Життя і діяльність цього Божого угодника пов’язані з Мирою Лікійською, давнім містом у теперішній Туреччині. І хоча він жив 1700 років тому – і по сьогодні його популярність від Європи до Австралії, від Патагонії до Сибіру залишає далеко позаду рейтинги найвідоміших політиків, кінозірок чи топ-моделей. Мається на увазі славнозвісний Санта Клаус, він же Перноель, він же Дід Мороз, він же святий Миколай Чудотворець.
Незважаючи на різдвяний казковий ореол, святий Миколай – реальна історична особа. Православна церква відзначає його пам’ять 6 грудня і 9 травня (за н. ст.). Він народився 300 р. в малоазійському місті Патара за часів правління жорстокого гнобителя християн імператора Діоклетіана. Ми не знаємо, як його назвала мати, але приймаючи духовний сан, він прийняв ім’я Миколай. Наділений Творцем усіма чеснотами, Миколай став пресвітером, щойно досягнувши повноліття. А 325 р. він, молодий архієпископ Мири Лікійської, на Нікейському Вселенському соборі гнівно викрив аріанську єресь і проголосив Символ віри, що став канонічним.
Ще досі збережено стіни храму, де була єпископська кафедра Миколая Святителя. Тут він проголошував проповіді до пастви, тут він творив чудеса, тут його і було поховано.
Після смерті святого протягом кількох століть біля саркофага Миколи Чудотворця відбувалися дива: зцілялися безнадійно хворі, повертався зір до сліпих. Прочани з надією йшли сюди за тисячі кілометрів, і ті, хто мав чисті помисли, а у серці – непорушну віру, неодмінно зцілювалися. Тим часом усе частіше на християнську Малу Азію, що стала центром Візантійської імперії, котились хвилі мусульманських нашесть зі Сходу. Квітучу Миру кілька разів руйнували араби, які прагнули заволодіти зручним портом.
Якось навесні, на початку VII ст., сталася велика повінь і річка Мирос занесла мулом і камінням порт, що прослужив мореплавцям понад 1000 років. Відтоді колишнє портове місто почало занепадати. Останню спробу вдихнути життя у вмираючий поліс зробила на початку ХІ ст. візантійська імператриця Зоя. Вона наказала відбудувати місто, а храм святого Миколая прикрасити мозаїками і фресками. Невдовзі, 1034 р., Миру знову спалили мусульмани. Відтоді місто вже не піднялося з руїн. Купол храму обвалився, і спеціальна експедиція хрестоносців, що була споряджена сюди через 50 років після руйнації й мала завдання розшукати могилу Мирлікійського архієпископа, насилу розкопала з-під уламків саркофаг із його останками. Хрестоносці перевезли мощі святого Миколая до італійського міста Барі, де вони зберігаються і по сьогодні у спеціально зведеній церкві.
Саме відтоді, тобто з ХІ ст., щорічне святкування Різдва Христового не обходиться без традиційної фігури Санта Клауса, тобто святого Миколая Чудотворця, у червоному облаченні, архієпископа Мирлікійського.
Ім’я Микола означає «той, хто перемагає». Святий Миколай підтверджував його щоразу. Вже те, що він допомагав людям, зцілював їх, переконує нас у його у перемозі над усяким злом. Через те він і названий Чудотворцем. Ця риса дає право називатися святим.
Безперечно, слава Мирлікійського архієпископа поширила його ім’я усім світом. В Україні воно – серед найуживаніших: Микола Костомаров, Микола Лисенко, Микола Хвильовий, Микола Бажан, Микола Вінграновський, Микола Зеров, Микола Куліш, Микола Гнатюк, Микола Мозговий та багато інших.
Український народ споконвіку звертається до святого Миколая Чудотворця як до заступника. В образах він постає як побожний старець, а в багатьох сім’ях асоціюється з добрим дідусем, який любить дітей і приносить їм подарунки. Однак не можна забувати, що найперше – це ревний захисник Християнства, великий подвижник Божий, для якого Всевишній понад усе. Захисту істинної віри він присвятив життя, тому ставлення до святителя має бути шанобливе.
Ікони Миколая Чудотворця є одними із найпоширеніших в Україні. Залежно від часу написання змінювалися деякі деталі. Однак у цілому цей образ, як і зображення Ісуса Христа й Богоматері, не змінювався.
Найдавніша ікона святителя Миколая на Русі, про яку що-небудь відомо, датована ХІІ ст. Зберігалася вона в Софії Київській, однак до наших днів не дійшла. Найбільш рання, яка збереглася, – новгородського походження з ХІІІ ст. – перебуває в Російському музеї Санкт-Петербурга. Серед волинських ікон Миколая найдавнішою вважають ту, що свого часу зберігалася у селі Жидичин. Де вона зараз – невідомо. Окрім того, образ шанували як чудотворний. Ще одна шанована ікона перебувала у Вербському монастирі до ХVI–XVII ст., але теж не збереглася. Вважають, що туди її приніс князь Андрій Курбський, який втікав від Івана Грозного.
Від XIII до XVII–XVIII ст. традиційним було поясне зображення святого Миколая, обов’язково з благословляючою правицею, а в лівій руці – Євангеліє. Одяг його відповідав сану архієпископа: фелон, у XVIII ст. він був особливо яскравим, із квітковими прикрасами. Поверх опліччя – архієрейський омофор. Церква вважає більш достовірним зображення Миколая без митри. Адже у ІV ст., коли жив святитель, їх ще не носили. Їх стали додавати пізніше, очевидно, тим підкреслюючи високий сан подвижника, адже тепер архієпископ служить у митрі.
Науковці ж називають іншу причину. Вони вважають, що без митри зображали Миколая весняного. Хоча насправді ж і весняний, і літній Миколай – одна і та ж особа. Навесні ми святкуємо перенесення його мощей.
Миколая Чудотворця легко впізнати. На іконах волинської школи він завжди лагідний і добрий. Загалом у єдиному в Україні Музеї волинської ікони зберігається більше 10 ликів святителя. Для ознайомлення виставлено професійні роботи, хоча у фондах є й твори народних майстрів. У таких іконах можуть бути неточності від незнання канонічного права, недотримання пропорцій чи чогось іншого. Однак громади брали до храмів такі образи, адже на той час були бідні, а замовлення професіоналу коштувало значно дорожче.
Однією з найбільших волинських святинь є жидичинська чудотворна ікона святого Миколая. На жаль, про оригінал нічого не відомо. Вважається, що її кудись вивезли після ліквідації монастиря в 1844–1845 рр. Та ікона, яка є на даний час у церкві, – копія оригіналу. З’явилася вона тут, швидше за все, на початку XVIII ст., коли греко-католицький єпископ Йосиф Левицький розбудовував монастирський комплекс і храм зокрема…
Надзвичайно багато і храмів на честь Миколая Чудотворця. Адже це один із найшанованіших святих. До того ж, покровитель Луцька. Герб із його зображенням – найдавніший. Це такий же захисник для Луцька, як для Почаєва – Пресвята Богородиця і преподобний Іов.
1259 р. на Миколу Зимового, 19 грудня (за ст. ст.), полчища монголо-татар на чолі з Куремсою оточили місто. Про цю подію згадує Літопис руський за Іпатіївським списком: “Бог і святий Миколай чудо велике вчинили, бо знявся великий вітер і каміння, яке кидальними машинами вороги кидали, на них самих поверталося”. Ця подія стала темою міського герба: над контурами Луцького замку в хмарах святий Миколай благословляє місто.
Церква Святого Миколая, збудована в одному з найзаселеніших районів Луцька, – невелика. Однак її значення чимале. Адже людям не треба їхати далеко, аби помолитися, посповідатись чи замовити службу. Їх завжди чекають Господь і святий Миколай.
Попри всілякі переслідування, які довелося пережити українцям за радянських часів, багато святинь вистояли, бо мали і мають за охоронця великого угодника Божого, який, зберігши храм, тим чудо вчинив. І тепер ці храми, старі й нові, – духовні обереги для міст і сіл.
В Україні прижилися традиції, згідно з якими святий Миколай роздає дітям подарунки. Є така легенда. Якось святий Миколай вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики...
Обдарувавши усіх, підвівся святий Миколай зі свого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоної калини.
– Хто ти? Чого плачеш? – запитав Чудотворець. – Я – Україна, а плачу, бо стогне земля моя від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.
– Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю? Дівчина хотіла вже йти, та святий Миколай, піднявши правицю, зупинив її. – Є у мене неоціненні дари, які уславлять тебе на цілий світ. Це – врода і пісня. Узяла дівчина – Україна дарунок і міцно притиснула його до грудей. Поклонилася низенько Чудотворцю та з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ, а вроду вписала в кожну свою дитину. І лине та пісня Україною, благословляючи цю страдницьку землю, молячи святого Чудотворця вберегти її від зла.
