А ви чули, як співає хор церкви села Брониця?

Шкода, якщо ні. Неперевершена майстерність цього колективу приємно здивує і вразить кожного.

Завдання церковного хору – допомогти людським серцям відкритися для сприйняття Слова Божого і добра. Адже завдяки органічному зв’язку священника і хористів створюється благодатне середовище, в якому людина стає чуйнішою та відкритішою до інших, і до самої себе зокрема. Саме в такій атмосфері молитва приносить неабияку радість і дарує полегшення, мимоволі виникає бажання приходити на богослужіння якомога частіше. Однак досягнути цього нелегко: гармонічне звучання церковного хору – це не лише велика цінність, але й важка праця. Однак будь-які труднощі – дрібниця, якщо натомість відчуваєш одухотворення, людську вдячність і бажання прийти до Бога. У цьому переконалися прихожани храму Різдва Івана Хрестителя Православної церкви України, що у селі Брониця.

«Люди в церкву йшли і хотілося, аби щось чули»

Церковний хор храму Різдва Івана Хрестителя — один із «наймолодших» у районі, йому всього лиш рік. Однак за цей короткий час хористи встигли досягнути неабиякої майстерності і тепер отримують схвальні відгуки не лише від прихожан, але й від людей, які хоча б раз чули їхній спів.
У хорі – 20 виконавців, співають у 5 голосів: 3 чоловічі і 2 жіночі. Серед хористів – учителі, медики, техпрацівники, працівники культури, які у певний момент відчули в собі силу і потребу наблизитися до Бога. Наймолодшій хористці – 33, найстаршому – 70. Тож сміливо можна сказати, що тут об’єдналися покоління. А ще – досвід і завзяття молодих років: 3 людини перейшли з хору, який лишився у складі УПЦ МП, інші просто мають досвід сценічного співу. Хто виступав у школі, хто – в клубі, хто – в хорі за часів колгоспу, на творчих звітах. Словом, ті, хто не боїться сцени і готовий працювати над собою.
– Видно, Господь уже покликав нас сюди. Ми працювали для тіла, щоб було нагодоване, красиво одягнене, гарно пожило. Але ж і для душі треба щось за життя зробити. Бо душа, кажуть, живе вічно, і ми те відчуваємо. От і робимо, щоб на той світ піти гідно з Богом. А вже щось не відпускає звідси, – ділиться своїми внутрішніми переживаннями один із ідейних натхненників хору Володимир Грицак.
Справедливо буде зауважити, що саме пан Володимир і зібрав усіх до гурту. Цікаво, що більшість з хористів ніколи не розглядали можливості співати на кліросі. Хіба що на пенсії. Однак, коли виникла потреба знову «розбудовувати» свою церкву, не змогли лишитися байдужими.

– Якщо ж відчуваєш, що можеш посприяти чомусь, хіба будеш відокремлено? На початках думала, що тільки допоможу, а тепер ніхто не вижене, – жартує Світлана Демидюк. – Звичайно, раніше відвідували церкву. Але так, від випадку до випадку. Що зрозумієш, а що «пролетить». Тож, коли в церкві богослужіння зазвучало українською мовою, наче відкрилися очі: Боже Слово стало ближчим. Усе доступно, зрозуміло. Виходиш з храму, наче знову народжений.
Кажуть, стимулом було і те, що люди в церкву йшли і хотілося, аби щось чули. А як-небудь не могли співати, тому почали наполегливо вчитися. І це дало свої плоди. У церкві велелюдно кожного богослужіння: потягнулися навіть ті, хто раніше ніколи не ходив.

«Церковний спів – це не пісню заспівати»

Фактично всі у цьому хорі новачки. Тож досягнути гармонії було неймовірно складно. «Люди різні, з різними даними. Потрібно було об’єднати, згрупувати. Найголовніше, що і мужчини, і жінки – надзвичайно відповідальні і трудолюбиві. Вони з усією серйозністю поставилися до завдання», – відразу зауважує регент Андрій Балик, якому хористи щиро вдячні за науку і терпіння. Кажуть, якби раніше хтось сказав, що стільки потрібно вчити усього, то, певно, ніхто б і не наважився прийти в хор. Адже на один тільки текст є 24 мелодії, а скільки ще всього запам’ятати треба. Але помаленьку освоїли. На репетиції ходили на 4 годину дня і вчилися до 8-9 години вечора. Крім понеділка: тоді Андрій Павлович давав вихідний. Ритм шалений: сім’я, робота, з вівторка ще й репетиції, п’ятниця, субота – вечірня, неділя – літургія. І так знову, і знову. Великдень, свята, все нове. Але не могли собі дозволити прийти до людей і бекати. Звичайно, деяка основа була. Настоятель храму придбав ноти, керівник – з вищою освітою, 3 досвідчених хористів добре знають церковнослов’янські співи, всі воскресні тропарі, кондаки. Тож регент міг послухати і записати ноти, яких не мали.
Принагідно показують свої перші записи. Жартують, авторська робота, своя грамота. Бо ж дійсно починали з нуля. І коли у перші дні «рятувалися» власноруч зробленими нотатками над текстом, тепер до снаги найскладніший запис нот. А окремі піснеспіви уже виконують без письмових підказок. У порівнянні з минулим роком багато знають, але, кажуть, ще більше потрібно вивчити, адже удосконаленню немає меж. Тому і далі двічі на тиждень збираються на репетиції, розучують нові пісні. Згуртувалися і, буває, навіть ризикують виконати пісню відразу в церкві, без тривалої підготовки. Поступово залучають і молодь, адже необхідно підготувати собі гідну заміну.

Досягнення хору – успіх керівника

– Уже ми грамотні, уже всі консерваторії позакінчували завдяки Андрію Павловичу, – жартують новоспечені хористки. – Є з ким і з чим працювати. Дав Бог і настоятеля хорошого, і керівника терплячого. Вимогливий, з ним так-сяк нічого не проходить. «Я не буду підтримувати цієї фальші», – завжди зупинить, якщо вчує помилку і змусить повторити, поки не вийде все ідеально. Йому вдалося налагодити все, – віддають належне своєму вчителю мої співрозмовниці. – Ми раді, що Павлович задоволений. Співаємо, стараємося. Здається, з шкіри вилазимо, і дивимося на його реакцію. Якщо показує «люкс», то так тепло і по-дитячому радісно стає. Це найвища нагорода.

Андрій Балик, як і інші, ніколи не думав, що буде співати у церкві, тим паче – керувати. За плечима – робота з професійними колективами, в основному з оркестром народних інструментів. 35 років прожив у Луганську, працював викладачем у музичному училищі і в університеті на музичному відділенні. По завершенню кар’єри повернувся додому і вдихнув нове життя у церковний хоровий спів. Тож цей рік навчався разом з іншими. Але тепер може зізнатися, що уже бачить рівень. Не дивно, адже і фахівці, і ті, хто довіряється своєму внутрішньому почуттю прекрасного, зазначають, що спів церковного хору храму Різдва Івана Хрестителя звучить дуже гарно і піднесено. Переконалася у цьому особисто.

Надихала віра людей і підтримка настоятеля храму

Звичайно, зізнаються хористи, спочатку і запиналися, і помилялися, але отець Олег по завершенню служби завжди дякував за спільну молитву і гарний спів. Переконував, що буде ще краще. А прихожани церкви розуміли ситуацію і хвалили за старання та помітні успіхи. Тепер вже хористи відчувають у собі більшу силу, у церкві завжди велелюдно і це найкраща подяка. Ба більше, люди радо долучаються до співу і в храмі панує неймовірна атмосфера. Тож в один голос запевняють – усе завдяки Олегу Мицьку – благочестивому настоятелю храму і прекрасній людині. Саме він гуртує парафіян: його авторитет змушує їх бути кращими. «Без нього ми могли б не втриматися», – підозрюють хористи. Отець Олег не тільки духовний наставник, але й соліст хору; володіє унікальним баритоном. Нерідко усі разом дивують прихожан новими піснями на духовну тематику.

– Я завжди мав віру, що все буде добре. Коли ми опинилися в ситуації без хору, кілька разів нам допомагали поспівати перші літургії прихожани камінь-каширського храму Святого Миколая Чудотворця. Позбиралися наші хористи і в якийсь момент я сказав: «Ви самі зможете». З огляду на свій досвід можу сказати: з перших хвилин мені було легко з ними співати. Якось по-рідному, усе складалося в одне ціле. Секрету гармонії немає: приязнь до людей і взаєморозуміння багато що означають, – зауважує отець Олег. – За цей рік наші хористи виросли і стали дорослими у цьому сенсі: їх не лякає нове, можуть попрацювати і зробити. Звичайно, ще багато потрібно вивчити, і мені є куди рости.

З кліросу – у пологовий

Так, так, у храмі уже припасли для нащадків теплі сімейні історії. «З нашого хору навіть у пологовий їхали, – з ніжним трепетом повідомляє жіноча частина капели. – У неділю зранку відспівала на літургії, а в понеділок народила. Тепер маємо свою церковну дитину. Вона тут і вигодувалася». Ця щаслива мама – Наталка Балик – одна з наймолодших і найпалкіших ентузіастів у хорі.

– Хоч була вагітна, настільки було сили і здоров’я співати. Журяться «сядь, Наташа», а мені добре стояти, ноги не болять, нічого не турбує. Попередні роди – кесарили. І цей раз готували до кесаревого розтину, а я сперечалася і вірила, що народжу сама. І так дав Бог. Здається, ніби донечка вже й приспівує мені, – посміхається хористка.

У складі хору вимальовується уже й певна династійність. Так, тут співають два рідні брати і сестра Балики, а з ними й племінниця Наталка. А Федір Сай продовжив справу свого батька, який присвятив церковному співу життя. Є серед хористок і дві сестри. Усі отримують від співу духовне задоволення.

***

Легко так у храмі, одухотворено. Велелюдно, але не чути жодного зайвого звуку – триває богослужіння. Щоправда, зрідка люди доєднуються до співу хору. Тоді видається, що вся церква співає…