Волинський священик: «Щоразу, коли молюся, ніби обіймаю тих, хто зараз в окопах»

Територія храму Василія Великого – ​острівець тиші та спокою при в’їзді у Стару Вижівку. Блакитні бані зливаються з небом, і від того виникає відчуття піднесеності й легкості самої споруди. Вже 12 літ церковна громада разом з настоятелем храму отцем Іваном Зеленком плідно працює над будівництвом і оздобленням своєї святині. Також у характері священнослужителя закладено ще одну основу – ​тверду і патріотичну: час від часу він возить допомогу воїнам на Схід

– Сам я родом зі Львівщини, – ​каже священник. – ​Коли у 2006 році приїхав у Стару Вижівку, на цьому місці був котлован під багатоповерховий будинок. Стояв вагончик, що залишився після пожежі. Ми його обварили, утеплили і служили в ньому вісім літ. За два роки гуртом із громадою зібрали кошти на бетонні блоки для фундаменту. Уся площа церкви – ​240 «квадратів». Усередину тільки засипали 90 «камазів» піску і знадвору до 400 – ​така була яма. І от сьогодні, дякуючи і меценатам, і простим людям, бо кожен вніс свою частку, при в’їзді в селище людей зустрічає храм.

«Поїхав на фронт один раз — ​і вже неможливо зупинитись»

20 лютого 2014–го, коли на Майдані розстрілювали людей, в Івана Зеленка народився найменшенький син Даниїл. Там перебували і двоє його братів. Коли загинули перші хлопці, священник дуже переживав, телефонував, почує голос рідних людей — ​і дякує Богові, що живі. А потім почалася війна.

Бійці хочуть якоїсь розв’язки, говорять: «Дайте нам команду, і ми ворога заженемо до самого Кремля».

– З іншими капеланами з Волині поїхав на фронт один раз – ​і вже неможливо зупинитись, – ​зізнається отець Іван Зеленко. – ​Хлопці кажуть: «Нам важливо, щоб ви не забували про нас і ми для себе знали, заради чого тут стоїмо». Перша поїздка була до Щастя, де ми зустрілися з козацьким генералом Віктором Ткаченком. Саме він із 78 айдарівцями звільняли це місто, яке півтора року окупували сепаратисти. Навколо все спалено, будинки розбиті, дивишся – ​і враження таке, ніби потрапив у Чорнобильську зону. На війні набагато контрастніше, ніж у цивільному житті, окреслюєш для себе біле і чорне, там значно менше фальші й лицемірства – ​їх зазвичай бійці розпізнають одразу. Останній раз їздили на околицю Попасної. Тоді там вбили солдата з Кривого Рогу. Йому 22 роки виповнилось. Був сильний туман, хлопці розповідали, що по очеретах залягли близько 15 ворожих снайперів. Бійці хочуть якоїсь розв’язки, говорять: «Дайте нам команду, і ми ворога заженемо до самого Кремля». Зрозуміло, що затяжна війна вигідна. Хтось має на цьому і нормальні доходи. Це ж не їхні діти гинуть…

«Там діє закон любові»

– Коли бачиш тих хлопців, думаєш: ось він стоїть зараз, усміхається, а через двадцять хвилин поїде на «нуль» і дивитиметься в очі смерті, – ​каже священник. – ​Заїжджали ми й у притулок, що на околиці міста Щастя. Неблагополучні батьки пішли воювати до сепаратистів, дітей позалишали, а їх у притулку – ​250. Зустрічалися з директоркою закладу, вона для них – як мати, кожну дитину відчуває. Таке враження, що Бог дав їм одну маму для всіх. У мене самого четверо діток, і щоразу, як збираюся на Схід, моє серце стискається…

Якщо вирушаєш на­ фронт – ​бус завжди повний. Є люди, які допомагають від самого початку і тішаться нагоді це зробити. Їдемо туди, коли бачимо їхні мужні усмішки – ​радіємо. Там діє закон любові. Без сумніву на війні всі почуття загострюються. І добре, якщо ти можеш розділити страждання людини. Коли простягаєш руку, і в тих обіймах є тепло, яке допоможе зберегти життя одне одного. Щоразу, коли молюся, я ніби обіймаю тих, хто зараз в окопах.

Volyn.com.ua