Показник цивілізаційної зрілості держави бачимо у ставленні суспільства до своєї національної духовної історико-культурної та мистецької спадщини, як ми її зберігаємо і як пропагуємо.
Місто Луцьк справедливо пишається унікальним Музеєм волинської ікони, що на вул. Ярощука, 5, відомим далеко за межами нашої країни. Цьогоріч йому виповнилося 25 років. Згадаємо його витоки…
Знаковою і величною постаттю в формуванні музею був Павло Миколайович Жолтовський (1904–1986), видатний учений зі Львова, доктор мистецтво-
знавства, лауреат державних премій.
У першій половині 1980-х років він був незмінним ініціатором, натхненником і маштабних керівником наукових експедицій Волинського
краєзнавчого музею щодо обстеження, виявлення та взяття на облік цінних пам’яток сакрального мистецтва у діючих та знятих з реєстрації культових спорудах Волинської області. За радянських часів церковні пам’ятки зазнавали нищення, особливо в закритих храмах. Та згодом атеїстична влада, яка призвела до цього варварства, наче злякалася свого злочину і почала його дещо виправляти.
Учасники експедицій, здебільшого молоді музейні працівники, спостерігали розпачливу картину руйнування: протікаючі дахи, розбиті шибки, бруд і пліснява. Це, ясна річ, не сприяло збереженню церковного майна, творів сакрального живопису XVI–XVIII століть. Ікони були в аварійному стані, часто зі значними втратами фарбового шару. Місія музейних експедицій мала рятувальний характер.
Було обстежено 370 культових споруд, із яких 170 були діючими, 200 – знятими з реєстрації. 75 церков були в аварійному стані, тому їх планували знести, 40 були визнані придатними для освоєння під господарчі та культурні потреби. Ці культові будівлі слід було звільнити від майна. Музейні працівники намагалися зібрати все цінне, що могло пропасти для нашої історії. У результаті до музею було передано біля 300 ікон XVI–XVIII століть, 225 з яких музей уже відреставрував.
Деякі закриті храми залишилися необстеженими, бо не вдалося туди потрапити. Ключі зберігалися в людей, а вони, не довіряючи ніяким офіційним кампаніям, придумували різні причини, щоб не пустити музейників у церкву. Траплялися випадки, коли парафіяни негласно продовжували доглядати свій, закритий владою, храм, бо сподівалася на часи, коли його відкриють. Надії людей справдилися.
У кінці 1980-х років до музею почали масово звертатися представники церковних «двадцяток» із проханням повернути їм узяте під час експедицій майно. Волинський краєзнавчий музей із розумінням сприйняв бажання людей. Близько 100 музейних предметів було повернуто громадам. Серед них – ті експонати, які перебували в задовільному стані та не мали виняткової цінності як історико-культурні пам’ятки. Якщо справа стосувалась особливо цінних речей, то музей пропонував виготовляти їх копії, які віддавати церквам. Міністерство культури оплачувало роботу художників, що робили копії ікон і дерев’яної пластики. Парафіяни залишалися задоволеними, бо новий твір здавався їм кращим за старий оригінал.
Завдяки збереженим щоденникам експедицій можна прослідкувати музейне опрацювання привезених предметів і прозвітувати перед сільськими громадами, в яких понад 30 років тому були взяті церковні цінності до музею. На все, що бралося, складались акти передачі в двох примірниках, зразок якого музей належно зберігає. Згідно з першою атрибуцією сакральних предметів, зробленою П. М. Жолтовським і ретельно занотованою в польовому записнику – щоденнику, музейні науковці робили їхній опис, присвоювали два номери у фондових книгах: книзі вступу (КВ) та в книзі інвентарного обліку певної групи експонатів, наприклад, ікони (І), живопис (Ж), речовий фонд (Р2). Надалі місія музею полягала в забезпеченні умов зберігання та реставрації музейних цінностей. А кінцевим завданням музею є їх розміщення в експозиційних залах для загального огляду відвідувачами, поглиблене вивчення й популяризація артефактів історії та мистецтва.
Під час експедицій на історико-культурні пам’ятки, що залишалися у діючих храмах, складено охоронні паспорти офіційного зразка Міністерства культури УРСР у п’яти примірниках. На облік було поставлено 685 пам’яток. У паспорті вказувалася назва предмета, час створення, розміри, давався короткий опис і фотографія. Цей документ покладав на церковну громаду відповідальність за збереження вказаного церковного майна, бо воно вважається частиною національного історико-культурного фонду України. Контроль за станом пам’яток здійснювався відповідними відділами охорони національної спадщини в структурі Міністерства культури.
Тісна співпраця між державними хранителями старожитностей та релігійними структурами і надалі служить збереженню нашої духовної спадщини, такої необхідної в розбудові української незалежної держави.
