«Волинським депутатам треба в Трускавець». Розмова з митрополитом Михаїлом. НАШІ ПЕРШІ

– Назви Михаїл – усі зразу знають, хто, – говорить він.

Масивний стіл. Класична зелена лампа на ньому. Трохи пафосне канцелярське приладдя збоку. Мій співрозмовник згодом зауважить, що «тут же нічого мого» і за трохи розкладе на цьому столі карту з двома автографами перших осіб Волині. За плечима – більше жодних портретів. Тільки розп'яття.

Ще чотири роки тому там висів портрет предстоятеля УПЦ КП Філарета.

– Я просто згадав, за ким сюди йшов. За Христом, – скаже митрополит Луцький і Волинський Михаїл.

По праву руку митрополита скромні та маловидимі двері в стіні, що ведуть у традиційну для високих кабінетів кімнату поза офіційною. Загалом тут всі неодмінні атрибути робочого офісу, скажімо, посадовця високого рангу.

Хіба – трохи більше ікон.

З одним із найвпливовіших ієрархів ПЦУ і одним із найвпливовіших волинян ми зустрілися 8 жовтня у його робочому кабінеті в канцелярії Волинської єпархії, що у дворі луцького Свято-Троїцького собору. Крайнє велике інтерв'ю митрополита ПЦУ два роки тому опублікувало видання «Главком». Тоді владика Михаїл критикував президента Володимира Зеленського за те, що в його команді – люди, які навмисне гальмують переходи парафій з Московського патріархату під юрисдикцію ПЦУ. Цього разу – «президент змінився», каже митрополит.

Він традиційно – церковник із державницьким мисленням. І не бачить в цьому нічого злого.

Тому часто ця розмова нагадувала то розмову з головою ОДА, то розмову з мером, міністром, дипломатом… Але митрополит постійно нагадував: він - найперше церковник. Каже: церковник, якому не однаково.

Деталь. Щоразу, коли двері його приймальні відчиняються у хол канцелярії Волинської єпархії ПЦУ, погляд кожного, хто з них виходить, впирається в одну з картин, що прикрашають цей коридор. На ній – цитадель Московського патріархату в Україні й тим часом древня українська святиня Почаївська лавра. Коли недавно одного з претендентів на посаду предстоятеля ПЦУ митрополита Михаїла сфотографували у Почаївській лаврі і виклали це на обговорення у соцмережі, владика відповів: ходив не до монахів, а в храм, бо то «лавра, яка належить всьому українському народові».

– Чесно скажу, я тут наготувала запитань, але про всі забула в холі єпархії: ви навмисне розмістили там якраз навпроти приймальні велику картину з Почаївською лаврою? Чи яка інша мотивація?

– Це не є хол, де мусять бути зображені лише ті культові споруди, які належали Київському патріархатові чи сьогодні належать Православній церкві України. Це всі релігійні споруди, які знаходяться на території Великої Волині.

Сьогодні Почаївська лавра – це Тернопільська область, а раніше то була територія Волині чи в означенні Волинсько-Галицького князівства, чи в означенні Литовського періоду – немає різниці, це все одно територія певного етносприйняття культури, віри, традицій, обрядів. Тому я відображав там ті пам’ятки, до яких люди сьогодні максимально тягнуться: хто для молитви, хто для екскурсії, хто похвалитися, що живе поряд. Багато значень, але це – Волинь. Почаївська лавра – одна з таких пам’яток. І це не тому, що я звідтам родом…

– Ну, чого ж? Батьківщина завжди залишається батьківщиною.

– Так. Звичайно. Але в цьому випадку основна ідеологія була в тому, щоб зібрати ключові храми Великої Волині. Це тільки ті, які для мене чимось знаменні й у першу чергу для Волині.

– Якби владика Яків був живий, 5 жовтня відзначав би 90-річчя. Для вас то вчитель, наставник. Чи ви думали коли, що б ви йому сказали, якби раптом тепер зустрілися сьогодні?

(Митрополит Михаїл – Тимофій Зінкевич, – народився у селі Лосятин на Тернопільщині біля самого Почаєва, певний час намісником Свято-Успенської Почаївської лаври був владика Яків (Панчук), за визначенням Філарета, – саме той єпископ, без якого не було б Київського патріархату як такого. Він же – земляк, друг батьків Зінкевича і наставник у церковній справі. Владику Якова (як нині і митрополита Михаїла) теж свого часу називали одним із найбільш впливових ієрархів української церкви Київського патріархату, на рівні з Філаретом. У травні 2004-го Михаїл став єпископом Луцьким і Волинським, керуючим Волинською єпархією УПЦ КП, змінив на цьому посту владику Якова і займає його дотепер).

– (пауза) ...Найперше розказав би, що я робив після нього на кафедрі, яку він мені довірив чи яку я після нього успадкував. Це точно був би такий своєрідний звіт не те щоб попереднику, а й моєму духовному наставнику. Я при ньому ріс. Він мені давав благословення і направлення у духовну семінарію, він мене висвячував у священника, в єпископа, це людина, з якою у мене в житті пов'язано багато часу.

Якось пророче він у свій час сказав, що я буду після нього на кафедрі. Я тоді не дуже й зрозумів, про що мова. Йшлося про те, що «на Трійцю ви будете служити, а я поїду». Я то замість нього служив періодично, їздив на Волинь, хоча й був єпископом Чернігівським, бо він вже хворів. Але на Трійцю – це щось поза межами зрозумілого, бо Трійця – то престольне свято луцького собору, приїздить патріарх Філарет, і я буду служити, а він – де? Він озвучив це в кінці зими, за місяць до смерті, і так сталося, що мене призначили на волинську кафедру. На Трійцю тут я зустрічав патріарха Філарета, саме у цей день відбувалася моя інтронізація.

У багатьох моментах він радів би змінам, які відбулися в церкві. І щодо кафедри, то я її подвоїв.

– Ви маєте на увазі, подвоїли кількість парафій?

– Так, кількість парафій, священників, монастирів – усе мінімум у два рази.

На сьогодні в єпархії більше 300 парафій. І це при тому, що у мене частину відібрали. Владика Яків мені лишив більше 200 парафій, я їх приумножив до 400. У мене 100 забрали (у 2017-му на Волині створили ще й Володимир-Волинську єпархію УПЦ КП, тепер ПЦУ, за рахунок частини парафій, що були у підпорядкуванні митрополита Михаїла, – авт.) , а я ті самі сто за рахунок парафій Московського патріархату повернув практично до тієї ж кількості, що й була.

– Я звернула увагу, що владика Яків та покійний владика Ніфонт (свого часу митрополит Луцький та Волинський від УПЦ МП) народжені в один день. Знаєте?

–Так? Я не знаю, коли у владики Ніфонта день народження. Можливо.

– Коли вам кажуть, що ви – більше політик чи державний діяч, ніж церковник, що вам хочеться відповісти?

– Я не апелюю. Є такий вислів російський: «На каждий роток, не накинеш платок». Люди кажуть, що хочуть, і кожен мислить у міру своєї розпусності. Тому я не збираюся апелювати, що б про мене не сказали.

Головне - що я про себе думаю, а не що вони думають, ті, хто пробують, використавши якесь слово, вколоти, принизити чи ще щось.

Треба визначити, що таке політика. Політика – це інтереси двох або групи людей. Я – керівник, у мене можуть бути якісь інтереси чи ні? Звичайно, можуть! Які? Будівництво храмів, утворення нових громад, перехід громад з Московського патріархату – це політика? Звичайно. Не треба прирівнювати політику у грубому значенні світського життя до життя церковного. Усе це є стосунки, ми про щось розмовляємо, тому що ми хочемо бачити церкву об'єднану, де не буде ні Московського патріархату, ні греко-католиків, і ПЦУ не буде, буде одна велика українська церква. Без усіх цих назв. Вона повинна називатися Українська православна церква. Без добавок, без прибавок, без форматів – церква українського народу, і все.

Це політика? Звичайно. Ведемо ми політику? Звичайно. Розмовляємо, шукаємо зближення у якихось питаннях чи хоча б мінімальне порозуміння, наскільки це можливо, з тим самим Московським патріархатом, з греко-католиками. Ми спілкуємося, ми живемо на території однієї незалежної української держави. Тим паче, що держава – це не абстракція. Ми не тільки громадяни, ми ще й виборці. Ми обираємо собі ту владу, яка нам буде сприяти у побудові церкви, чи ту, яка буде нам заважати і закривати церкви. Тому я веду політику, і це для мене не образливо, ні.

Я знаю, що я священнослужитель, і цьому я присвятив своє життя, полишивши все мирське, прийняв чернецтво і живу питаннями церкви. Найперше я – священнослужитель. Але, звичайно, я – адміністратор, політик, господарник, бо до всіх питань, які є в церкві, я торкаюся, і будівельних у тому числі.

Навіть наші студенти знають марку цегли, бетону і вивчають все від геології – до геодезії. Бо священник повинен знати все, що стосується будівництва, медицини, навчання. Так, я кандидат наук (у 2019 митрополит Луцький і Волинський Михаїл захистив кандидатську дисертацію з історії на тему «Християнська релігія і церква як чинник державотворення в Київській Русі», - авт.). А чим це заважає? Це не є образливо. Хай собі висказують, що хотять.

– В одному з ваших останніх інтерв’ю ви говорили, що в оточенні президента були люди, які заважали розбудовувати ПЦУ, маючи на увазі тоді вже екс-заступника глави Офісу президента Сергія Трофімова, який, до речі, відповідав саме за регіональну політику, і приїздив на Волинь разом із Зеленським. Йшлося про те, що через облдержадміністрації ОП гальмував реєстрацію громад, які вирішили офіційно перейти в ПЦУ. Чи змінилася ситуація? І чи відчували ви цей тиск на Волині?

– Патріарха Варфоломія запросили?

– Так.

– Значить вже ситуація змінилася. Нині вже практично не залишилося того оточення президента, яке було тоді. Замінили навіть голову Верховної Ради. Он скоро буде інший, може, вже навіть (ми говоримо якраз у той момент, коли у парламенті обирають спікера, – авт.). Тоді, звичайно, всі говорили про якісь ідеї, люди збиралися навколо якихось тем, і їм здавалося, що вони й далі будуть іти по життю разом. А потім виявлялося: були справжні соратники, а були пристосуванці, які використали можливість при владі захищати свої інтереси. Одні з таких – це прихильники Московського патріархату. Наприклад, Сергій Трофімов. Сьогодні я не знаю, в якому він там ранзі священнослужителя є в МП, але він явно гальмував процеси реєстрації.

Зупинити цей процес не можна, а от призупинити, вигадати якісь причини для гальмування - такого було безліч…

(Торік у жовтні, поки президент України Володимир Зеленський зустрічався зі Вселенським патріархом Варфоломієм у Стамбулі, перший заступник Офісу президента Сергій Трофімов прислуговував у церкві предстоятелю УПЦ МП Онуфрію)

Тут я маю на увазі київську владу, в нас на Волині, дякувати Богу, незалежно від президента всі один одного знають і співпрацюють.

– Тобто Волинській ОДА ви не маєте в чому дорікнути, коли йдеться про ці процеси?

– Ні. Навіть теперішньому голові ОДА.

Сьогодні не важливо, чи він із Заходу України, чи зі Сходу. На Волині він повинен ставати волинянином, і вони потихеньку всі такими стають (голова Волинської ОДА Юрій Погуляйко уродженець Луганщини, був першим замом голови Луганської ОДА і спершу привів з собою на Волинь так званий «луганський десант», в чому йому дорікали, - авт.)

Буде взагалі «волинізація» всієї України. Бо вони сприймають ці тенденції, правила, бажання волинян. Звичайно, легше, коли людина, яку призначають на таку посаду, більше знає про регіон. Коли – менше, витрачається якийсь час, щоб зрозуміти, що відбувається, що тут головне, а що другорядне, що тут треба робити: сіяти, садити, будувати, ремонтувати...

На сьогодні я не скажу, що щось там пришвидшилося. Скажу так: менше заважають. Допомоги поки великої немає, але заважають менше.

Ну, і до честі голови обласної державної адміністрації, хочу сказати, що в нас із ним гарні стосунки: багато ідей церковного, церковно-світського характеру, які я висловлюю, він вміє чути, це йому до честі. Одна з таких тем – це святкування 600-ліття з'їзду монархів у Луцьку.

– Кажуть, то ваша ідея. Разом із двома головами (ОДА та облради) недавно ви її презентували. Скажіть, для чого вам, митрополиту, рухати такі речі? Як ці заходи сприятимуть зміцненню ПЦУ?

– У нас відбулася така перша серйозна зустріч на цю тему, створений оргкомітет… Юрій Михайлович каже: «Владико, це ви починали, ви й продовжуйте». Я відповів: «Так, це моя ідея, я її лобіст чи ще щось, тому я – за». Але це не вузькоцерковна тема. Мене торкаються у ній тільки пункти, які стосуються самої церкви. Не більше, і не менше.

Справа у тім, що тоді, на з'їзді монархів піднімалося питання незалежної української церкви. Це історично так. То був період Волинсько-Галицької держави. Це по-перше. По-друге: з’їзд демонструє, що Луцьк - євростолиця. Щодо святкувань, то ми розуміємо, що вони будуть передбачати багато заходів, ми їх використаємо, щоб показати значимість православної церкви і Волині у розбудові української держави і європейської цивілізації. Князь Володимир – звідси. Це вже цивілізаційний момент. Перше оточення княже Київської русі прийшло з Волині. Князь забрав своїх розбудовувати Київ, таким чином утримання держави і церкви залишилося на волинських плечах.

Ми ж не говоримо тут тільки про вчорашнє чи про сьогоднішнє. Я ставлю питання: «А завтра?». Як завтра житиме суспільство, Україна і церква? Які плани церкви на завтра? Так, мають звершуватися богослужіння. Але плани повинні бути набагато далі, вони мають бути хоча б сформовані. Як ми будемо йти ту дорогу, побачимо, але ми повинні чітко знати, в якому напрямку ми будемо йти. Щоб всі розуміли, куди рухатися. Куди виходили євреї з Єгипту? В землю обітовану! А те, що вони 40 років ходили по колу – то вже третє питання. Так-от, нам треба знати, де ота земля обітована, де той час обітований і яким він має бути.

Натомість сьогодні ніхто не каже, куди ми йдемо, ми просто вирішуємо насущні питання. Зараз поговорили про велике будівництво, про дороги, потім призабудуть і будуть говорити, який дорогий газ, потім – як не вистачає вугілля, потім – про зарплати лікарів, далі – ще чогось і ще чогось. Це все – вирішення повсякденних питань, просто звичайне життя. А далі – що? А через рік, через три в нас буде вугілля? Кудою тоді йтиме газ? Це ж треба планувати.

Так само церква: чи ми тільки звершуємо богослужіння? чи відкриваємо недільні школи на постійній основі? яка наша місія?.. Хтось повинен щось сказати. А ми обговорюємо газ чи Разумкова. Це – не проблема, це – клопоти тих 400 чоловік, які сидять у парламенті. А нам нема різниці, яке прізвище у голови Верховної Ради. Мене цікавить, які вони рішення приймуть, а прізвище цікаве тільки в момент виборів.

– Я слухаю вас, а здається, що чую дипломатичного і амбітного в цитатах Бориса Клімчука (покійний голова Волинської ОДА, - авт.). Дуже подібна у вас риторика.

– Бо він був волинянином, хотів жити тут і хотів, щоб люди були щасливі.

«У нас тут ще стільки феесбешників...»

– Скільки наразі на Волині парафій, які перейшли в ПЦУ з Московського патріархату?

– Я можу сказати за свою єпархію. У нас плюс-мінус 130 нових парафій. Це найбільше в Україні. Дякувати Богу, це сталося при мінімальних протистояннях.

Тобто у 98% випадків люди просто проголосували, що не хочуть бути під російською окупацією. Лише 2% є таких історій, де були непорозуміння зі священниками і хтось щось пробував комусь довести. Ми не втручалися у жодному випадку. Це були конфлікти між парафіянами самої громади: меншість хотіла залишитися в МП, більшість – перейти в ПЦУ. Не ПЦУ нападало на російську парафію, не так, проблеми – всередині. Тому нас ніхто не може звинувачувати, що ми прийшли, щось забрали чи спровокували якусь ситуацію. Роз'яснювали нашу позицію тим, хто до нас звертався за роз’ясненнями. А були такі, які не зверталися, а просто приходили сюди з документами і просили їх прийняти.

У мене тоді була єдина проблема в цьому питанні – це кількість священнослужителів, яких треба направити у нові парафії, бо не всі громади переходили зі священниками. Багато священників, які не пішли за громадою, сьогодні вимушені були йти на вільні хліба, їхати на будівництво в Польщі, чи є безробітними, шкодують, приїжджають, через когось запитують, чи можна було б їм повернутися до нас.

– Скільки священників перейшло у ПЦУ?

– Двадцять.

– А чи знаєте ви, який час займає в громади повноцінний перехід під юрисдикцію іншої церкви? Наскільки забюрократизована процедура?

– Усе залежить від активності людей. Одна громада перейшла за добу. Там була провокація: священнослужитель Московського патріархату, до якого людина звернулася з бажанням відслужити панахиду за воїна, який був її родичем, а він загинув на Сході у війні, обізвав прихожанку. Сказав, що вона... неправильна, а воїн цей не воїн, а братовбивця. Їй це чути було боляче, бо він йшов захищати Україну, і вона так само людина з активною громадянською позицією. Коли він це сказав не їй персонально, а при людях у храмі, то це вже сягнуло точки кипіння. Вона за вечір зібрала підписи, наступного дня зібрали схід села, проголосували і за день уже були в мене, щоб я дав розпорядження, що приймаю їх в ПЦУ.

А є процеси, які займали пів року. Багато священників довго обманювали людей. Парафіяни шанували своїх священнослужителів і хотіли перейти разом із ними. А ті зволікали, знаходили причини казати: «Давайте не зараз», «до Паски», «до Трійці», «до виборів», «після виборів». Люди терпіли. А коли бачили, що це обман, виганяли священника.

Сама реєстрація теж триває довго, може займати і місяць, і три. Зараз багато вимог, які треба процесуально довго проходити. Раніше було простіше.

– Московський патріархат будує свої церкви на Волині активно, і робить це дуже швидко, навіть не маючи великої кількості прихожан у малих селах, де громади перейшли в ПЦУ, а лишилася «жменька» вірян МП. Чимало таких парафій, які мали бути «гонимі», як вони кажуть, і ледь виживати, дуже легко збирають гроші на церкви ніби через фейсбук. Як відомо, сліди ведуть до благодійних фондів, створених оточенням Новинського. От наприклад, такий собі фонд «Фавор» збирає гроші на десяток церков у селах області, а серед його засновників – люди з Донецька, яких підозрювали у фінансуванні так званої «ДНР» через структури РПЦ. І ви про це говорили. Наскільки масово на Волині російські гроші чи умовно гроші ОПЗЖ інвестують у релігійні структури?

– По-перше, ці громади на сьогодні поза канонами церковного буття. Це не церкви, це організації, які проповідують сепаратизм і будуть робити це далі. І те, що я говорив, сьогодні збувається: куплена у храмі МП свічка – це гроші на патрони для вбивства наших вояків.

Я не рахував, скільки вони відкрили церков. Але ці фонди відомі, документи є в реєстрах, тому я в інтерв'ю «Главкому», яке ви згадували, відповідаючи на запитання, чиї гроші, говорив про це небезпідставно і вам кажу. Купується земля, цим фондом чи якимось іншим виділяються кошти і будується храм, місяць-два і є. От Несвіч, Скобелка – церкви на городах…

Є такі приклади там, де заблудлі українці ще до цього часу тяготіють до Москви, стоять на колабораціоністських засадах. Ці люди не задумуються про те, звідки ці гроші. Це гроші Новинського, Медведчука, банкірів, нафтовиків. Це вже зараз про це кажуть відкрито і це бачать. А ми говорили про це раніше. Ми казали: їх фінансують.

Та у нас тут ще стільки феесбешників, які ще зі старих часів лишилися! Один із них сьогодні дуже пропагує історію.

– Це хто?

– Не назву прізвища, але він ще вчора не давав відкривати храми Київського патріархату, робив усе, щоб їх не існувало, а сьогодні розказує про велику і славну історію української держави і хоче видатися великим авторитетом. Дєятєль, тихий саботажнік у державному кріслі.

Один із таких державних мужів відав архітектурою. Свого часу ми просили у нього передати нам, наприклад, майно в Голобах. Приміщення не використовується громадою у світському розумінні. Це був панський маєток. Нам не передали його. Ми пішли і самочинно захопили в’їзну вежу, відреставрували її, а панський будинок нам так і не передали. Тепер його вже майже нема.

– Тобто ви хотіли забрати маєток Вільгів, пам'ятку архітектури 18 століття, яка вже фактично зруйнована? Під які цілі?

– Ми хотіли його відреставрувати і лишити громаді. Під виглядом захисника пам'яток цей чоловік нам документ не підписав. В’їзну вежу забрали, згодом оформили всю документацію, сьогодні вона в гарному стані, є окрасою Голобів. А від другої будови, яку нам не дозволили взяти (наробили шуму, заяв і всякого такого), вже лишилося метр цегли. Люди порозтягували, що могли, все інше завалилося, заросло бур'яном. Причому так, це пам'ятка. Ось допомогти відреставрувати нема кому, завадити – море.

«Усі кивають головою, як ви»

– Ваша промова з трибуни обласної ради перед Днем незалежності була чи не найбільш державницькою серед усіх інших, які виголошувалися під час тієї врочистої сесії. Вам вручили грамоту і годинник. Що в роботі волинських обранців цієї каденції вам подобається і не подобається?

– Я й не знаю, чим вони до кінця займаються. Не ходжу на сесії й можу тільки судити з прийнятих рішень. Та й рішень там тих скільки: поділили гроші, розбіглися і все.

Перше: не б’ються, це – добре. Друге: швидко проходить сесія. Нема такого, що бракує кворуму, що хтось не приїхав. Це теж добре. Попри те, що там багато політичних партій і течій, їх все-таки щось об'єднує. Я був свідком однієї гарної події, коли депутати садили ліс. На цьому полі, де стояло питання озеленення Волині, в одному рядочку всі садили саджанці. Ось це правильні речі.

Особливих претензій я не маю. Претензія, напевне, одна: бути більше ревниво-активними. Тобто не треба вирішувати тільки питання, які є сьогодні на сьогодні. Я хотів би бачити перспективний план розвитку Волині на 50 років.

Коли я йшов на посаду предстоятеля, то на питання: «А що ви там будете робити?», я мав сформовану в голові відповідь про те, як має поступально жити церква і якою я її хочу бачити через 50 років.

Аналогічно я хочу, аби ті, хто сьогодні в адміністрації, раді і так далі, народили, склали і презентували ось цей перспективний план. Щоб у людей не було підстав тікати з цієї Волині. Бо люди втікають не тому, що мала зарплата, а ще й тому, що вони не знають, що тут буде завтра. Пустеля? Мегаполіс?

– Тоді ж, до речі, ви принесли у залу авторську карту з перспективними межами Луцької громади і презентували його голові ради Григорію Недопаду. Що ви цим хотіли сказати?

– ...Зараз вам принесуть моє бачення цієї Волині.

– Ту саму карту?

– Більше: карту з автографами.

(За трохи у руках митрополита опиняється карта. Він розгортає її на робочому столі й каже, що я перша журналістка, яка це бачить. За мить я розумію, про що він. У правому кутку карти вгорі – написи від руки. Приглядаюся: вгорі рукою, очевидно, митрополита написано «благословляється», внизу – два підписи зі словами «підтримую ідею». Це – автографи обох керівників Волині: голови облради Григорія Недопада і голови ОДА Юрія Погуляйка.

Щоб розуміти, чому це несподівано, треба знати, що один на чолі ради свого часу лобіював виголошення недовіри іншому, через що гілки влади пішли у затяжну «війну». Губернатор та голова облради зараз часто працюють пліч-о-пліч, але перший все одно досі не займає місце у президії в сесійній залі.

Після оглядин карти митрополит продовжив...)

Я б запропонував депутатам Волинської обласної ради поїхати в Трускавець і провести і лікбез, і навчання, і дискусії.

Мінімум - поїхати ще раз садити ліс. Без прив'язки до ідеї президента посадити мільйон дерев, а просто. Це дуже зближує, здружує. Треба поїхати незалежно від партій, бо у нас є загальний інтерес – наш волинський дім. Це має об'єднувати. Ось тут у мене своєрідні претензії, побажання. Можна інакше це назвати, але цього я сьогодні не бачу.

Читайте! Ви - перша, хто це бачить. «Підтримую ідею», - написав 24 серпня Григорій Недопад, а далі - голова обласної адміністрації.

– Це вони ще в сесійній залі разом не сидять, але підписи разом у вас ставлять?

– У мене всі сидять разом! І дружно балакають про Волинь. Повірте, їх більше об'єднує, ніж роз’єднує. Якщо вони самі по собі, то гарно командно працюють, але тільки поїдуть в Київ один чи другий, то пару днів не зустрічаються, бо нагорі їх наструпулять, що вони мають йти порознь.

На карті – Луцьк як центральне місто області та його перспектива. Я пропоную дивитися в перспективу, щоб місто Луцьк розбудовувалося мінімально у радіусі 20 кілометрів. Тут є колишня територія Луцька, окреслена нинішня територія і відведена та, яку пропоную я. Ці межі включають і частину Рівненської області. Це не означає, що ми маємо забрати собі громади Рівненщини, ми можемо. Всі громади можуть залишатися в межах своїх областей, але в них можуть бути спільні економічні інтереси.

Розбудовуючи місто, ми повинні вирішити декілька питань геополітики. Найперше – це комфортне проживання на цій території, що передбачає інфраструктуру (дороги, воду, каналізацію, сміттєпереробку, транспортне навантаження).

У Ківерцях має бути великий залізничний термінал з вузькоколійкою аж до Парижу. Умовно: тут картоплю увечері завантажили, митник поставив печатку, а наступного вечора цю волинську картоплю вже їдять французи, а ми отримуємо готову валюту. А не маринувати фури на Ягодині, де колеса замінюють три доби.

Потрібен такий же авіаційний термінал. Один у зоні Прилуцького, інший – в Крупі. Між собою вони мають бути з'єднані хорошою автомобільною дорогою для швидкої доставки. В районі Гіркої Полонки треба автомобільний термінал, де б збиралися фури, розвантажувалися, а вже звідти малим транспортом товари доставляли в місто, щоб не було заторів.

Можуть бути маленькі аеропорти для приватного транспорту. Як наприклад, Євген Дудка збудував у себе маленьке летовище. Місто повинне розвиватися північніше, я б цей центр, який є зараз, лишив би історичним центром, а столицю переніс в інший район. Центр треба змістити, тоді люди будуть жити.

– У мене враження, що я слухаю мера чи голову ОДА...

– Так, це не я повинен робити. Я хочу, щоб мені залишили час для молитви. Я на це віддав все своє життя. Але поки всі кивають головами один на одного, то я говорю, бо мене це турбує з позиції церкви. Це турбує і окрему релігійну громаду, і віруючих людей, чиї інтереси я теж захищаю.

Якщо ви мене тут спитаєте, який у цьому мій інтерес, то я відповім: будівництво храмів. Як будувати храми, коли місто забудоване? От і виходить, що ростуть церкви під 9-поверхівками. Треба, як колись: дитинець, в дитинці храм, навколо дитячий садок, школа, поліклініка, житловий масив і так далі. А окремо промисловий район, до якого зручно добиратися. Зараз то не Луцьк, а шанхай. Є будинок, біля нього будка, гараж, балкон, а під балконом ще на огірочки. Хочеш садити огірочки – в село і Бог на поміч! Місто повинне бути для праці і відпочинку, без огірочків під балконом.

Треба говорити і про те, де ми сміття переробляємо, куди ми його вивозимо. Ми в храмі привчаємо людей до елементарних речей. Що ви говорите про сортування сміття, коли й кожного з нас під умивальником стоїть лише одне відро? Починати треба з мізків. Ще в «Собачому серці» казали: розруха «в мозгах». Буде у нас чотири відра під умивальником, тоді можемо вважати, що ми зі сміттям упоралися. А поки нема, всі інвестиції – це півпроекти, на яких або відмивають гроші, або просто бавляться в чистоту.

Збирають все сміття в одну купу і везуть у Брище? Що це? Я пропонував думати про переробку відходів: Брище – раз, Горохів – два, десь переробляти на електроенергію, десь на будматеріали. Щоб не тільки смерділо в Липлянах. Повинні бути міні очисні навколо міста, мінімум три станції. Але для цього треба все оце найперше скласти в мізках. Бо пороздають городи людям, а тоді спробуй забери город у жінки, яка намріяла його собі кабачками засадити. Їй байдуже, вона бурчатиме, що смердить, а сама город під центральну каналізацію не віддасть. Тому я і просив ось це підписати перших осіб.

Ще одне ноу-хау покажу. Знаєте, що в нас відкрита перша дитяча церква, так? Ось, як вона мала виглядати, це перший проект. А це нові проекти. Фотографуйте. Це політика чи не політика? (показує проекти дитячого храму, – авт.)

Я дбаю про духовний стан мами, яка щойно народила. У неї депресія, вона щойно вийшла з пологового, у неї розлучення… Чия це проблема? Церковна. А якби мама прийшла до храму, дитина має можливість біля храму поспати, погратися, якщо більше, мама має можливість її тут лишити, самі піти зробити манікюр, зарядку, випити кави з подругою. Повернулася – щаслива. Звичайно, то політика, бо мені треба шматок землі (чого мені – нам!), де ця мама з дитиною буде гуляти. Для молитви треба невеликий храм, а навколо – один великий дитячий майданчик.

Оце розроблено мною ще в Чернігові (з 2002 до 2004 владика Михаїл був єпископом Чернігівським та Ніжинським, - авт.) проект чернігівської фірми. Тамтешні архітектори, з якими я дружу, мають таке бачення. То не має бути собор, маленька церква, де можна купити свічку і соску, капронки, якщо раптом порвав. І дитину лишити на свічницю-няню з погодинною оплатою.

– Добре, а чи є кому брати ваші ідеї в роботу? Як на них реагують у перших кабінетах Волині? Підозрюю, як я щойно, кивають головами, на тому все.

– Усі кивають головою, як ви. Одні во значенні, що це добре. Другі во значенні, що це добре, але «не знаю, чи це вийде». Треті заради «прілічія». А є такі, хто каже: «Мудро. Давайте будемо просити призначити вас головою обласної адміністрації». Дякую, я хочу бути священнослужителем. Але так, як я ще й адміністратор, тому мене цікавлять ті господарські питання, які стосуються парафій та їхнього парафіяльного життя. Тому – дозрівають. Я не знайшов тих, хто проти. Я з кожним разом знаходжу все більше тих, хто пропонує певну модель.

Говорю це всім: і міському голові, і обласному, кого тільки не зустріну, окрім духовних бесід, я говорю їм про такі геополітичні плани майбутнього. Це мінімальне те, що треба розвивати. Це «на вчора», як-от недільна школа і робота з дітьми, ми тут відстаємо.

І конфесійно Волинь відстає. Є конфесії, які пішли на багато кроків уперед. У мене немає наміру когось критикувати чи хвалити, я ставлю претензії до себе, до нас, до наших симпатиків.

«Я за останні роки вперше побачив волинських панів»

– Ви товаришуєте із депутатом Волиньради Миколою Булігою, вочевидь. Було цікаво: чому з усіх світських людей Волині на Об’єднавчий Собор, де вибирали предстоятеля ПЦУ, ви взяли делегатом саме його (крім Миколи Буліги, делегатом від Волинської єпархії був і канцлер єпархії протоієрей Микола Цап, – авт.)?

– Чому Микола Буліга? 2004-й, коли я тільки прийшов на Волинь, я познайомився з головою Волинської адміністрації Володимиром Бондарем. Буліга був то його помічником, то на ще якихось посадах, але з усім, з чим мені треба було йти до голови, я звертався до нього. Так ми познайомилися з Миколою Миколайовичем. Завдяки йому я не чекав у приймальні, я не забирав час у людей, я просто просив донести те чи інше важливе питання.

Коли згоріла богословська академія, то перші блоки на будівництво цього корпусу придбані за сприяння голови адміністрації, за підтримки Руслана Ваймана (керівник луцької будівельної компанії ЛДБК, – авт.), а організовував усе Буліга. То людина, яка не просто займається політикою, а й тяготіє до церкви. Він є парафіянином Свято-Архангельського чоловічого монастиря. Нас зближує віра, зближують спільні інтереси. А коли постало питання, кого із мирян у такий відповідальний момент брати (мирян-політиків, бо собор – це політика, це на рівні президента, треба, щоб не обманули, не збили зі шляху), жереб випав на нього. Я можу йому довірити, це віруюча людина, при всіх його світоглядних баченнях як політика щодо віри і принципів віри – він дотримується певних правил церковного життя.

– На відміну від предстоятеля ПЦУ, митрополита Київського і всієї України Епіфанія очільник Московського патріархату в Україні Онуфрій порівняно часто приїздить на Волинь. Як думаєте, чому його увага так зосереджена на цьому регіоні?

– Усі їдуть туди, де горить. Тут сто парафій (умовно) перейшло – горить. Треба їхати і сказати: «Держатся святого православия».

Зараз, на жаль, церковнослужителі про Бога говорять дуже мало. Окрім проповіді. Це – мінус церковному життю. Плюс у тому, що прості парафіяни дуже часто стають більше віруючими, ніж церковнослужителі. Він служить і думає, що якщо служить, то значить – віруючий. Коли ж заглянути в серце, то багато де тільки форма є, а змісту нема.

Я не кажу це, щоб когось уколоти. І не маю на увазі якусь конфесію: чи ПЦУ, чи УПЦ, чи протестантів. Громада людей, яка лишається віруючою в Ісуса Христа, віруючою в певні традиції, не дає можливості розхитати і перевести суспільство у безвір’я як таке. Ми маємо серйозний відсоток людей, які себе називають просто православними. Це ті, які кажуть: «Я до всіх церков ходжу, я просто православний: ні московський, ні київський, ні греко-католик…». Так, це ті, кому однаково. Це незрілий християнин, але віруючий. І таких – дуже великий відсоток. Не хочу лякати цифрами.

Мене радує, що глибоко віруючих людей у нас на Волині з кожним разом стає все більше. Це ті, які дотримуються посту, певних принципів. У нас народжується волинська еліта. Я за останніх кілька років уперше побачив волинських панів. Не олігархів, їх давно бачив, і багатих людей давно бачив, а панів – уперше.

– Це хто, наприклад?

– Не скажу, але вони є. Це повинно радувати нас, радувати, бо з панів народжується еліта. Непросто багаті люди, багатий – то не еліта. Пан – це, наприклад, коли він в першу чергу думає, як нагодувати людей. Не той, який сідає обідати, а перш, ніж сісти думає, чи поїв водій.

От приїхав я до такого одного, сидимо, обідаємо, коротка розмова, на яку був час тільки в обід. А він раптом каже до свого помічника: «Нагодуй водія владики». Хоч ми в буденних справах і це ніби й не конче треба. Але пан – той, хто думає про челядь. Я знаю керівника, який дає працівнику гроші, бо в нього хвора мама, який думає, як влаштувати сина свого працівника на роботу кудись – оце панство. А не просто: я дав тобі зарплату, живи собі.

Я, до речі, пропоную обласній раді та міській раді відкрити некрополь. Некрополь голів обласної ради. Некрополь голів міської ради. Місця, де будуть ховати голів з правом захоронення там і його родини, щоб робити такі маленькі гробівці і некрополі. За кошти громади і пам'ятник має бути, який повинен говорити, що цей керівник зробив для Волині.

Таким чином ми писатимемо свою історію. Людина буде зацікавлена працювати так, аби коли вона помре, на її могилу несли квіти. Бо ж не всіх голів добре згадують, з тих, хто помер. Правда? Романюка згадують, Клімчука згадують, а їх багато було. Треба починати з такої елементарної символіки.

«Ти пішов за ким? За Христом! Його й повісь»

– Я була в цьому кабінеті на інтерв'ю у 2017 році. Тоді за вашими плечима висів портрет Філарета, а сьогодні його нема. Там просто розп’яття. Чому?

– Тоді та на той момент дозрівання церкви треба був такий символізм. На цей момент я змінив думку. Не скажу, що для мене нема авторитету серед людей. Але я мав можливість торкнутися (пауза) таких особливих властивостей людини, людей, не маю на увазі особи, людей, коли я вирішив, що треба, повернутися до того, з чого почав. Я сказав собі: «Ти пішов за ким? За Христом! От його й повісь».

– Про результати візиту Варфоломія говорили багато. Говорили про те, що після його приїзду почнуться масові переходи в ПЦУ, на громади будуть тиснути, на осінь буде серія бунтів, громадських акцій непокори. Але бачимо, що все спокійно. Скажіть, в чому, на вашу думку, результат візиту патріарха Варфоломія в Україну?

– Найперше, візит патріарха організувала держава. Не церква. Тому держава ставила собі якусь мету чи завдання, чи плани, для чого його запрошувати. Однією з таких тем була вдячність української держави за наданий томос для української спільноти. Не просто для церкви, для спільноти. До ювілею забажали запросити його, щоб він побачив державу, святкування і відчув цю вдячність. Він приїздив і за часи Ющенка, але тоді просили томос, тепер – подякували.

– Ви не вважаєте, що це піархід Зеленського?

– Кожен із нас, що б не зробив, то – піархід. Ви зробите гарну зачіску - це теж піархід, щоб вас помітили, про вас говорили. Будь-яка дія це піархід. Так, це піар. Не треба сприймати слова піар і політика тільки в негативному значенні.

З того, що я бачив, я ж все не знаю (хоча я маю особисті зв'язки з патріархом, він мене запрошував до себе, я був у його власному домі), то йому було цікаво сюди приїхати, тут багато віруючих.

Щодо кількості парафій і її збільшення, то скажу так: ранок починається завжди вчасно, але хтось встає о 6-й і працює, а хтось о 9-й, а хто в 11-й. Але все-одно настає мить, коли людина каже: «Треба починати працювати». Отак і дозріває суспільство. Хтось пішов у першу хвилю – й об'єднався з українською церквою, вже є у складі ПЦУ. А є громади, де назрівають такі конфлікти. Процес активної фази призупинився. А чергова хвиля буде. Буде тоді, як дозріє.

За рік нічого не зміниться. Це довготривалий процес, до якого треба спокійно відноситися. І це процес об'єднання і греко-католицької церкви, і церкви МП, і ПЦУ у велику єдину українську церкву. Як приклад, Канада, де громада греко-католицької церкви приєдналася до ПЦУ. Кафедральний собор, до речі. Це вже посил, свідоме прийняття рішення віруючими людьми. Раніше таких випадків не було.

– Які у вас стосунки з мером Львова Андрієм Садовим? Я помітила, що ви колядувати до нього їздили, під час візиту Варфоломія у Києві стояли поруч і розмовляли. Дружите?

– Чай не п'ємо щовечора, смс-ками не переписуємося щовечора, але стосунки маємо прекрасні. Коли ми їздили колядувати, то він каже: «Хочу дати вам львівських подарунків». Відповідаю: «А я хочу пригостити вас найкращою волинською кавою (сміється). Поки Львів засновувався, то в Луцьку давно вже каву пили». Так на цій темі ми почали багато говорити. Садовий приїжджав, був у мене в кабінеті. То одну політичну силу представляв, то другу. А пізніше зустрічалися вже як просто знайомі, завжди маємо про що поговорити.

У нас змагання: він каже, що вони західна столиця України, а я кажу, що ми перша євростолиця. У нас народжується таке хороше змагання, хто краще розбудує своє місто для блага своїх же людей. Думаю, наша міська рада мене в цьому підтримує.

Він – політик і світський діяч, я – священнослужитель. Не так багато нас об'єднує, але при першій можливій оказії він надсилає листівки на свята, і я його вітаю.

«Маю бути на молитві, а не у фейсбуці»

– Чи не пошкодували ви, що погодилися прийняти оце посвідчення журналіста, яке здійняло стільки критики навколо вашої персони? То була найперше критика від колег-журналістів, і я теж не можу зрозуміти, для чого воно вам.

– Зависники, так? Критикують зависники. Питання було б логічно мені ставити, якби я це просив. Натомість мені запропонували це люди, щиро вмотивовуючи це зі свого боку. Я просто погодився.

– Не змогли відмовити?

– А що було б доброго від того, що я відмовився? Що б я цим заявив? Що я не журналіст, що я не шаную їхньої уваги до мене. Ці люди взамін нічого не просили. було б негарно відмовити їм у такому бажанні. Тут є спільний інтерес. Ми спілкуємося, дружимо, виробляємо спільні погляди на життя, наставляємо людей: ви за допомогою пера, я за допомогою слова. Є співпраця? Є. Межі і величини – це десяте питання. Коли мене прийняли в спілку (НСЖУ, - авт.), я ні в кого не забрав хліб, зарплату чи штатне місце, то в чому проблема? Ті, хто кажуть, це зависники. Скажу м’якше. Це кажуть люди, які не відбулися.

Критикувати треба аргументовано: пояснюючи – чому. Дали комусь заслуженого, ну й дали. Чим це притіснило когось іншого? Треба навчитися радіти за когось. Ось і все.

– Раз ми про журналістику, то скажіть, де ви читаєте новини? Яким медіа надаєте перевагу? Які телеграм-канали читаєте?

– Волинські медіа читаю різні. Із загальноукраїнських - «Українська правда». Чому? Бо там є наш Роман Романюк (журналіст «УП», – авт.), який з Волині. У нас склалися з ним непогані стосунки. Не скажу, що ми зустрічаємося з ним на каву, але знайомі, в процесі собору він багато писав на тему церкви. З газет – що принесе секретар і покладе на стіл, те й читаю. Телеграми не читаю.

– Чому вас немає у фейсбуці? Церква зараз прогресивна: мобільні додатки, канали в телеграмі, хтось через мережі проповідує…

– А для чого? Моя позиція: я маю бути на молитві, а не у фейсбуці. Про мене й так пишуть багато. Щоб сидіти у фейсбуці, треба там сидіти, мати якийсь сенс у цьому сидінні. Це займає багато часу. Заради моди? Теж нема сенсу.

Назначити відповідального, який би за тебе писав? Може, так треба світським людям. У мене ж і так відоме ім'я. Назви Михаїл – і всі знають, хто це.

Наші паломники тільки поїхали у Стамбул, патріарх їх побачив, кажуть йому, що вони з України – він іде далі. Вони кажуть: «Митрополит Михаїл!» – розвернувся і всім подарував по хрестику. Буквально недавно про це розказувала матушка Лариса, група повернулася з поїздки. Тому ті, хто треба, мене знають. Кому щось цікаво, прийдуть запитають.

– Я часто буваю у різних високих кабінетах, там часто багато ікон. У нас віп-чиновникам та бізнесменам дарують ікони чи Біблії на всі випадки життя. Чи нема у вас відчуття, коли ви бачите отакі кутки з іконами у чиновницьких хоромах, що в цьому місці вони часто виконують роль брязкалець і не більше? Тоді навіщо?

– Я за будь-яке брязкальце. Ви ж знаєте: у таких випадках спрацьовує 25-й кадр. Якщо людині подарували ікону, і вона для неї нічого не означає, нічого, порожнє місце і просто матеріал, але вона все одно стоїть збоку, то я даю гарантію, що із 10-ти одна така людина, водячи очима по хаті (кабінеті) і глянувши на ікону, поганий вчинок не зробить. Задумається, стримається.

Для невіруючого ікони є стримуючим фактором, 25-м кадром, який зіб’є з поганої точки і змусить чинити по совісті, лояльно, ліберально. Все одно людина буде на крок подалі від гріха. Тому хай вішають, де хочуть. Для віруючої людини це поклоніння, шанування, це диво, яке станеться від того, що вона цілуватиме цю ікону. Для невіруючої людини – то стримання від гріха.

«Повернемо Христа в Європу»

– Я просто мрію, щоб люди ходили і усміхалися. Я хочу бачити людей щасливими, це мені приносить задоволення. тому мені хочеться садити троянди, підмітати, робити ремонт. Це ж все не моє. Це тимчасове, поки я тут, я тут сиджу. Але хтось прийде, побачить ці квітки – побачить світ у кращих тонах, щось ми відреставрували – хтось після мене цим буде користуватися. А вже як людина дивиться на гарне, то не може бути поганою. Хоч на мить, але вона стане щасливішою. У мене проста мрія і для багатьох вона – незрозуміла.

Будуємо, реставруємо, щось руйнуємо. Стереотипи, наприклад. Мрія чи не мрія, а побажання – викоренити з душі людської провінційність. Ми, провінціали, не можемо дивитися масштабно, далеко, перспективно. Ми себе все відчуваємо хохлами, не можемо стати українцями.

– Давайте бліц наостанок. Дуже коротко.

– А давайте!

– Недопад чи Погуляйко?

– В сенсі? І Недопад, і Погуляйко, це дві різні влади.

– Не люблю, коли в церкві…

– Не моляться.

– Початок Другої світової...

– Вересень 1939-го.

– Кого щойно вибрали новим головою Верховної ради?

– Той, хто беззаперечно буде виконувати волю президента.

(після паузи)

На кого президент поставить, той і буде. Президент сьогодні сформувався, і ми бачимо, до чого він іде. Є речі хороші, це – відчуття влади і бажання щось зробити. Є речі нехороші, це – не стати і не перетворитися на президентсько-парламентську державу. Думаю, він до того не дійде, як Янукович у свій час. Мене не турбує, хто голова ради, це неважливо, важливо – який президент.

* * *

– Ми поговорили про політику, але зовсім не поговорили про церкву. Шкода, – скаже митрополит офрекордс.

– Чого ж? Завжди можна, – відреагую і вмикаю диктофон знову.

– Сьогодні треба говорити про церкву. Скажу чому. От євреї, для прикладу, вижили попри тисячолітню історію відсутності державності. Нині все, що позитивно складається – це нібито все вони, євреї. Вони так, принаймні, вважають, а ми підтролюємо, так? Вижили, тому що зберегли дві інституції: інститут сім'ї та інститут релігії. Релігія їм говорила про цінності, а одна з них – сім'я, найважливіша. Якщо ми будемо говорити про релігію як про цінності, то ми тим будемо цікаві Європі.

Європа втратила цінності. Вона розчинилася, розмила всі поняття. У результаті вона взагалі щезне як така.Тоді скажуть: «Давайте навколо чогось нового об'єднуватися». Давайте! А що таке нове? Це добре забуте старе. Ми можемо дати черговий імпульс тримання європейських цінностей. Треба сьогодні повернути Христа в Європу, а не просто називатися християнами.

Люди у нас глибоковіруючі. Й ті з них, які приходять в Європу, можуть нести ці цінності. Адже прогрес дало християнство. Жодна з інших релігій цього не дала. Повернемо Христа в Європу - будемо мати еволюцію, не повернемо – будемо мати революцію. Прийдуть інші течії і будуть розказувати, що модно тепер не так. Ось, мабуть, те, що я хотів би додати наостанок.