Один чоловік із далекого поліського села вирішив провідати у Рівному свою дочку, яка недавно справила новосілля. Раніше він бував у неї в гостях у заводському сімейному гуртожитку, а тепер новобудова була у якомусь новому великому мікрорайоні.
Звечора склав гостинці внукам, а зранку першим автобусом гайнув до Ковеля на дизель-поїзд, що прямував до сусіднього обласного центру. Родичі тільки руками розвели: не взяв старий ні адреси дочки, ні телефона, не розпитав дороги. Що буде діяти в чужому великому місті? Тривожилися три довгих дні. Аж прибуває гостювальник до рідного села, задоволений, радісний, розповідає про гостини.
– А як же ви-те знайшли дорогу? – сторожко запитали.
– А я, коли вийшов з поїзда на перон, запитав першого чоловіка, чи не знає він мою Оксану. Назвав прізвище, де працює, звідки родом. А той виявився її колегою по роботі та ще й сусідом. От разом і поїхали до того будинку. Далеченько, правда, від вокзалу живе. Дві пересадки робили…
Хтось із читачів подумає, що трапився щасливий збіг обставин, а могло ж бути інакше… Але про інший варіант подорожі той чоловік навіть не думав. Він твердо вірив у те, що його подорож буде успішною, і не сумнівався в тому ні на йоту. За вірою отримав плоди і Божу поміч. Хтось би назвав це дивом, хтось випадком, а дідусь – звичайним явищем, бо їхав до дочки із непохитною вірою в серці.
Науковці з цього приводу говорили б про психологічне програмування. Експерти доводили б сутність інтуїції. А ми все ж таки знаємо напевне – Святе Письмо дає відповіді на усі поставлені питання щодо твердості й переконливості віри у заплановану справу. Не обов’язково ходити по поверхні води, головне – не втопитися у мулі сумніву та несприйняття Божих законів, за якими живе повноцінне здорове суспільство. Адже окрім віри у позитив, є й інша залежність так званого програмування. Чого варті прикмети, знаки, нашіптування на рівні усталених забобонів? Людина часто обирає легший шлях для досягнення мети і вдається до «інших» законів. «А що більше над це, то те від лукавого» (Мф. 5:37). Жити за правдою завжди важче, зате здоровіше і приємніше, бо ти не є рабом брехні, не граєш ролі іншої, не є лицеміром.
Народні приказки підтверджують цю істину: «Біда на світі, коли немає правди», «Де сила панує, там правда мовчить», «Правда старша за нас». Багатий арсенал народної творчості щодо правдивих істин побудований на Божих законах.
А є й інша сторона медалі. Народні мудрагелі придумують свої «істини», що виправдовують «інші» закони: «Нахабність – друге щастя», «Хочеш жити – вмій крутитись», «Яка совість – така й честь».
Більше того, вагомим аргументом є приклад яскравих забобонних прикмет, які не дозволили здійснити задумане: не прийшов на роботу, бо чорний кіт дорогу перебіг… Чи винна у тому тварина, що перехожий сповідує «інші» закони? Але ж і йому дається по його вірі… «Бо чим серце наповнене, те говорять уста його» (Лк. 6:45).
Величезна кількість забобонів пов’язана з працею, святами, грішми, побутовими взаєминами, але, напевно, найбільше – з народженням дитини. Вагітним жінкам «не можна робити» практично нічого. Не можна говорити нікому про вагітність, фотографуватись, підстригати волосся, дивитися на хворих людей, шити, різати, купувати дитячі речі до народження дитини, їсти потайки... Не можна проходити між двох людей, щоб дитина не стала косоокою; не можна лякатися: на тому місці, де жінка схопиться рукою, у дитини може бути родимка; не можна колихати порожню колиску чи коляску, бо дитина вночі погано спатиме...
Усі відомі забобони та марновірства суперечать не лише богословському розумінню Таїнства Шлюбу чи християнському віровченню загалом, але й елементарному здоровому глузду. Зазвичай вони вкорінені у людському невігластві, а значна частина забобонів ще й має язичницьке походження. Хтось щось почув, здалеку побачив і, не вникаючи в суть, наче граючись, захотів собі повторити.
Будь-який забобон поширюється, наче вірус, – самостійно, без особливих зусиль. Відомо, що чогось доброго людей треба багато вчити та настановляти, і то дуже часто наші зусилля виявляються даремними. А от всяку дурість розмножують самі, без жодних вказівок. Спочатку роблячи її модною, а потім і обов’язковою. А чому? Тому, що забобон – це гріх. Це не лише інтелектуальна, але, в першу чергу, духовна вада людини: це ознака її маловірства та поганих особистих стосунків із Богом. Чим далі ми будемо відходити від Церкви та Бога, тим більше будемо наповнювати своє життя сурогатами віри та духовними підробками.
Уже сама назва цього гріха – марновірство – каже, що це марна, пуста, даремна віра, якою люди намагаються замінити чисте та справжнє богошанування (навіть тоді, коли роблять це несвідомо чи про Бога навіть не думаючи). Тому обов’язок кожного священнослужителя – частіше нагадувати людям про шкідливість цього гріха, а кожного віруючого – викорінювати забобони зі свого життя та в міру сил із життя своїх близьких. У цьому, до речі, проявляється справжня любов до них.
«Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Як. 4:8). Це і є конкретна відповідь усім прихильникам забобонів, які вселяють у серце зневіру у власні сили і залежність від випадку.
