і годинами від усього серця відкривала своє життя.

Розмова стала, певною мірою, сповіддю. Ми надзвичайно вдячні нашій сестрі у Христі за таку відвертість і самопожертву, і публікуємо цей матеріал з відчуттям трепету, немов відчиняєш двері до сокровенного, тайного, святого святих... Нехай Господь укріпляє її у непростій духовній битві і простить нам за дерзновення...

Про монахиню

Народилася 30 травня 1990 року в місті Рівне. День ангела - 14 січня, на святого Василія Великого.

Улюблений святий - преподобний Серафим Саровський.

Серафим Саровський і Василій Великий разом...

«Так виходить, що Василія Великого - 14 січня, а Серафима Саровського - 15 січня, на наступний день. І я взяла благословіння 15 січня вишивати свій майбутній параман. Це було дуже символічно. І це не підлаштовано було. Саме цікаве те, шо перенесення мощей Серафима Саровського святкують 1 серпня, а 2 серпня - день пам'яті святої Мокрини, рідної сестри Василія Великого. Така містика мого життя», - розповідає матушка Василина.

- Я так думаю, шо Серафим Саровський завжди поруч зі мною. Я вірю в це... Його ікону мені подарували на постриг від монастиря.

Я ще маленька була, в школу ходила. Прийшла моя мама, принесла його картонну іконку і поставала в сервант. Тоді привозили до нас частичку його мощей. Сказала, шо це великий подвижник, святий.

Цей сервант якраз був біля дверей моєї кімнати. Я виходжу і постійно бачу його. Таке враження, що він завжди був поруч. Просто я не розуміла цього.

Він десь завжди молився за мене, і з тих пір був у моєму житті, хоч я цього не розуміла.

Коли я прийшла в монастир - мене поселили в послушницьку келію. Там було багато ікон. Матушка каже: «Вибери собі шо хочеш». Я дивлюся - велика ікона Серафима Саровського. Я дуже зраділа: це єдиний, кого я знаю...

Було таке враження, шо я зустріла старого знайомого. Я схопила ту ікону і постійно бігала з нею. Така була рада... Я дуже люблю його.

- А улюблена книга?

- Читати я справді люблю. Першою мені благословив отець "Несвяті світі", і на сьогоднішній день вона для мене - приклад живого монашества. Я її дуже люблю. І люблю "Пасху красну". Коли я була в миру - я побачила фільм про цих новомучеників. Я розумію, шо запізнююся на пару, але не можу піти. І мені так було цікаво...

З тих пір я пам'ятала про отця Василія, і в мене таке враження, що він, як і Серафим Саровський, завжди був поруч.

Коли в нього був вибір - хрест чи кар'єра спортсмена, - він вибрав хрест. Я була в шоці: такий молодий... Я так хотіла кар'єру... Як він усе кинув... Ця думка десь зацепилася в моєму серці.

В монастирі теж я відчула, шо це для мене - рідна людина... У мене таке враження (може, це надто дерзко), шо його дух поряд.

Коли ти за святого думаєш, - він тебе чує.

Дуже люблю Ігнатія Брянчанінова, Феофана Затворника, Паїсія Святогорця...

Будувати монастир з нуля - особлива місія

- Наш монастир створили в 2017 році. Я на той час була у Свято-Василівському монастирі. Мене перевели в Покровський за місяць після постригу - в липні 2017 року.

У цей час в оповідь матушки Василини раптово вклинюється крик монастирських цесарок. Матушка збентежено обертається:

- Ого!..

Тут же підходить кішка до матушки і починає благально мявкати.

- О, кішка прийшла. Усі хочуть, щоб їх записували, поговорили з ними…

Наскільки помню, в отця Калініка завжди є коти. І завжди коли в монастирі появляється нова кицька, я приходжу і кажу: «Це ваша?»

- Да...

Куди діваються попередні - це загадка...

Коли я прийшла в Свято-Покровський монастир, на території церкви була хатинка. Туди поселили матушку Марію і матушку Галину. Їх перевели з Володимир-Волинського. І ми почали з нуля. Почали відмивати стіни і все інше...

- У, бідненька, - сміється вона лагідно до кішки, що не перестає голосно мявкати.

- Довелося попрацювати, просто для того, щоб було де переночувати, щоб були якісь умови... Прийшлося нашим матушкам і грубку чистити...

У храмі були уже столітні дошки. Вони обросли грибком. Його стерли і він знову виріс... Дихати було неможливо.

В один момент дружина якогось бізнесмена прийшла до Причастя і просто провалилася. Після цього, Слава Богу, змінили підлогу.

Я приїхала, то там уже відмивали ікони від цементу і того всього, прибирали...

Але так складається, що це парафіяльний храм. Люди ходять в церкву багато років, мають свого священика. У певний момент їм здалося, що ми в них щось забираємо. Почався бунт, скандал. Ми з Божою поміччю це переживали: там був просто мітинг. Купа людей прийшли, кричать, сварять, виганяють...

Але мені якось Бог дав мир: кажуть, після постригу Богородиця на руках носить і захищає. Говорила наша матушка, що це триває 10 років. А потім вона тебе відпускає, щоб ти ішов сам, вчився ходити.

Я спочатку жила там в інтернаті: був грибок на стінах, монастирю дали там хранити речі. Уже був холод, обігрівачі.., а від стін все одно йшла сирість, холод. Вирішували всі проблеми і купляли будиночок поруч, зразу за забором церкви…

Все робиться поступово... Думаю, насправді, це велика милість Божа, коли монахи стоять на початках створення монастиря.

Ляльки і дівчата швидко пройшли

Не важливо, які умови. Важливо, щоб у тебе був мир з Богом в душі. І щоб постав монастир, потрібне не одне покоління. Це велике діло, і воно варте того, щоб потерпіти.

- Як ви, матушка, прийшли в монашество?

Матушка Василина сміється.

- Я? О, насправді я не була якимось аскетом. Я виросла з хлопцями, з братами своїми. У мене так було: велосипед, лазання по деревах... Ляльки і дівчата швидко пройшли.

Ще з дитинства в мене були такі жарти: «У монастир піду, заміж не хочу».

Мама казала: «Так не можна, то гріх, для жінки страшно самій лишитися».

Я хотіла велику кар'єру робити: переживати драму

Певний період я хотіла велику кар'єру робити. Я мала бути актором драматичного театру. При цьому я не хотіла естради, я хотіла глибини акторського життя. Внутрішньої трагічності. Для мене так було важливо, коли я бачила на сцені, як наші актори переживали драму внутрішньо, по-справжньому. Хоча ти розумієш, що це подвійне життя, гра. Що насправді актор не такий. Ти зустрічаєш людину, яка щойно плакала і такі речі видавала, а вона "ха-ха"...

Я вчилася і паралельно ходила в парафіяльний храм, бо я з дитинства була християнкою. Бабуся мене водила до Причастя.

Ходила по сектах

Були моменти, коли я ходила навіть до протестантів, до католиків: недільна школа, туди-сюди.

Мама не була проти: «Ти мусиш себе знайти». Вона, може, переживала це з болем, але молилася.

Ця свобода дала мені можливість вибору. Мене так виховували: як обиреш, так і будеш жити.

Я вчилася в рівненському гуманітарному університеті, факультет - художньо-педагогічний, спеціальність - актор драматичного театру.

Коли я ходила по всіх цих сектах - обов'язково приходив момент Пасхи.

Приходив піст і ти помнив, що ти з дитинства ходив до Причастя. І не важно, куди я ходила на той час, - я знала, що треба йти до сповіді в православний храм, того шо в інших цього немає. І я приходила. Я вже не помню, в чому я каялася, не помню свою сповідь, але було так, шо до Причастя хоч раз у рік ти мусив іти. І так Господь акуратно привів все-таки мене в церкву.

Такий момент був у моєму житті, коли я знову іду до Причастя: в яку церкву піти? Для мене не було важливим, який патріархат. Мені просто було важливо прийти до Причастя. Приходить до нас сусідка і каже: "Там церкву відкрили коло нас, там мало людей"...

Я прихожу туди і... розумію, про що співають. Це для мене було відкриттям.

Була вербна неділя і хор співав про Ісуса Христа, який сів на осля. Я все розумію, бачу цю картину. Співають запричасний, священик виходить сповідати, а хор співає українські пісні.

Це все настільки торкнуло моє серце: я зрозуміла все, шо відбувалося в церкві. Уже потім я взнала, що я попала в Київський патріархат.

Я пам'ятаю цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком

Я вийшла не пуста: я шось взяла... Священик цей по суті привів мене в монастир...

У піст багато священиків читають загальну сповідь, бо дуже багато людей, швиденько... І тут виходить наш отець Віталій, який у Здолбунові служить у Петро-Павлівському храмі, і каже: «Я все розумію... але, люди добрі, якщо ви прийшли до Причастя і сповіді, я буду вас сповідати»... Ми вийшли з церкви в три години дня. Він кожного сповідав стільки, скільки йому треба було.

І я помню цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком. Це був якийсь діалог, а не просто «вивчила- прийшла-сказала-хух-здала гріхи».

Цього разу було інакше. Я прив'язалася. Іду і думаю: «Боже мій, я буду ходити в цю церкву, і через місяць, рік чи більше, в кінці кінців, буду співати тут в хорі».

Це була моя мрія з дитинства. Я ходила по всяких тих сектах, але хотіла недільну школу в православній церкві. Але то платити треба було, то далеко їздить, то закрили на літо... У нас грошей не було.

І завжди було бажання співати в хорі православної церкви.

Я десь три рази прийшла в ту церкву, прийшла в суботу вранці перед Пасхою, а до мене підходить регент і питає: «Може, ви співаєте?.. Якщо хочете - приходьте в хор, отець благословив»…

Я лечу додому на крилах.

Милість Божа: в ніч на Пасху вперше заспівала в церковному хорі

Яка милість Божа, шо я в ніч на Пасху вперше стояла в церковному хорі. Вкотре переконуєшся, що Господь, як пише в Псалтирі, виконує благі бажання твої.

Чим далі я живу, тим більше розумію, що таким був Промисел Божий. І він мене вів.

Я туди ходила багато років на всі служби, і цей священик служив і Літургію ранішосвячених дарів, і Канон Андрія Критського. Він старався все служити, не скорочувати.

Десь три роки я провчилася, і зажди було так, шо на літо йшла на роботу гроші заробити. Я ше на платному вчилася. Чого літом сидіти вдома?

Якось шось не складалося, і я пішла в храм, поставила свічку. Відслужили літургію, ввечері - знову служба.

Я їздила так зранку і ввечері цілий місяць чи два. Батько, слава Богу, давав можливість: треба гроші, на...

Я вже задумалася, щоб частіше причащатися. Якось кажу: «Господи, пройшла вечірня і знову треба їхати додому, якби так, щоб не виходити з церкви...»

«Тільки монастир»

Так хотілося мені лишитися ще хоч на годину. Де ж є те місце, шоб довше молитися, шоб жити так увесь час? І в мене в голові прозвучало: «Тільки монастир». Думаю: «Точно, в монастирі ж завжди моляться».

Для мене монастир був тим місцем де моляться, весь час моляться, і нічого не їдять (матушка знову радісно і з дитячою щирістю сміється). Аскети, подвижники...

І коли я прийшла до свого отця з питанням про монастир, він відповів: «З твоїм характером важко буде в монастирі».

Він направив мене в Дубно до матушки Анни.

Я хотіла подивитися шо воно таке. Він сказав: «Це дуже важко...»

І от - перше вересня, треба йти на навчання. І мені тоді не вийшло поїхати в монастир, я закінчила університет, і тут – екскурсія «Святині Волині», їдемо в Жидичинський монастир...

В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла

Ми приїжджаємо сюди, і як зараз пам'ятаю (радісно усміхається), заходжу в ці ворота, шість чи сім ранку, 24 травня, Кирила й Мефодія, дощ, мряка. А я стала просто неба і стою. І нікуди не хочу йти.

Особливе місце, тут раніше стільки років був монастир, намолено, мабуть.

Паломники пішли, а я стою собі. Отець вертається і каже: «Шо ти там стоїш, ходи сюди».

А я не можу, мене просто немає. В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла.

І виходить так, що вже літургія почалася, отець Калінік сидить і записки приймає, свічки... І тут всі люди ринули: «сорокоуст можна?», «куди гроші?»...

А він, як зараз пам'ятаю, стоїть біля келії отця Феодосія і каже: «Да, все есть, пишите, ложите, мы сейчас вынесем, свечи ещё есть...»

Він був такий спокійний, умиротворений... Не знаю, може, тому шо ше ранок... Такий флегматичний і спокійний. Мене це дуже вразило. Того шо в той час, в миру будучи і навіть в церкві, зустрічались такі моменти, коли нерви здавали, якісь такі були купи людей і починали псіхувати...

А тут так добре було. Зразу тебе накрив цей мир.

І потім літургія. Співає отець Макарій і отець Феодосій. Отець Макарій має перший голос, дуже такий хороший, такий тонкий, так сказать, монаший. І так само отець Феодосій. Вони двоє співають, вже Херувимську співають, а я тільки приземляюсь.

Я ніколи не чула також літургії, тому що для мене це зажди було 30 чоловік в хорі або архієрейський хор і… епопея. Дуже голосно і помпезно. Це гарно, коли свято, але інколи хочеться такої тиші і умиротвореності. І оця літургія мене просто покорила. У мене таке було враження, шо я попала десь в печеру, десь в 17 століття чи можливо, раніше, і це так якось мир поселився в моєму серці.

Далі поїхали в Володимир-Волинський. Отець Никодим нас вів. Якраз до матушки Марії. Матушка наша, яка зараз в Тростянці, була якраз у Володимир-Волинському. Монастир Різдва Христового. Довгий час там вони були - десять років чи більше. Я туди приїжджаю, матушка виходить, і в мене зовсім інше враження: білі вікна, білі стіни, все ярко, купа вазонів, все так красиво.

Матушка була в білому облаченні. Таке враження, що вона була в робочому одязі.

І так виходить, що це був різкий перехід: з Жидичина у Володимир. І я почала собі пояснювати, що в жіночому монастирі, певно, інакше...

Отець Віталій каже: «Є в мене людина, яка б хотіла пожити в монастирі. Чи можна до вас приїхати на послух чи ше шось таке?».

Матушка Марія каже: «Так, приїжджайте, ми приймаєм, є келія, можна пожити»...

Я працювала вже на той час, в мене була робота по спеціальності, державна...

- Актрисою були?

- Нє, по режисурі, режисерської постановки. У нас була викладачка, яка давала хорошу школу режисури... Актором я не працювала, тільки протягом навчання грала у виставах.

Я почала чекати відпустки, шоб поїхати в монастир, пожити і подивитися, шо воно таке - той монастир.

Я дуже приліпилася серцем до Жидичина

Це вже десь було видно, шо Господь веде тебе, але я ше нічого не розуміла... Я дуже приліпилася серцем до Жидичина. Отець Никодим розказував про те, як розписувати цей храм, як була тут Ангеліна, уже покійна, вона розписувала, вони вболівали за неї, вона була другом духовним. Я пам'ятаю, як мене вразило, як він про неї розказував, наскільки вона була для них близька й дорога людина і скільки вона любові вклала в ті стіни і в монастир своєю молитвою і своїм життям...

Я приїхала додому і розказувала тільки про Ангеліну. Я говорила тільки про Жидичин. Мене так вразив Жидичин.

Сьогодні я зважую і думаю, шо, мабуть, через те, шо стільки років тут молитва була, такий дух монаший. Для мене це було рідне місце.

Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком...

Кажуть, якшо хочеш стати монахом - поживи в декількох монастирях, і свій монастир ти відчуваєш серцем. Ось шось таке відбулося в мене. Коли я прийшла сюди - просто серцем приліпилася. Мені здається, що якби я була чоловіком, то вже питання не стояло б. І я сюди їздила. На вечірню, на літургію, а працювала я три дні в тижні, я мала вихідні і приїжджала сюди. Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком, щоб переночувати.

Вранці тут, походила по місту, ввечері тут, і потім знов вранці тут. Тобто я з Жидичина просто не могла вийти. Мене вже знали тут, віталися.

В один момент, я дуже гарно це пам'ятаю, коли я йшла, я побачила жінку, яка сказала до монаха: «Отець, благословіть...»

Я теж захотіла взяти благословення, але не знаю, як це зробити. І тут виходить монах. Я відразу з тими всіми думками до нього: «Отець, благословіть».

Я йому розказала, шо я з Рівного, і пішла така щаслива, така окрилена. Це по суті вперше в житті було в мене благословіння. Потім виявилося, шо це був отець Константин.

Я радилася з отцем Віталієм як мені бути. Він каже: «Май совість, це чоловічий монастир, чого ти їздиш, братію іскушаєш»...

Монастир святого Василія Великого

Він сказав, шо ближче є жіночий монастир святого Василія Великого в центрі Луцька.

Я приїхала туди і не можу знайти монастир. Я і так обійшла, і так - нема. Я сіла на лавочці, напевно, біля владики Якова, і молилася, шоб знайти монастир. Встала, іду, і наче хтось мене веде за руку. Переді мною - двері в монастир. Піднімаюсь по сходах, коврики, ніби вдома. Якось так дуже тихо, дуже мирно. Матушка Анастасія вийшла. Така маленька, нагадувала стару маму. Запросили мене на обід, там була картопля. Якось так все по-домашньому.

Кажуть: «Ми тебе, приймем, у нас усе є, не переживай, можеш уже лишатися».

І тут я приїжджаю в п'ятницю на літургію - і служить отець Константин, отець Никодим і отець Калінік.

Вони певний період часу служили в сестер, піднімали разом той монастир. І в мене було стільки радості. Я стільки разів приїжджала в п'ятницю в Жидичин і думала: де вони? А вони були у Василівському.

І якось це теж було для мене знаком, поштовхом: раз вони разом, то це дуже добре, два монастирі... Все, я, тут лишаюсь.

Разом росли, разом вчилися помаленьку. Отець Константин завжди приїжджав, підтримував. Я виросла з тією великою радістю.

Матушка Анастасія, ігуменя Василівського монастиря, розуміла мене, сама завжди приїжджала в Жидичин. Тому коли я просила поїхати в Жидичин - мене відпускали. Я дуже рвалася в цю тишу, в цей спокій, в той мир, який десь у тому травні поселився в моїй душі і який я шукала завжди. Я сюди дуже часто рвалася.

Мені пояснювали, що це центр міста, важко, монаху потрібна тиша. Отець Віталій мені казав, що можна і в миру спасатися. Я старалася, але було важко, я мучилася. Я думаю, шо Господь це все чув і бачив, тому шо коли відбувся мій постриг, це теж було якось містично.

Після постригу я відкриваю очі - а в мене взагалі нічого нема в голові. Тільки Христос. Не монастир, не Жидичин... Просто Господь.

І наскільки це було... наче з нуля, наче я маленька дитина, яка тільки починає ходити.

Приходиш в Жидичин - не те, приходиш у Василівський - не так. Я не могла собі знайти місця. Мені бракувало цього простору, мені бракувало... Я не знаю, як це пояснити. І буквально місяць часу пройшов, і матушка Анастасія біжить по коридору і каже: «В середу в Тростянець, владика благословив». І пішла. Усе, вона більше нічого мені не сказала.

Я стою, а в мене в голові: «Не бійся». Усі сестри в шоці, всі бігають, як так може бути: «Піди поговори до владики».

Кажуть, після постригу людина все дуже тонко відчуває. І в мені щось говорило: не можна, не йди. Як хто за руку тримав.

Була вечірня, я читала паремії. Просто якийсь містичний збіг. Читаю першу паремію, і там – «вийди з цієї землі і йди»...

Ніби Господь говорить мені: «Не бійся, я буду з тобою, буду проводити тебе за руку». Я себе слухаю і дивуюся - як відповіді чую.

І моє серце заспокоїлося. Усе пройшло, і я вже через пару днів приїхала до отця Константина.

Мені дуже подобається, як наш батюшка реагує на такі речі. Коли якісь спонтанні такі речі трапляються, стреси, - тоді він через паузу каже: «Давайте скажемо "Слава Богу за все"». (Матушка знову радісно сміється.)

І ця фраза...

Переді мною - одне небо, і я говорю: «Слава Богу за все».

Зважувати матеріальні речі, проблеми - це все не важливо. Я розумію, що важливо те, як ти стоїш перед Богом, як ти ідеш за Богом, як ти маєш жити. І це було від самого початку.

Мій прихід в монастир насправді почався з Петро-Павлівської церкви. Матушка Марія... Я завжди кажу: «Господь мене привів в монастир», того шо насправді це Боже провидіння.

Зустріч з Богом - дуже велика заслуга бабусі Ганни

- Як прийшли ви до Бога, до церкви?

- Це було в дитинстві… Бабуся мене водила в храм з собою. Їй після інсульту було важко ходити. І виходить так, що вона просила мене: «Побудь зі мною. Може, мені погано стане»...

Мені було спочатку навіть якось стидно ходити. А потім я почула Євангеліє. Я потім зрозуміла, що їй треба служити: за руку тримати, помогти...

Я думаю, шо це дуже велика заслуга мої бабусі - це мамина мама. Ганна. Вона наголошувала, що в церкві її батюшка записав саме Ганною, а не Анною.

Вона жила в місті, тяжко працювала на ту квартиру, а потім на старості років захотіла знову в село, бо там виросла. Ми її завезли до хатини мого вітчима. І мене туди на літо відправляли завжди.

В селі зовсім не було церкви. І бабуся все питала: «Де є церква?». В якесь сусіднє село ходили. Ходили рідко - про святах. Пам'ятаю, святили яблучка, якісь букети... А вже на Пасху пам'ятаю чомусь місто.

Коли бабуся після інсульту приїхала в місто, то вона почала ходити в Покровський собор міста Рівного. Великий собор, він тільки піднімався, строївся... Був Київського патріархату. Коли хто шось говорив проти Української Церкви, бабуся казала: «Бог один, що ви ділите...»

І вона, напевно, це теж мені заклала: що Бог один і не треба його ділити. В дитинстві багато не треба говорити... Важливо, шо в душі...

Я почала з нею ходити в храм. Ходили частіше. Кожного тижня. Моя перша сповідь - теж була її ініціатива. Я пам'ятаю свою першу сповідь.

Ставила мене перед іконою, вчила, як молитися. Були моменти, коли приходиш додому і тут же питаєш: «Чи можна ще піти?..» Бабуся казала: «Хай трошки пройде часу»... Вона мені ввечері часто розказувала про Бога. Я взагалі була вредна і задавала різні питання... Наприклад: «Хто створив Бога?»

Пам'ятаю, шо в бабці мінялося обличчя, і я розуміла, що я щось недобре спитала.

Я згадую отця Василія Рослякова... Я дуже люблю цих трьох новомучеників... Він казав: «Откуда нам знать, почему Господь избрал Православие, почему Он выбрал именно нас. Может, мы никогда этого не узнаем... Но мы должны это хранить...»

Не словом, а ділом. Прикладом має бути життя. Найбільше запоминається те, шо людина робить.

Бабусі після інсульту на четвертий поверх важко було піднятися, але вона кожну сходинку долала з молитвою, з неї просто піт ішов, це був для неї подвиг, а вона хотіла просто побачити ту пташку, подихати свіжим повітрям, побачити небо...

Так само ми паски пекли вручну. Треба було руками дві-три години місити тісто з молитвою, не сваритися... Просила якийсь період часу, шоб я їй допомагала. І були моменти, шо в неї вже не було сили для всіх замісити тісто на паски. І коли бабусі не стало, то нам важко було так змісити тісто, як вона це робила: місила я, мама, тато, а воно все не місилося...

Я вже не говорю про прабабцю Марту, яку я знала, їздила в село. Коли був піст - вона сушила сухарі на печі і їла їх з чаєм.

Я це все бачила...

Прабабця Марта була строга до цього. Висів білий одяг, який вона вдягала тільки в церкву. Це було таке благоговіння: я йду в храм і маю Богу дати найкраще.

Ми пережили і війну, і голодомор, і всі ці часи безбожництва. Коли був Совєтський Союз - бабця Ганна їздила в Казахстан, заробляла шось... При всьому тому люди в сім'ях зберігали віру в Бога. Люди смирялися під ту залізну руку, але вони не зломилися внутрішньо. І ця віра сильна, якщо живе в людині, - це видно, і нічого не треба говорити. Ти просто посидиш біля тої людини і розумієш, шо вона так живе.

Отець Константин

Для мене отець Константин став таким живим прикладом людини-слова. Для мене було багато прикладів, коли з амвону гарно проповідуєм... а виходимо на двір - і робимо невідомо шо.

Я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду

Я побачила те волевиявлення: я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду. Мені так запам'яталася ця проповідь: «Господи, я все рівно піднімаю очі свої до Тебе, бо мені нема більше до кого їх підняти».

Це наскільки було для мене живим прикладом, шо я якось так приліпилася до нього і не могла вже... Це для мене дуже сокровенна тема, глибока...

Він із самих початків зі мною.

Виховувала мене вулиця

Я все так гарно розказую, але насправді моє життя було дуже «непрімєрне». Я в школі була така пацанка, і у вихованні моєму брали участь, напевно, всі: і вчителі старалися... Але виховувала, напевно, більше вулиця.

Ми переїхали в інше місто, бабця померла, мама дуже здала психологічно після смерті бабусі. Для моєї мами вона була другом, і про суті на ній все трималося... Так сталося, що мамі не було з ким поговорити і вона почала говорити зі мною. Мені було 14-15 років, і вона відкривала мені такі речі... Вона казала: «Ти в мене мудра, ти все зрозумієш». І так вона і мене заробила своїм другом.

Але їй стало тяжко... Вона спочатку весь час була на роботі з татом, і я весь день була сама.

Я росла на вулиці. Перехідний вік, молодь. Той нравиться, той не нравиться, з тим дружу, з тим не дружу... Тяжкий період, кидаєшся від крайності до крайності. Усякі звички нехороші теж були присутні, тому шо ти крутишся між цими людьми і робиш те, шо вони, і думаєш, шо це класно, круто, модно...

Господь за тобою пильно дивиться

Але найбільш цікаво те, шо Господь за тобою пильно дивиться. Ти бігав-бігав, розбивався, приходив в храм - і тут відходив. І розумів: ось воно життя.

І мама моя писала в листах, шо хочеться встати, почати з початку... В неї десь не вистачило сили, духовної підтримки. А поки зайдеш до церкви - скоріше зупиняла сусідка...

Монастир як точка кипіння

Довгий час я билася, як риба об лід.

Насправді коли я вже прийшла в монастир - це вже була точка, точка кипіння, дійшло до краю.

На роботі все перестало цікавити, напало униніє, шо воно все не моє... І ти знову повертався до того самого - піти поговорити, а там - пиво, і так далі. І все гірше і гірше.

І коли я прийшла до монастиря - це був край.

Я вже спілкувалася з отцем Константином, але життя було таке дволике. Тут я така, а приїжджаю в монастир - така. Вдома - одна, а в церкві - зовсім інша.

Він молився і, мабуть, чекав, я не знаю. Але в один момент я написала, шо я більше не можу, мені надоїло, я йду до сповіді... І тоді він написав: «Приїжджайте в Василівський до Причастя».

Я причастилася і не знала, шо робити далі. Він мав мене у Володимир завезти, але сказав: «Залишайтесь поки тут». І я так просто за його словом і лишилася.

Це був такий тупик, коли ти вже не маєш куди йти, ні сили боротися, ні шось робити, ні просто далі жити. Просто не можеш.

А тут ти можеш жити, робити, молитися. Молитва, яку ти так хотів, але яку ти замарав...

Я просто схилила голову: буде шо буде.

Пройшло, напевно, місяця два чи три... Він і матушка Анастасія - це були люди, які не здалися і вірили в мене.

«Я в вас вірю»

Він мені колись казав: «Я в вас вірю».

Коли всі опустили руки, коли кажуть, шо не знають, як з тобою жити... І ти приїжджаєш, а тобі чужа людина каже: «Я в тебе вірю, ти не пропала, таких, як ти, багато. Господь каже: «Давай руку, йдем далі». «Нє, я не можу». «Можеш». «Нє, в мене нема сили, я падаю». «Ти не падаєш, я тебе тримаю за руку».

Він кожен день приїжджав і тримав мене за руку - образно.

Це була так важливо...

Мені здається, що до кінця днів моїх я йому буду вдячна, того шо шоб не змінилося в моєму житті - такої людини вже не буде, яка просто взяла і витягнула тебе з того болота. Легше всього списати людину, того шо вона не така, як усі, але шо завтра з цією людиною буде, куди вона піде...

Він говорить те, шо пережив, або те, шо вже на практиці пройшов. Якшо він благословляє - він знає, шо це можна зробити. Для мене це завжди була жива розмова. Це було важливо, того шо ти відчував, шо тебе не обманюють, це не є якийсь награний спектакль, як у мене було зазвичай.

Я дуже звикла шось грать, ізображать, а він просто був щирим з тобою, абсолютно відвертим, але при тому просто вірив...

Лірична поезія

- Ви колись писали поезію...

- Зараз я не пишу, хоча це, напевно, гріх мій. Мені колись благословляли писати, але це ше було до постригу, і шось про монастир я мала писати. І шось у мене не виходило, просто хроніку писати не дуже хтіла. Я читала "Несвяті святі" і розуміла, шо я так написати не можу, хоча хочу...

Будучи в миру, я писала поезію, того шо це був внутрішній твій біль, твоє переживання. Як у кожної людини, було перше кохання, ше шось, люди, якими ти захоплювався...

Якщо Господь дає людині талант - він у неї є, десь живе. Але можна його по-різному використовувати. Я писала ліричні речі. Виходило, напевно, гарно, хоча я не Самохвалов.., але перечитуючи в монастирі, я могла розплакатися...

Якби я була в миру, можливо, я могла би бути хорошим поетом-ліриком, не знаю. Будучи в монастирі, я віддала це все отцю Костянтину: «Спаліть - значить спаліть».

Простоти бракує

Ти розумієш, шо це речі, які захоплюють, душа болить, але вона забита не тим. Це не те, чим треба перейматися. Якщо писати в монастирі, то, я мрію, шо це буде якась хороша духовна книжка. Можливо, якась проста книжка. Так, як я читала вчора про Оптіну: всі, коли дізналися про вбивство, бігли і говорили: «хоч би був не той, не той», і ніхто не назвав ні Трофима, ні Ферапонта, ні отця Василія, тому що вони були "звичайними"... Розумієте, оцієї простоти бракує.

Коли я дійду до своєї писанини, то я хотіла б, шоб це було просто, не нав'язливо. Напевно, на сьогоднішній день я ше не доросла до такої духовної простоти.

Я раніше писала щоденники: не просто, шо встала, з'їла печеньку, читаю журнал... Я писала те, шо мене болить. Коли я перечитувала, то теж думала, шо це можна було б видати, як якісь новели... внутрішній монолог, як якийсь спектакль глибокого переживання душі. Але все це мирський момент. Коли ти приходиш в монастир, то розумієш, шо це не те, це навіть страшно... Я згадую Іоана Кронштадського, який дуже суворо відносився до театру...

Ти подивився, пережив, поплакав, але нічого не змінилося, немає духовного розвитку...

Я зрозуміла, шо монастир - це моє

Я зрозуміла, шо монастир - це моє. Я не засуджую тих, які чимось в миру займаються, але це інші бачення, інші світи. Не можна судити мирянину про монаха, чи монаху - про мирянина. Це виходить лукавство...

Ми живемо на землі, шоб повернутися в той рай, який ми втратили. Все. Ціль твого життя - принести Богу покаяння.

Ти хочеш зануритися туди і піти тою дорогою, хай вузькою... Все інше не має значення. В миру - інша дорога. Кожен спасається, як може...

Я не згідна з тим, шо в монастирі можна поєднати ці речі: мені нравиться те, і я буду це робити... Ти міг робити це в миру. Але якщо ми приходимо в монастир, то для мене особисто іншої цілі не має бути.

Є моменти, коли ти відхиляєшся, падаєш, встаєш, борешся, але є внутрішня воля... Я не говорю, шо монах всі таланти має забити... Якщо в тобі це бачать і благословляють - ти будеш це робити...

Приземлися, не спіши

Я така, шоб зразу в пустинь. Добре, шо є такі, як отець Константин, які кажуть: «Заспокойся, приземлися, не спіши, це вже занадто, ти ше маленька»...

Не кожному бути великим подвижником, аскетом. Якщо воно має бути - Господь проведе. Не так, шо я сам придумав і - вперед в пустиню. Нічого доброго з того не буде.

Так як у "Пасха красная": виходить ігумен і говорить: «У монастирі повно народу, але нема кому робити, всі ісихасти...»

Насправді треба себе брати в руки і розуміти, шо не може так бути, того шо життя дуже розважене, дуже повільне, а ми хочемо, шоб усе було так, як думка летить...

"Містичний" постриг: Параскева і Василина

- Розкажіть, матушка, будь ласка, про постриг.

- Постриг мій відбувся в 2017 році. Це було 13 червня. Якраз почався Петропавлівський піст. Так було, що владика шось благословляв, отець Константин з ним говорив, потім він передумав, потім я передумала, потім батюшка каже: «Як так?..»

Матушка Анастасія давала зрозуміти, шо ше не час... Отець Константин говорив: «Який постриг, не муч мене»... Хоча, з іншого боку, десь внутрішньо заспокоював: «Нікуди ти вже не підеш...»

Дуже довго вирішували. Якось так сталося... Для мене це було загадкою, хоча, може, вони шось там говорили і вирішували між собою, не знаю. Отець Константин відправив кудись матушку Анастасію, а мені каже: «А ви зі мною до владики, пішли».

Я - довольна. Відчуваю, шо все буде добре.

Я приходжу, владика почав говорити про казначея, а я ше за просфори відповідала, постійно ті гроші збирала... Він говорить: «Напишу наказ на вас як казначея монастиря»... Що я можу сказати?

Він написав і питає: «А ти хто в мене там?». «Рясофорний послушник». Я була кілька років уже послушником.

- То всьо, зараз - піст, постригаєм. А шо ти ше вагаєшся?

- Нєа.

Я не могла слова сказати. Я ніби чекала цього, але не думала, шо воно все буде так в один момент...

Кажу матушці, а вона тоді була розстроєна, якісь свої проблеми... Каже: «Значить, така воля Божа»...

А вона завжди навідріз відмовляла. Думаю: «Не може бути»...

Я бігала така довольна.

Були крила і купа радості

Перед постригом отець Константин завіз нас в Київ до мощей. Я там ходила туди-сюди, шось просила... Такий момент запам'ятався: приходжу до отця, а він уже сидів в машині. Питає: «Все купили?»

Кажу: «Євангеліє купила, ікону Спасителя знайшла, якраз таку, як я, хотіла».

Він каже: «На постриг!..»

Мав на увазі параман, пояс... Я взагалі про це не думала. В мене в голові цього не було. Були крила і купа радості.

Господь усе влаштував дивним чином. Ігуменя готувала матушку Параскеву до постригу, і вона все купила по парі. Я бігала, молилася, а Господь дав, шо все потрібне купили.

Ти бачив у тому всьому дивний промисел Божий.

Усе складалося як по маслу: хочеш - на, бери... Просто цінуй те, шо ти маєш. Господь вчить, іноді - боляче. Але треба розуміти, шо нас інакше не навчиш. Як отець Константин каже: «Господь не пише нам смс-ки, з неба не кричить, а вчить нас обставинами життя».

Лишаєшся ти і Бог

Так само і з постригом було: купа спокус. Але якщо подивитися духовними очима, то це було неймовірно насправді... Вийшло так, шо Господь мені трошки показав, шо не все - отець Константин. Перед постригом мене трохи відрізав... Я пішла до ікони Богородиці: молилася, плакала...

Лишаєшся ти і Бог: хочеш - так, не хочеш - ніяк. Я не знала шо робити. Це як на базарі загубив маму. Я стою і кричу...

Я була розбита, приїжджаю з Жидичина у Василівський, заходжу в трапезну - сидить владика.

Каже: «У мене такий хороший настрій, завтра - постриг, в сім годин буду».

Я часто дзвонила в дзвони довго: чекаєш, поки владика буде, а його все нема... А тут постриг у нас, я стою в сорочці, без п'яти сім - владика йде... Він раніше прийшов... Такий був радий, піднесений настрій... І дуже дякую Богу, того шо він завжди дуже серйозний...

Написали на чотирьох чи п'яти папірцях імена

Нас постригали вдвох - мене і матушку Параскеву. Вона була інокиня на той момент, а мене зразу з послушника в мантію. Владика перебрав усі імена. В кінці кінців вони написали на чотирьох чи п'яти папірцях імена, положили на тарілочку, і отець Костянтин тримає ту тарілочку. Приходить Параскева...

Матушка Христина розповідала, що владика часом знає ім'я, наче Бог каже, як от коли Соломію постригали... Він розказував: «Тут в голові – Соломія. Думаю, шо за ім'я, якшо в церкві згадаю - буде воно, потім ім'я вилетіло зовсім з голови, не міг згадати, але вже перед престолом знову в голову прийшло "Соломія"»...

А інколи точно він не може вибрати, тоді пише варіанти, шоб ти витягнув це. І моляться, шоб Господь сам управив...

Матушка Параскева перша підходить, тягне руку... і в останній момент передумала, витягує іншого листка – «Параскева». Вона так хотіла цього, вона так любила великомученицю Параскеву. Вона в храмі великомучениці співала. Тобто це був неймовірний постриг. У неї - купа радості: «Владиченько!». Це була велика радість.

І тут - треба мені витягувати. Я в голові маю, шо не можна робити так, як Параскева - передумати в останній момент. Я взяла зразу – «Василина».

Усі були здивовані: монастир святого Василія Великого, я отримала благословіння День ангела святкувати в день Василія Великого. І в мене було відчуття, шо це не жінка... Це сокровенно...

Потім переграли і переселили мене в Тростянець.

- Яким стало для вас монашеське життя? Скільки років ви були послушницею?

- Чотири роки.

- Особливих змін ви не відчули чи відчули?

- Відчула. Отець Віталій, який колись відправляв мене в монастир, колись сказав мені таку фразу: «Чи готова ти, побачивши внутрішні якісь недоліки, лишитися в монастирі? Ти бачиш романтику: чорні ряси, "великих молитвенників", які такі класні, так тебе захоплюють, але коли ти потрапиш всередину монастиря - ти можеш розбитися, можеш розчаруватися, того шо ти побачиш зовсім інше життя, не те, шо ти бачиш зовні і шо ти собі придумала».

І я очікувала побачити шось не те...

Насправді, коли я прийшла, матушка Анастасія про це постійно говорила: «Ми такі самі люди, в нас теж є свої недоліки...»

Я попала в обійми любові

Але я попала в обійми якоїсь такої любові... Матушка і сестри старалися людину огородити, обійняти, сказати, шо Господь найперше це любов, а потім все інше...

І тому, напевно, коли були падіння, вставання, коли були розчарування... - це все якось загладилось. Того шо воно покривалося любов'ю.

Було на початках багато падінь, конфліктів, все спокушає... Але Господь усе це покрив. Потім уже, через рік чи через два, я відчула, шо монастир - це реальність, життя, це не те, шо бачимо зовні. Але коли я втягнулася в це життя, коли полюбила його всім серцем - ту внутрішню тишу, молитву, після всієї тієї суєти, прийти в келію і сказати : «Господи, але ж ти бачив, ти знаєш»... «Ідем далі». Ти встаєш і йдеш далі.

Каєшся, падаєш, встаєш. Ти розумієш, шо це боротьба, і вона продовжується все життя.

Потім, коли ти зрозумів ту реальність, було не так страшно. Любов усе покрила.

Через півроку мене вдягнули в підрясник... Господь, як завжди, дарує купу благодаті, купу радості. Бігаєш окрилений, щасливий... Приходить момент, коли знову приходиться зупиняти, трезвити. Я не дуже в цьому вимоглива до себе. Добре, шо є отець Константин...

Я зрозуміла, що по суті своїй я хочу бути в монастирі, хочу жити тут. Це єдине бажання, і другого бути не може.

Але після постригу я добре зрозуміла, що "хочу" це класно, але має бути на все свій час.

Реально в житті, коли шось не виходить, пнешся, пробуєш, хочеш, але воно не виходить. А коли ти відклав, помолився, - Господь вирішить. І потім приходить час і воно саме відбувається. Тобто має прийти свій час.

І ти розумієш: якщо в голові в тебе з'явилася ця думка - рано чи пізно вона матеріалізується.

Так само і монашество: треба бути дуже розважливим і дуже поступовим.

Для мене це був великий стрес, великий переворот. Ти по суті маєш бути готовим до всього. І матушка мені це теж говорила, шо в будь-який момент тебе можуть перевести в інший монастир, шо ти собі не належиш, нова людина...

Відчуваєш себе немовлям

Після постригу ти відкриваєш очі і розумієш, шо тут тільки ти і Христос. Нема більше нікого. І це той момент, коли ти відчуваєш, шо ти абсолютно інша людина.

Це не можна назвати змінами. Це коли була людина, було життя, а тут - уже нічого немає.

Це як прочитана книжка. Але в тебе вже інша книжка, абсолютно новий зошит і нова ручка. Починаємо спочатку...

Відчуваєш, наче ти знову народився. Відчуваєш себе немовлям.

Ти наче все розумів до цього, але коли приймаєш постриг - ти відчуваєш, шо ти нічого не знаєш.

Кажуть, шо під час постригу прощаються всі гріхи людини. Ти дуже вразливий. Дуже гостро відчуваєш те, шо не можна робити. Може, тому раніше після постригу п'ять днів не виходили з церкви - тільки молилися.

Ти як приймаєш на себе чин ангельський, а ангел - чистий.

Через два дні після постригу в мене вже почалося інше життя: просфори, миряни... Я була відповідальна за екскурсії.

У мене було відчуття, шо я себе десь розтратила. Оце сокровенне після постригу в мене забрали.

Напевно, такий був промисел Божий. Може, я цього не змогла б вмістити в собі, втримати, з цим жити. Може, я мала поділитися, але відчула велике спустошення.

Я б лучче сиділа б у келії, і все було б добре.

Ти розгублена. Але піднімаєш очі на небо - і там цей простір...

Буквально за місяць Господь мене забрав, і коли я опинилася в Тростянці, то побачила, шо там нічого нема. У мене був стрес. Ні корпуса, ні іншого, як у нас було все організовано (швейна, просфорня). Просто хатка, пічка і проект, що колись шось тут буде.

І ти розгублена. Але піднімаєш очі на небо - і там цей простір, який я так хотіла. Я приїжджала в Жидичин до цього простору. Завжди цей простір мене манив.

І це такий спокій давало: «Я близько, Я з тобою»... Господь поруч.

Буквально через півгодини після того, як я приїхала, я підняла очі і зрозуміла: отак має бути, це моє, те, чого я хочу.

Я зрозуміла, шо відбувається. Бо після постригу я відчувала, шо шось не так: приїжджала в Жидичин, шось не так, поверталася назад - миряни, і шось не те. Я не могла знайти собі місце. Таке було враження, що я жила в Україні, але чогось проснулась в Австралії: «Шо відбувається, де я?»

І коли мене привезли в Тростянець - Господь дав мені можливість почати спочатку життя. Це момент своєчасся.

І нічого, крім землі, ше нема...

Коли ти зважуєш своє життя до постригу... ти розумієш, шо на сьогоднішній момент саме до такого рівня ти доросла...

Я вірю, шо я там рано чи пізно мала бути. Так, перескочила з берега на берег мимо кладки, тому треба терпіти, працювати...

Підняти монастир - це теж промисел Божий. Треба сила, віра, люди...

Монастир будується, і ми будуємось.

Господь дає тобі ділянку роботи і ти маєш відповідально, з любов'ю це робити

Мене іноді треба ламати, того шо я дуже плавно і красиво не вмію, я тоді починаю вилазити на голову, така людина… (матушка Василина сміється).

Як написав Тихон ("Несвятые святые"): час послушництва - найбільш безтурботний, тому шо ти літаєш на крилах. Ти людина, яка хоче бути з Богом...

Ти просто служиш Богу, віддаєш усе, і він тобі сторицею дає, авансом. А коли постриг, обітниця - тоді і відповідальність, твій хрест. Господь дає тобі ділянку роботи і ти маєш відповідально, з любов'ю це робити. Хоча в нас, як правило, по-іншому: чому я, я не хочу...

Матушка Анастасія також говорила, шо послушницю Господь носить на руках, це золотий період, який потім дає сили пройти всі випробування.

Приходить час трезвіння: це все добре, але тепер ти повинен Богу шось дати

Після постригу теж буває радість, щастя, але в житті кожного монаха приходить час трезвіння: це все добре, але тепер ти повинен Богу шось дати. Ти маєш показати свою любов, свою відданість, своє серце.

І іноді це нас дуже бентежить, а насправді вірний той, хто дійде до кінця.

Послушник - це все ж романтика, а монах - це вже реальне життя, реальна боротьба.

Коли ти послушником читав про цю боротьбу, то як монах ти вже переживаєш це. Як знімається вуаль з тебе.

Намотав кишки на кулак - і терпи

Про терпіння читати гарно, а коли приходиться реально терпіти - починаємо бунтувати, кричати... Як казав отець Василій Росляков: намотав кишки на кулак - і терпи.

Господь дарує дуже багато благодаті, любові, і людина по своїй природі хоче, щоб завжди було багато добра, шоб було все добре... А коли приходить випробування - ми обурюємося.

Як казав батюшка: «Господь ніколи не казав нам, шо буде все добре і ми так попадемо в Царство небесне». Терпінням і скорботами... Це треба усвідомити і жити.

Важливо свідомо проймати постриг: це має бути тверезе і свідоме бачення. Тому шо якшо це робити з якимись повітряними мріями, то, буває, люди йдуть потім з монастиря, коли починаються випробування, спокуси, розчарування. Тоді - бунт і все. Це просто смішно.

Не зачаровуйтесь, тоді не буде розчарувань

- У вас не було розчарувань?

- Я згадую слова Соломії: «Мені сказав батюшка: «Не зачаровуйтесь, тоді не буде розчарувань». Це дуже гарно.

Сказати чітко, шо я абсолютно не розчарувалась - це буде неправда. Сказати: так, я так розчарувалася - теж неправда. Є плюси, є мінуси. Ти дивишся на це тверезо.

- Від чого у вашому монашому житті ви отримуєте найбільше задоволення і що є найскладнішим, з чим ви не можете змиритися?

- З першим взагалі нема ніяких думок, і говорю зразу: це молитва (радісно усміхається). Це моя келія.

І читати взагалі дуже люблю. Для мене це найкраще, шо може бути - книжка і моя келія...

Інколи потрібно поговорити з якоюсь сестрою, але коли це робиш за своїм бажанням - тільки порожнечу відчуваєш. На все Бог дає свій час.

Возлюби єдиного - Господа, і тоді тебе будуть любити всі

Насправді монаху нічого, крім чоток і молитовника, не потрібно. Це все твоє щастя і все твоє життя.

Як казав якийсь святий: «Возлюби єдиного - Господа, і тоді тебе будуть любити всі»...

Якщо ти все віддаси Богу - то він сам усе влаштує.

Я дуже люблю свою келію. Більше нічого

Я дуже люблю свою келію. Більше нічого.

А те, з чим я не змирилася... Я багато з чим не мирюся (сміється).

Але для мене найбільша проблема була тут, і Господь мене її позбавив. І це я, мабуть, не оцінила…

Я дуже мучилася в Василівському монастирі, коли в мене були екскурсії, купа паломників і просфорня.

Просфорня - це свято. Кожна просфорочка, навіть маленька, може стати Агнцем і попасти на престіл. А нам приходили миряни помагати. І на початках з ними взагалі було складно, ми їх учили: як до цього відноситись, про шо говорити.

Потім - питання молитви. Ти хочеш мати молитву. Святий хліб пекти з молитвою, а вони приходять і говорять про все на світі. Це було просто катастрофічно для мене.

Але Господь давав сили... Ці люди приходили в монастир з любов'ю, вони хотіли помогти... Треба було їм пояснити все, про молитву.

Потім люди старалися зрозуміти, налаштуватися. Багато хто відсіявся, а залишилися ті, яких я дуже любила. І вони насправді ше мені потім допомагали молитися.

Я дуже хвилювалася, шо людям може дуже не подобатися ця тиша, а потім одна жінка мені сказала: «У вас тут так добре, така тиша...»

Я так зраділа: «Слава Тобі, Господи! А я переживала...»

Якщо ти твердо стоїш перед Богом і просиш Його допомогти, то Він відкриє

Я вкотре переконалася, що якщо ти віриш, якщо ти твердо стоїш перед Богом і просиш Його допомогти, то Він відкриє кожній людині так, як це потрібно.

Зараз мені Господь подарив той монастир, де миряни - рідкість. Я живу просто майже в лісі. Це така милість Божа. І в просфорні сама печу просфори. Це теж була моя мрія.

У нас просто у Василівському монастирі велика кількість просфор. Тисячами. Парафії, собори... Перед Пасхою ти просто падав і все. На службу не можу, вся служба в просфорні... В дві години падав, у п'ять вставав. Два тижні були взагалі...

Я завжди любила закрити двері в просфорні, замісити небагато тіста і залишитися самій. Могла молитися чи включити музику, і пекти просфори сама. Я так любила це.

Матушка Параскева питає: "Може, допомогти?". Я - "Нє, нє, нє..."

І я собі печу сама цілий день. Потім виходиш такий умиротворений: життя прекрасне.

На другий день - багато людей чи паломники, і ти приходиш в келію розбитий...

А в Тростянці нас троє, і просфори потрібні тільки на парафію - сто чи двісті на свято. Просто сама стою і печу просфори, як я мріяла колись. Цю мрію Господь здійснив.

У духовному плані є моменти, з якими ти не миришся стосовно послуху, роботи і так далі. Це внутрішня боротьба, вона є в кожного.

Приходиш на сповідь - знову те саме. Це все життя так. Як казали святі отці: поки не ляжеш в гріб, не можеш бути спокійним і казати, шо ти переміг ту чи іншу пристрасть.

Досвід "афонського" монастиря

Матушка Марія - це виховання більше Московського патріархату, суворе. А отець Константин і матушка Анастасія - більше до грецького виховання.

Я була в грецькому монастирі, який живе за афонським уставом, майже місяць.

Просто в них це більш досконаліше, неперервана традиція, в них не було цього Совєтського Союзу, і вони хранять цю молитву. А наші тільки починають, тільки будують.

У Греції найперше - ближній, найперше - любов.

Я постійно бачила цю паралель між нашим життям і монашим життям в Греції.

Нам не вистачає досконалості, але це - досвід і роки...

Старець Еміліан той монастир створив теж з нуля... Спочатку вони жили вісім людей в одній келії. 30 років були голі стіни, все будувалося роками. Хтось на дворі читав правило з ліхтариком, хтось - бив поклони в кутку.

А сам дух був подібний до нашого...

А ми вже приходимо на готове.

Тому нам говорили: «Наберіться терпіння». Недаремно мене туди Господь відправив, щоб я відчула: не все зразу, потрібне терпіння, труд, молитва і віра, що Господь Сам побудує.

Це була ініціатива владики, щоб наші монахи поїхали на Афон перейняти традицію. Братія їздила на Афон, а ми з матушкою Христиною поїхали в жіночий монастир в Ормілії, який є власністю чоловічого монастиря на Афоні і живе уставом монастиря Симонопетра.

Приїжджали монахи з Афону,благословляли нас. Це був чудовий досвід. Я жила на небі.

Вони як починали молитися, то було таке враження, що молитвенний стовп до неба виріс.

Але в мені було шось подібне в Жидичині. Тут я теж раділа серцем.

В Греції можна стати послушником незалежно від громадянства. Єдина вимога - знати грецьку мову.

У них монахи вже не мають ніяких зв'язків зі світом. Ти щезаєш для держав, для планети Земля. Монастир тебе забирає. Ніякого громадянства, прописки, виборів...

У мене була спокуса залишитися в Греції

У мене була спокуса вивчити грецьку мову і залишитися в Греції.

Шо не дає, так це духівник, який тебе веде, тебе тримає, в тебе повірив...

Жидичин для мене був дуже дорогим. Я відчувала молитву отця Константина... Я насправді його дуже люблю... і не змогла б так жити.

Я щаслива, шо я сьогодні тут, біля нього.

- Що ви винесли з того монастиря?

- Дуже багато. Найперше - це любов. До всіх. Вони всіх люблять, обіймають, усміхаються, пригощають. Найголовніше - не образити ближнього...

Покровський монастир: тут ігуменя - Богородиця

- Який у вас устав у Покровському монастирі?

- Ми починаємо з нуля. Матушка Марія відштовхується від того, шо диктує Мати Божа. Вона каже: «Я інколи напланую, напланую, а потім все ламається... Я розумію, шо тут ігуменя – Богородиця».

І це дуже відчутно.

Зранку в нас - полуношниця. Також вранці перед іконою Богородиці ми зазвичай читали акафіст Богородиці - Економісі, Новий Завіт, ранкові молитви.

У піст акафісти не читали, а читали Ліствицю і Псалтир.

Потім послух. Обід - о другій.

О п'ятій - знову молитовне правило біля ікони Богородиці. Коли нема посту - акафіст Покрові Пресвятої Богородиці і правило за воїнів.

А в піст - велике повечір'я з канонами, правило за військових і Псалтир.

Акафіст в суботу - Покрові Богородиці, бо монастир Покровський. А в неділю - акафіст Страстям Христовим. Якщо не піст, то в неділю читаємо акафіст "Слава Богу за все".

Нічна молитва в нас окремо була...

Тростянецька чудотворна ікона Богородиці

- Розкажіть, будь ласка, про вашу ікону Богородиці.

- Вона дуже давня. Коли її подарували храму, то їй уже було 200 років.

Вона двічі оновлювалася. Була повністю темна, а потім лик став світлий. Багато зцілень було біля тої ікони. Так само ризи були темні, а потім самі собою оновлювалися.

Така ікона є на Афоні. Може, колись хтось список привіз...

У нас ше є ікона великомучениці Варвари, яка мироточила.

Це чудо, яке відбулося на моїх очах

Є ікона Спасителя, яка була дуже темна, фактично нічого не видно було. А через рік підходжу, і - просто нема слів - повністю оновився лик Спасителя.

Це чудо, яке відбулося на моїх очах. Я вперше таке бачила на власні очі.

Знаю, що Тростянецька ікона Божої Матері - чудотворна, одна із двох чи трьох чудотворних ікон нашої Церкви.

Багато людей із раковими хворобами приїжджають і просять допомоги в Богородиці. А потім знову приїжджають і дякують.

Приїжджала одна жінка, яка вже і думала руки на себе накласти, бо скільки років не могла дитину народити. Поплакала, а через місяць приїжджає і каже, що вона вагітна. Зараз приїжджає з тою маленькою "кнопкою" і тішиться, радується.

Неймовірні речі відбуваються.

Ти живеш під Покровом Богородиці: плачеш і відчуваєш, як ця любов тебе обіймає

І взагалі ти живеш під Покровом Богородиці. Наскільки він відчувається. Ти іноді грішиш, падаєш, робиш дурниці, і відчуваєш, шо вона як мама тебе покриває. Розумієш, шо Богородиця стоїть і як Мати молиться за тебе.

Ти стоїш, плачеш, і відчуваєш, як ця любов тебе обіймає.

Сама себе простити не можеш, а в цей момент відчуваєш, шо тебе хтось обіймає: «Все одно я тебе люблю, нікуди ця любов не поділася».

Я вірю, що Богородиця Сама і збудує монастир

Це настільки явно... Ти розумієш, шо Богородиця тут ігуменя. Дуже містичне місце. Я вірю, що Богородиця Сама і збудує монастир.

Вас також може зацікавити наступна стаття: Отець Сильвестр - монах-богатир і благочинний Свято-Миколаївського монастиря

Chernectvo.com

9 вересня 2019 р. Інші статті за рубриками: Чернецтво
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери