Сестра Марія гуляла між тихими затишними, вміло вистриженими кущами, які розділяли світ мирський, суєтний від світу монашого, спокійного. Вона не раз і не два задумувалася над питанням: якби не пішла в монастир, то як би зараз їй жилося? Але вибір був твердим і непохитним – вона зробила правильно. Бо вже через десять років видно їй тут, як змінилося життя рідних, близьких їй людей завдяки щоденним молитвам черниць, щоденному читанню Псалтиря. А ще ніколи не засумнівалася в правильності вибору, бо на цей подвиг чернецтва і самозречення її благословив великий старець – подвижник, і, можливо, майбутній святий…
Однокурсниці насміхалися
з довгої спідниці та хустки
на голові
Звичайне життя звичайної студентки в Рівному нікому не запам’ятовувалося. Олександра не була великою затійницею, ніхто не бачив її ні на яких тусовках, дискотеках. Так – сіра мишка, яка нікому не була цікавою, хоча навчалася добре, сиділа в бібліотеках. Спілкувалася зі своїми однокурсниками рідко, зате всі знали: що не запитай Сашу, – вона ніколи не обманить. А ще любила кожної неділі ходити до церкви, коли всі студенти відсипалися після гульок у суботу. Співмешканки в гуртожитку не розуміли цього:
– О, не дасть поспати в неділю, вибирається тут. Спідниця до п’ят, хустка на голову. Чуєш? Так скоро й старою станеш – і молодість свою не згадаєш. Кому ти така потрібна будеш?
Саша мовчки вислизала із кімнати¸ розуміючи, що дівчата не навмисно кепкують. Їх з дитинства ніхто не привчив до храму, от вони й не знають, що то таке. А її бабуся з дитинства водила, хоч тоді вона нічого не розуміла. А тут, у великому місті, храм був для неї ніби прихистком від цього бурхливого і швидкоплинного життя. Був кораблем спасіння, де вона могла заховатися, побути сама – і знову набратися сил для подальшого навчання, яке їй не так легко давалося.
– Слава Богу, Сашо! – отець Андрій не раз помічав беззахисне дитя серед великого натовпу. – В мене щодо тебе виникла непогана ідея, давай поговоримо після служби.
До цього храму ходили не тільки старенькі бабусі, яких дівчина звикла бачити в своїй сільській церкві. Тут співали два хори: один професійний, інший – молодіжний. І завжди вони всі були чимось заклопотані, і так Саші хотілося бути зайнятою разом із ними.
Ніби читаючи її думки, священик запропонував піти співати до цього молодіжного хору та ще й бути в братстві, яке опікується одним із будинків престарілих.
– А в мене вийде співати? А якщо я не сподобаюся іншим хлопцям і дівчатам? – студентка не вірила, що нарешті стане комусь потрібною.
– Я в тебе вірю.
Отець Андрій не помилився в цій дівчині. Згодом вона вже знали всю Службу, всі церковні піснеспіви, провідувала хворих і навіть встигала добре вчитися.
Неодноразово братство організовувало поїздки до святинь.
Зустріч зі старцем перевернула життя
Сашу зачаровувало і притягало чернече життя: вона завжди залишалася в монастирях на декілька днів щось допомагати. То на кухні посуд помити, то їсти наготувати запізнілим паломникам…
Але завжди на неї чекали студентські будні, комусь такі незабутні, а для неї – довгі й тягучі. А ще й постійні кепкування однокурсників, що вона не така, як усі. Не раз ставила собі питання, щó було би кращим для неї в житті: вийти заміж, народити дітей чи, може, обрати інший шлях? Про це й думати не хотіла, бо її батьки були далекими од віри, Церкви.
– Немов угадуючи її думки, якось після Служби її знову затримав отець Андрій:
– Щось гнітить тебе. Не хочеш поділитися?
Дівчина не знала, що і як їй пояснювати. Духівник не став витягувати слова:
– Давай-но ти поїдеш у жіночий монастир на Київщині, я домовлюся, щоб черниці тебе прийняли на місяць. Тим паче, що в тебе вже літні канікули наближаються. Там є старець, спитай поради в нього.
Дівчина летіла на крилах. Побувала дорогою в києво-печерських святих, попросила в них допомоги. Згодом оселилася в напівзруйнованій за радянських часів обителі.
Черниці були небагатослівні, працювали тяжко з рання й до смеркання. Йшла відбудова святині. Старший священик усіх підбадьорював і давав короткі, але спасительні настанови.
– Ходи-но, дитино, десь посидимо з тобою на травичці, біля нашого монашого кладовища, тут, може, святі поховані,– він тільки легко посміхнувся у свою сиву і довгу бороду.
Розмова була тривалою, але невимушеною: про невінчаних батьків, її навчання, можливе подальше заміжжя.
– Чи, може, не хочеш заміж? – старець запитав ненароком.
– Я не знаю, хотілось би дітей, але я чужа для цього світу. Та й немає в мене ні таких друзів-однодумців, ніякого навіть хлопця. – Дівчина замовкла і не знала, як пояснити навіть собі свій стан душі.
– То залишайся тут, у нас. Станеш черницею. Знаєш, у старості, після прожитих багатьох років, кожен може піти в монастир, аби замолювати гріхи молодості. А от від
20 років присвятити себе Богові – ото подвиг.
Вони ще довго розмовляли про те, який тяжкий і тернистий шлях потрібно пройти заради Христа. Чи готова вона до цього?
– Отче, благословіть поїхати додому. Місяць скоро минув під опікою черниць.
– Їдь, дитино, за благословенням від батьків. Обіцяєш повернутися? – Старець ніби плакав, проводжаючи Олександру аж за браму монастиря.
– Обіцяю, – не дуже впевнено відповіла юнка.
Рідні й чути не хотіли
про монастир
– Ні в який монастир ти не підеш! – батьки не говорили, а кричали на околицю. – Довчилася! Доїздилася! В хаті закриємо, бач, що надумала!
Їх слова різали болючіше, ніж би хто її вдаряв. Але краще б відлупцювали, як у дитинстві, не так би було боляче.
Батьки слова дотримали: ніяких дзвінків, листів, сиділа до кінця канікул удома. А потім взяли з неї слово: мусить закінчити інститут, а тоді приймуть її рішення.
Саша з тяжким серцем поринула в науку. Ні, церкву вона не покинула.
– Ти їздила до старця. Що він тобі сказав? Не благословив? Чому така сумна приїхала з дому? – Отець Андрій весь час переживав і молився за цю дитину.
– Маю довчитися, – із сумом відповіла дівчина.
– Це й правильно. До такого рішення потрібно підійти виважено, щоби потім не пожалкувати, не покинути обраний шлях.
Священик затримав дівчину, розповідаючи їй історію про те, як кожна душа християнська важлива для Бога.
– Після того, як ти побувала в старця, не знаю, що відбувалося в тебе вдома. Але той старший священик збирав черниць цілий тиждень і служив молебні за тебе, Сашо. Аби укріпити зробити правильний вибір, щоби темні сили не могли впливати на твоїх батьків, аби ти все витримала і не зріклася віри, Церкви. Про це мені матушка ігуменя розповідала.
Батюшка з черницями молилися за неї? А вона все думала, як передати вісточку в монастир, як сказати старцю, що їй тяжко! А він і так усе знав і допомагав.
Олександра все-таки закінчила інститут, як того хотіли її батьки. Вони ще неодноразово намагалися видати її заміж, сватали різних хлопців. З одним вона вже майже мала йти до вінця. Батьки згадали, що в школі за Сашею бігав скромний хлопчина, якого вона навіть не помічала. Любив її ще з класу восьмого, а як пішла вчитися, то все чекав і надіявся. Про це згодом розповідали сусіди. Батьки вже жалкували, що до кінця десятого класу не відпускали дівчину ні на які танці. Зараз би думала про заміжжя, а не якийсь там монастир.
Вони ненароком зустріли хлопця біля магазину:
– Слухай, Володю, а ти ще не одружився? – Сашині батьки застали його зненацька. Той навіть відповісти не встиг, як ті за своє: – От наша Саша теж нікого в тому гóроді не знайшла. Може, приходь до нас увечері? Посидите за чаєм, побалакаєте.
Хлопець не вірив своїм вухам. Вони ж так часто забороняли їй навіть на шкільні вечори ходити, а тут – у гості. Володя не забарився – того ж вечора був у своєї коханої з її улюбленою шоколадкою. Він добре ще зі школи знав про її смаки.
Юні побачення, поцілунки… Пропозиція щодо заміжжя не забарилася. Олександра стояла на межі й не знала, що робити далі. Хлопець ніби й непоганий, любить її, і не зовсім важливо, що відчуває вона до нього. «Будеш за ним як за кам’яною стіною», – мама підштовхувала, надіючись, що дочка вже забула за свій монастир.
Аби не помилитися у виборі всього життя, дівчина не дала ствердної відповіді на заміжжя, а попросилася ще раз поїхати до монастиря.
Старець зустрів її байдуже.
– Що мені робити, отче, йти заміж? – опустивши очі, стиха запитала.
– Маєш вирішити, як підкаже серце.
Вона не відчувала, що воно їй підказує. Як вчинити правильно? Не хотілося образити Володю. А коли сімейне життя не складеться, тоді кого звинувачувати?
Залишилася в обителі на декілька днів, просячи Бога та святих, аби вказали на правильне рішення.
– А ти не думай довго, – матушка ігуменя знала, чому Олександра знову до них приїхала. – Не пам’ятаєш, про що говорили з батюшкою три роки тому? Бач, ти забула, а він ні з котрою з нас не говорив так відверто про намір стати черницею. Сашо, він молиться за тебе день і ніч, просто не може тебе примусити, бо ти маєш сама вирішити, без будь-якого впливу.
Їдучи додому, Саша знала, як учинити. Потрібна твердість у розмові зі всіма. Навіть ігуменя, проводжаючи її на автобус, не знала, що вирішила дівчина. «Мабуть, вже не повернешся до нас», – сказала із сумом.
Розмови були тяжкі, знову з криками, сльозами, що дочка «опозорила» своїх батьків перед майбутніми сватами. «Але ж ви обіцяли прийняти моє рішення, як тільки-но я закінчу інститут», – не відступала від свого дівчина. Батьки здалися і змирилися. Молитва старця виявилася сильнішою, яка укріпляла юнку в часи її сумнівів.
Саша пішла в той монастир на
Київщині. Можливо, подалі від батьків, які до кінця так і не розуміли її вибору. Хотіли внуків. Але ж Саша була не єдиною дитиною в сім’ї. Тому дитячий сміх у батьківській хаті скоро й залунав. Згодом батьки повінчалися, хоча все своє життя цьому противилися, виховані в радянському дусі. Ходять обоє до церкви. І коли навідуються в гості до монастиря, то вже й не уявляють інший вибір дочки.
А священик знав усе наперед і не мав сумнівів щодо шляху цієї дівчини. Знав, що витримає і не зламається. Вона обіцяла повернутися, але, на жаль, трішки спізнилася, бо живим старця вже не застала.
І вкотре, прогулюючись монастирськими алеями, сестра Марія (тепер таке чернече ім’я Саші) згадувала його слова. Старець, знаходячись уже не зі своїми підопічними, все ж невидимо допомагав і охороняв на цій тернистій дорозі.
