Люпус

Із вигляду він був схожий на вовка: густо порослі сіруватим волоссям лице й шия, гострий погляд, довгастий профіль. І вдачею нелюдимий, мовчазний, сім’ї не мав, – словом, вовк-самітник. Коли вчився у Донецьку в медичному, викладач латини якось кинув йому вслід: «Люпус». Так його й стали звати у групі – і позаочі, і в очі, а він навіть не подавав знакý, чи подобається йому, чи ні. Потім із кількома з потоку пішов за направленням працювати в одну лікарню, тож перейшло в колектив і прізвисько. А якби й не перейшло, то, певне, його так назвали б і наново – хірурга, що все різав, різав, а виглядом і вдачею був подібний до вовка.

Коли мобілізували в «ополченці», у польовий лазарет, треба було придумати йому позивний, то думали недовго: латини тут не знали, тож стали кликати – Волчара.

Волчара розтинав плоть, виймав кулі, виймав осколки, відрізав пальці, руки, ноги, накладав шви… Двічі зробив аборти двом вічно
зачмеленим «ополченкам». Про хід війни не розпитував, про життя в Донецьку теж, йому вистачало уривків фраз, кількох слів з-під густої матючні, аби розуміти, що коїться. Волчара, чи то пак Люпус, усе тільки різав, одрізав, виймав залізо із плоті та подовгу мив руки, втупившись поглядом у нікуди. Разів кілька навідався було до свого житла: мав хату на околиці міста. Востаннє взяв із собою все хоч би трохи цінне у здоровенний наплічник і більше туди не вертавсь.

А коли настало перемир’я, хірург із лазарету зник. Усі вирішили, що за своєю вовчою манерою, нікому не сказавши, гайнув наглянути за житлом, та й байдуже.

Але він, поночі, знаючи всі місцеві проходи, минаючи всі блокпости – і з того боку фронту, і з того, – вийшов на мирні простори і помандрував.

Нічого його не спиняло і ніхто не спиняв. Ніде не вимагали документів, навіть у придорожньому готелі. Він проїхав – де маршруткою, де автостопом, де електричкою – пів-України, дивлячись, слухаючи, всотуючи усім єством те, чого давно не бачив, од чого й відвик, та скоро став навикати. А коли вийшов на забутому полустанку, пішов по шосе… далі старим розбитим шляхом… путівцем… ледь помітною стежиною. Потому і пригнутої трави не стало: тільки прибитий до стовпа чорний знак із білими пелюстками.

Чорнобильська зона.

Одначе не був би то Люпус, якби збився з дороги. Він не ходив по цих краях багато літ, ще коли школярем до бабусі приїжджав, а відколи бабусі не стало (а діда він і не пам’ятав), то й не мав до кого приїздити. Хати бабусиної батьки, пригадує, так і не продали, хоч добротна була цегляниця: спершу покупці не траплялись, а потім катастрофа, виселення.

Він ішов, розглядався, наче обнюхував, орієнтувався Бог зна по чому. Не стало одиноких дерев посеред поля – їх оточив уже ліс, не стало містків і кладок – зогнили й обвалилися, не стало ставків – замулились і заросли… Проте углибині підліску, трохи не в хащах, натрапив-таки на знайомий орієнтир: старий-престарий хрест на колишньому роздоріжжі, що не знати яким чудом уцілів і за радянської влади, й аж досі.

Стара баба стояла на ґанку єдиної жилої хати в опустілому селі й не могла отямитися з дивовижі.

– Добридень, тітко Ганно!

– Володю, ти?! Ти чого сюди? Що ж ти тутка будеш робить?

– Житиму, тітко Ганно. Чи бабусиної хати вже нема? А радіації не боюсь.

– Та ні, є. Щоправда, кілька год вже тому, як буря шихвер з одного боку знесла, та двері вибила, і вікна. Так що в хату ластівки стали залітати. А радіацію коли на вашому кутку заміряли, то казали, що одне-єдине чисте місце на всюю теліторію. А воно ж через те, що місце намолене було колись: недарма ж той куток Поцерковщиною називали. От тільки… Володю… Вовки. Вони так виють звідти, аж кров холоне.

– Гаразд, тітко Ганно, розберемося. – Сказав, ізняв рюкзака, вийняв обріз і вже озброєний пішов далі.

Ластівки й справді – відразу було видно – жили в бабусиній хаті: шугали туди й сюди крізь вікно без шибки.

Спер обріз на підвіконня. Поглянув у кімнату.

В кутку сиділа вовчиця з виводком.

Вони подивились однé на óдне, пильно і строго, як однé óдне достойні, вовчиця вишкірилась і тихо загарчала. Потому втупили погляди знов. Урешті Люпус промовив, не відвертаючи очей:

– Пойми. Здесь моя родина. Вот какая уж есть. Это мой дом. Я здесь очень давно не был, но теперь вернулся. А ты уходи. В свой дом.

Вовчиця встала і гучно й пронизливо зави-и-ила. Невдовзі десь ген із лісу почулось інше виття. Тоді вона взяла одне вовченя зубами за загривок і, вийшовши повз хазяїна, зникла в гущавині.