Хтось підійшов і погасив одиноку свічку: пахучий димок голубиною пір’їною злинув під баню, звідки Бог-Отець пильно й суворо дивився у храм. Воно й гаразд, бо хто зна, скільки їх та німчурá ще продержить у церкві, тож годі палити свічки, коли шибки вже сіріють.
Людей нагнали багацько: стоять, лежать, стиха перемовляються, моляться, квилять. Тісно, й тяжкий одух, проте за іконостас ніхто не заходить, і царські врата зачинені.
Шепучкий неспокій у церкві. Ждуть.
Оришка знайшла старого Псалтиря і зараз дибає покрученими ногами до Ілька- школяра. Ілько – парубчак, півпарубка, стрижений і ластатий, з вічно шморгаючим кирпатим носом і бугайкуватою шиєю, на якій – хоч гречку сій. Він ще перед совєтами ходив до парафіяльної школи і знав по- церковнослов’янськи.
Почитай-но, Ільку, воно ж Слово Боже, ще й сьогодні празник...
Ілько розгорнув засмальцьовані сторінки, сів до світла й повів покусаним нігтем по буквах: «Господи Боже мой, на Тя уповах, спаси мя от всіх гонящих мя, і ізбави мя... Воскресни, Господи, гнівом Твоїм, вознесися в концах враг Твоїх, і возтани, Господи Боже мой, повелінієм, імже заповідал єси».
Оришка хрестилася. Вона мало що тямила зі слов’янщини, та її щира селянська душа потребувала молитви.
Ахтунг! – вереснули двері. У дверях – по- ліцай з автоматом напереваги. – Шумський, Левчук, Христя Рябого! На ліквідацію!
Почалося. Попереджали ж: за смерть кожного німця розстрілюватимуть де- сятьох, так ні ж – уколошкали-таки хлопці декількох...
Оришка докінчила молитися й зіп’ялася на ноги: що ж, хоч коли помирати, то помирати тре’. Ілько як сидів, так і закляк, із Псалтирем у руках. За хвилю ніби отя- мився, підвівся і, як примара, безшумно рушив до притвору. І тільки Христю Рябого підвели попідруки: вагітна жінка ледь не зомліла.
Вели, видко, на Пилипове корчовисько, край виярку біля річки, де стріляли й жидів. Ілько товаришував з Гéршком, крамаревим середульшим. Журився, як почув про розстріл. Ну та хай – жиди. Але ж його – за що?? Клубок підкочувався під горло, сині губи затряслися і з очей ринули сльози.
Німóта йшла і щось джерґотіла по-своєму. Оришка, глипаючи, намагалась було вгадати, про що вони джерґотять: чи про те, що, бач, робота вирвалася в неділю, чи що хмариться і вже блискає...
Не дійшли ще на місце – небо вже геть заволокло чорними, ніби клуби пожарища, тучами. Зірниці займалися на півнеба, і холодний рвучкий шум старої левади навіював неспокій, здавалося, й німцям.
Оришка цупко стала на старих покорчених ногах, і вони були схожі на кореневище побитого літами й негодою дерева, як ці дуби, що навколо. Губи зціплені і блискавиці в очах.
Христині набряклі ноги вже не тримали, і вона аж розпласталася на холодному стовбурі, груди ж ходили часто й високо, починалися перейми, і погляд тікав од автоматів до неба, знов повертався з жахом і надією – та враз поринав в утробу, з якої стукало нове життя. Ілько ж за цей недовгий перехід із міцненького парубійка став маленьким і худим хлопчаком, що аж немає його.
Німці поспішали. Доки не почався дощ, треба вернутися з ліквідації.
Клацнули замки автоматів, підняв руку обер-лейтенант – дощ! Дощ хлинув із небес!! Грім!!! грім!!! Грім, неначе канонада!!
Наlt! Нalt! Sо sрrісht dеr Неrr, – заре- петувала Оришка, – «Stесkе dеіn Schwert аn seinen Огt! Denn wer das Schwert nimmt, der soll durchs Schwert umkommen».1 – Оришка кричала крізь громовицю і дбала тільки, щоб її почули, не спостерігши здивування на лицях.
Іst dіе Frаu Dеutsсhе?2 – подив і замішання в усій істоті німців: у цієї селянки вимова аристократки в благородному гніві, аж ніяк навіть не колоністки, це вроджена вимова, її не можна навчитись.
Оришка не чула запитань і вже безтямно й незв’язно жбурляла їм в очі жарини святих слів, забуті ними, та чуті стільки разів:
«Und еs gеschаh рlötzlісh еіn Вrаusеn vоm Ніmmеl wіе von еіnеm gеwаltigеn Wіnd... und... dіе Меngе... wurdе gеstürzt; denn еіn jеdеr hörtе sіе іn sеіnеr еіgеnеn Sрrасhе rеdеn... Und еs sоll gеsсhеhеn іn dеn lеtztеn Таgеn, sрrісht Gоtt...».3
Втікайте, втікайте до лісу! – вигукнув обер-лейтенант.
Вояки шпарко поскидали зброю і вклякли молитися під зливою в набухлій землі.
***
Щось беззахисне і мале заплакало у леваді.
