«…Нехай поширить Бог Яфета, нехай оселиться він у наметах Симових; Ханаан же буде рабом йому. І жив Ной після потопу триста п’ятдесят років. Усіх же днів Ноєвих було дев’ятсот п’ятдесят років, і він помер» (Бут. 9:27–29).
«…Нехай поширить Бог Яфета…»
У єврейському тексті тут дана своєрідна гра слів (japhet éjephet), або паралелізм понять, оскільки ім’я «Яфет» і означає «велике поширення». Потомству Яфета, таким чином, передрікали найширше розселення на поверхні землі. Дійсно, воно заселило більшу частину Азії, майже всю Європу, Америку, Австралію.
«…нехай оселиться він у наметах Симових…»
Мова тут про Яфета, якому згодом передрікається і панівне становище навіть над потомством Сима. Це пророцтво справдилося в двоякому значенні: і в значенні політичному, коли римляни, нащадки Яфета, підкорили юдеїв і зруйнували сам Єрусалим, і в релігійному, коли разом з Ізраїлем у Церкву Христову вступали язичники (Еф. 2:11–15). «За допомогою цих благословень, сказаних Симові і Яфетові, він (Ной), здається мені, провістив покликання двох народів, а саме: через Сима – юдеїв, оскільки від нього походить патріарх Авраам і юдейський народ, а через Яфета – покликання язичників» (Іоан Златоуст, Бесіда 30).
«…Ханаан же буде рабом йому»
Сповнення цього пророцтва можна, головним чином, бачити в невільництві чорної раси у білої, у всебічному переважанні тривалий час останньої над першою.
Складаючи детальний коментар пророцтва Ноя, маємо сказати, що це – одне з найбільш знаменних сказань, що обіймає в загальному схематичному начерку головні течії усієї подальшої історії людства, яке уособлене в долі трьох синів Ноя, як родоначальників подальшого людства. Тут і улюблений первісток Ноя – Сим, якому передрікає особливе Божественне благовоління, тут і невдячний Хам, якому сповіщається відкидання, рабство, тут і молодший син – Яфет, на долі якого мало сповнитися євангельське пророцтво, що «останні нехай будуть першими» (першими як у культурно-історичному, так і в християнсько-релігійному значенні).
«І жив Ной після потопу триста п’ятдесят років».
За обчисленнями деяких біблеїстів, триста п’ятдесятий рік післяпотопної епохи припадає на п’ятдесят восьмий рік життя Авраама; отже, Ной був свідком побудови вавилонської вежі й подальшого за нею розсіювання народів.
«Усіх же днів Ноєвих було дев’ятсот п’ятдесят років, і він помер».
Обидві ці хронологічні дати нагадують подібні приклади з генеології сифітів (Бут. 5:31 та ін.), Ной був останнім із патріархів, що дожили до такої глибокої старості, і це – не без особливого Божественного промислу: діяч останніх шести століть допотопного світу Ной був і свідком перших трьох з половиною століть історії нового, післяпотопного людства, і своєю особистістю ніби скріплював обидва цих світи, служив носієм і зберігачем усіх універсальних традицій людства. Шістсот років допотопного життя Ноя дозволяли йому бачити ще Мафусала і чути з його вуст розповіді про первісні часи, отримані Мафусалом безпосередньо від Адама; триста п’ятдесят років післяпотопного періоду відкривали можливість особистої бесіди і передачі всіх священних традицій Аврааму; звідси через два-три посередніх ступені – Яків, Левій, Кааф – усе це і чисто природним шляхом могло дійти до буттєписьменника Мойсея (який, крім того, був і осяяний надприродним Божественним одкровенням).
