Чи визнає релігія жарти?

Хто здатний сміятися з власних недоліків, той має шанс внутрішньо вдосконалюватися. Сміх допомагає пом’якшувати життєві гострі кути, напрочуд легко і просто вирішує проблеми. Людина надмірно серйозна і без почуття гумору важко сприймається суспільством і з нею складно знайти спільну мову. Жарти вітаються у веселих компаніях і, як правило, поділяються на дві категорії: вдалі та не дуже. До першої належать ті, що відповідають темі розмови і підсилюють її пізнавально-виховне значення. Проте виникає резонне питання – чи доцільно жартувати на релігійну тему? Хтось категорично заперечить, а хтось залюбки підтримає такий гумор.

Доба атеїзму спеціально провокувала громадян на популяризацію веселих історій щодо священиків, церкви, релігії. Ідеологічні відділи продукували масу гидких анекдотів, відбувалося системне приниження проповідників Божого слова й ролі Законів Святого Письма. Час, як відомо, зумів розставити логічні акценти і в цьому непростому питанні.

Нині й самі панотці, звертаючись до парафіян, розповідають з амвону анекдотичні ситуації з життя мирян. Їх дійовими особами є не тільки прості смертні, а й святі, праведні особи. Чи можна допускати такі словесні «вольності» у храмах – питання далеко не риторичне й вимагає глибшого вивчення.

Жінка-богослов з Аугсбурга (Німеччина) Катаріна Гемінга, виступаючи з лекцією про зв’язок релігії та гумору, підкреслила, що «традиційно гумор і сміх високо цінуються в більшості релігій». Проаналізувавши кілька конкретних прикладів використання гумору в Священному Писанні, вона зазначила, що Християнство ніколи не виступало проти того, щоб люди сміялись і раділи. Радість, сміх, гумор – незмінні складові повноцінного життя християн. Віра в Бога і саме служіння Ісусові Христу – радісні, вони приносять задоволення і дають людині незвичайну втіху життя, яка пов’язана зі сміхом та усмішкою. Теолог підкреслила, що гумор досягає успіху в релігійній сфері та є необхідним внеском у розвиток людського потенціалу. Гумор, на відміну від сатири, відкрито не критикує, але тонко вказує на ті чи інші помилки.

Українська література радянської доби віднесла до категорії класиків письменника Степана Руданського, який у гумористичних співомовках висміював негативних героїв селянського побуту. Втрапляв частенько до того переліку не тільки недолугий прихожанин храму, а й сам священик чи дяк. Висміював письменник і зажерливих крамарів, панів, п’яниць, нероб. Проте саме релігійна тема була взята на озброєння ідеологами, що завзято проповідували атеїзм. Нині, перечитуючи твори справді талановитого літератора, розуміємо, що принципово Степан Руданський не засуджував Божих законів, навпаки, боровся за їх сповідування, бо виріс у сім’ї священика, закінчив навчання в духовній семінарії, але став лікарем.

Віра – це для багатьох дуже серйозно. Чи можна жартувати про релігію? Можна, каже гамбурзький теолог Генрих Вестфаль.

Ви чули анекдот про двох римо-католицьких священиків (яким, як відомо, не можна одружуватись)? Коли один запитує, чи вони доживуть до часів скасування безшлюбності, а другий відповідає: «Якщо не ми, то наші діти!». Хтось від такого жарту лише розсміється, а хтось запитає, чи можна сміятися з релігійних тем. Так, переконує Вестфаль у книзі «Веселе до святого», де він зібрав найкращі релігійні жарти та вважає, що «християнський панотець мусить бути радісним».

Гумор та жарти полегшують життя і дають людям можливість зробити ближчим абстрактне та моторошне. Особливо це стосується смерті, як це Вестфаль ілюструє одним із прикладів. «Священик перелякався, коли побачив у газеті повідомлення про власну смерть. Він подзвонив єпископу і звернув на це його увагу. Реакція того була шоком: “Любий друже, скажіть, звідки ви телефонуєте?”».

Ніхто не знає, чи Ісус Христос коли-небудь сміявся. У Новому Заповіті про це нічого не сказано. Оповідається про такі почуття, як сум чи радість, але про сміх не йдеться. Хто шукає посилання на сміх у Книзі Книг, той знайде їх у Старому Заповіті. Наприклад, Сара, жінка праотця Авраама. Вона одразу ж розсміялася, коли почула, що у віці близько 90 років ще народить дитину.

Жарти й гумор упродовж тривалого часу були недозволеними у церквах, хоча дотепи з церковної кафедри певною мірою мають традицію. Великодній сміх був поширеним у середньовіччі. Коли під час пасхального богослужіння лунали слова про те, що Господь воскрес, то громада сміялася з тієї причини, що воскресіння Христа віталося з полегшенням і безмежною радістю.

Водночас великодній сміх відображав і втіху, що смерть і диявол були переможені після розп’яття і воскресіння, тому громада їх висміювала. Середньовічні священики розповідали своїм парафіянам у великодній проповіді жарти й веселі анекдоти доти, доки віряни аж падали від сміху. З плином часу, коли деякі жарти вже переходили межу й ставали непристойними, великодній сміх перестали терпіти у вищих інстанціях. Сміх у церквах, хоча й не всюди, припинився, став дедалі більш рідкісним явищем.

Але що робить гумор таким важливим для релігії? Християни часто схиляються до сухого моралізму. Гарний жарт, що допомагає людині подивитися на себе збоку, спуститись на землю, є найкращим методом проти цього. Утім, попри все, жарти на релігійні теми в жодному разі не мають ображати почуття вірян.

Поширена точка зору, що Господь Ісус Христос не сміявся, бо гумор був для Нього чимсь неприпустимим. Як аргумент часто використовують той факт, що в Євангелії не описано жодного відповідного випадку. Але ж Богочоловік Христос із самого початку вільний, і абсолютно вільний. Втіленням Він свідомо обмежує Свою свободу і звільнення не потребує.

Варто зрозуміти, що є різні якості сміху. Але є, безсумнівно, сміх як форма скромності.

Євангеліє написане людьми, хоч це і богонатхненний текст. Можна припустити, що навіть якщо смішних моментів, ситуацій було більше в повсякденному житті Христа, то вони цілком могли стертися з пам’яті як неважливі.

Христос поєднує у собі дві природи – Божественну і людську. І прихильники думки, що Христос не сміявся, був завжди серйозний, і в Його мові відсутній гумор, іронія, можливо, говорять про це лише з глибокої поваги до Його Божественної природи. Але дуже важливо бачити в Христі й людські риси. Він був не тільки Богом, а й Людиною. Ми читаємо в апостола Павла в 1-му Посланні до коринфян, 9, 20–22: «Для юдеїв я був як юдей, щоб придбати юдеїв; для підзаконних був як підзаконний, щоб придбати підзаконних; для тих, що не мають закону, був як такий, що не має закону… Для немічних був немічним, щоб придбати немічних. Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких».

Тож навіть коли ми думаємо про Христа як про ідеальну Боголюдину, потрібно розуміти: аби бути зрозумілим і доступним для всіх, треба володіти всією повнотою людських якостей і з любові опуститись до рівня тих, кого прийшов урятувати. А значить і сміх, гумор, іронія як частина людської істоти неминучі в житті Христа.

У тексті Євангелія ми бачимо, що Христос постійно використовує притчі (афоризми), в них досить гумору та іронії. Притчі – це чудовий інструмент, який дозволяє співрозмовникові брати участь, співчувати, співпереживати подію, втягуючись у процес, і самостійно робити висновок, висвітлюючи розум, формуючи образне, цілісне сприйняття та прийняття висновку як частини себе. В притчі Він дає ситуацію, і людина повинна внутрішньо відчути її та знайти відповідь.

Єврейський гумор відомий усьому світу глибиною, мудрістю і життєвою практичністю («Скажіть, ребе, що буде, якщо я порушу одну із заповідей? — Що буде?! Що буде... Залишаться ще дев’ять!»). Ця риса була притаманна єврейському народу з часів Авраама і Сарри (ім’я їхнього сина Ісаак у перекладі означає «сміх»).

В Ісусі немає буяння пристрастей, ми відчуваємо стрижень – волю, яка дозволяє управляти собою, стаючи з рибалками – рибалкою, з митарями – митарем, із фарисеями – фарисеєм і при цьому внутрішньо зберігати свою сутність, не переступати Закон Отця, опускаючись самому – підносити, зводити інших до своєї висоти. Навіть будучи абсолютно вільним внутрішньо, Він міг сміятися разом з усіма з любові до них, освячуючи плоть Божеством. Але Його сміх, гумор, іронія відрізнялися від загальнолюдських чистотою наміру. Абсолют гумору — це Бог. У божественному гуморі, на відміну від людського, відсутня вульгарність.

Міра, напруга душі, бадьорість і усвідомленість, цілісність, повнота і простота життя народжують тиху радість, усмішку, але не буяння пристрастей, не гомеричний сміх і плаский гумор. «…Віяння тихого вітру, [і там Господь]» (3 Цар 19:12).

Лагідною та щирою ніжністю позначена усмішка Божої Матері на Віфлеємській іконі. Саме вона і стала дороговказом Ісусу, Який з усміхом на вустах вів апостолів праведними шляхами. Серйозність Його намірів до радості спасіння, вічного життя аж ніяк не знівельована лагідною усмішкою Його Матері.

Волин. єпарх. відом.– 2017.– № 9 (154)