«Спас у славі», XV ст. Матеріал: дерево, левкас, жовткова темпера, золочення. Зберігається в експозиції Музею волинської ікони. Потрапила до Волинського краєзнавчого музею з церкви Архістратига Михаїла села Промінь (Пілганів) Луцького районного деканату в 1982 році. Реставратор А. Квасюк (реставрацію не закінчено).
Ця ікона є унікальним і найдовершенішим твором сакрального мистецтва цього сюжету. Схема композиції Спасителя на престолі в трьох мандорлах (німб на повен зріст) склалася в завершену цілісність у богословських колах православної Волині. Про це говорять дослідники іконопису, опираючись на збережені пам’ятки, відкриваючи високий духовно-релігійний та культурно-мистецький рівень розвитку Волині. Ця композиція не була відома візантійській іконографії, де можна знайти лише окремі її компоненти в різних іконних зображеннях.
«Спас у славі» передає Друге пришестя Господа Ісуса Христа як Судді світу. Богослів’я цього образа дуже глибоке і символічне. В його основу покладено біблійні тексти, в яких говориться про Страшний суд через видіння пророків Єзекиїля (1:4–28), Ісаї (6:1–4) та Івана Богослова (4:1–8). «І побачив я великий білий престіл і Того, Хто сидить на ньому…» (Од. 20:11). Ікона подає цю подію у дусі ісихастського богослів’я світла: «Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ…» (Ін. 3:19). Світло у християнському благовісті є основним поняттям для осягнення Бога. «Я – світло для світу» (Ін. 8:12), – говорить про Себе Христос.
Теорія про світло, так званий ісихазм, став у центрі духовного життя Візантії в XIV–XV століттях. Містичний досвід ісихастів із перемогою вчення Григорія Палами, його апологета, набув широкого розповсюдження у всьому християнському світі. Цей період назвали палеологівським відродженням. Теорія і практика ісихазму поширилася на всі сторони життя суспільства. Слово ісихазм (із грецької тиша) говорить про те, що шлях пізнання Бога йде через мовчання і споглядання благодатного фаворського світла. Іконопис того часу став «споглядальною молитвою», що наближає людину до Божественних сфер.
Символ в іконописі не відразу став визначальним фактором композиційної схеми. Сакралізація стилю проходила через пошуки художніх засобів для втілення ідейних програм Християнства. Щоб підкреслити ірраціональну суть зображення, її віддаляли від конкретних життєвих асоціацій. Фігури святих – це лише графічний слід земного існування матерії, але не сама матерія. Їх буття можливе лише на фоні сяючого золотого Божественного світла. Вони не можуть кидати тіні, бо безплотні, вони існують поза сферою земних відносин. Художні засоби обмежуються кількома кольоровими плямами і лініями, які стають наче самостійними, самодостатніми, віддаленими від передачі реальних об’ємів. Людське мислення перебудовується на легке впізнавання контурів художньої форми вічних типажів та Божественних істин. У результаті вікових пошуків форми набувають закінченості, ідеальності. Волинський «Спас у славі» є прикладом такої досконалості форми та її цільності з богословським змістом.
Христос як Володар і Суддя всесвіту подається фронтально у хітоні (плащі) та гіматії (сорочці) з благословляючою правицею, а ліва рука підтримує розгорнуту книгу на лівому коліні. Його небесний трон намальований прозорим, наче умовним, крізь нього проглядають лики серафимів. Ноги Ісуса стоять на спеціальному підніжку з чотирма крилатими колесами, обіддя яких заповнене очима, що відповідає біблійним описам (Єз. 1:15–21).
Постать Спасителя оточують три символічні фігури: ромб, овал і прямокутник. Червоний ромб передає славу Христа, вогонь Його духовного світла, вогняну ауру. Синьо-зелений овал, наповнений серафимами (Іс. 6:2), відображає небо з силами небесними, які підтримують підніжок небесного трону. Від Спаса відходять промені слави на полум’яний прямокутник, по кутках якого розміщено крилаті символи чотирьох євангелістів: з обличчями людини – Матфея, лева – Марка, вола – Луки, орла – Івана (Од. 4:7). Червоний чотирикутник – це символ землі, на якій Сином Божим проголошувалася Добра Вість. Потрійне фаворське світло (потрійна мандорла) довкола Спаса несе в собі символ Святої Трійці.
В іконі застосовано особливий художній засіб: одяг Христа покритий золотим і срібним асистом – короткими рисками, які знаменують Божественне світло. Техніка нанесення асисту називалася інокопією й була надзвичайно складною і клопіткою. На жаль, як і в більшості давніх ікон, первозданну красу цього зображення на нашому лику втрачено через окислення срібла і витертості позолоти. Тіло Ісуса написано вохрами з плавними переходами відтінків («приплавленнями»), найсвітліші місця позначено білильними штрихами («движками»). Краї ікони оформлено «ковчегом». Це особливе вискоблювання дошки, коли краї залишали вищими, а середину – поле образа – поглиблювали. Дошка мала нагадувати Ноїв ковчег спасіння та місію Ісуса Христа як новозавітнього Спасителя світу.
Подібну програму просторового розміщення зображень бачимо у мозаїках Софії Київської (XI століття) – у підкупольній частині храму. В центрі купола – півфігура Христа Вседержителя; нижче, у чаші барабана, – ангели, тобто сили небесні, а під ними на чотирьох парусах, які є перехідними архітектурними формами від круглого до чотирикутного простору, розміщені євангелісти. У церквах ікону Спаса розміщували в центрі іконостаса в молільному (деісісному) ряду або самостійно біля царських врат.
