Мучеників Мини, Єрмогена та Євграфа (бл. 313). Святителя Йоасафа, єпископа Білгородського (1754). Гемела Пафлогинянина (бл. 361). Преподобного Фоми (X). Блаженного Йоана (1503) та батькiв його – блаженних Стефана (1446) й Ангелiни, правителiв Сербських...
Боже і кесареве: Першоієрарх дав інтерв’ю волинським новинарям
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет поспілкувався з працівниками прес-служби єпархії. Зустріч відбулася 5 червня, в день Святого Духа, у Волинській духовній консисторії під час візиту Святійшого до Луцька з нагоди храмового свята кафедрального собору Святої Трійці. Серед запитань були й ті, котрі перед цим надіслали журналісти місцевих ЗМІ.
– Розпочнімо сьогоднішні наші запитання з одного із найдискусійніших питань – про законопроекти, які останнім часом обговорюються в Україні, які стосуються Церкви, з номерами 4128 і 4311. Наскільки глибоко Ви самі мали змогу ознайомитися із цими законопроектами і як Ви ставитеся до необхідності їх прийняття парламентом?
– Є два закони. Перший закон стосується механізму переходу парафії із одного центру в інший. У законі на сьогоднішній день є стаття, в якій сказано, що кожна громада має право вибору свого релігійного центру. А ось механізму, як обирать цей центр, – нема. Я пошлюсь на радянську конституцію. В радянській конституції було записано, що кожна республіка має право вийти із Союзу. Але механізму виходу із Союзу не було. Так і зараз: право на обрання центру релігійного є, а механізму – нема…
Зараз відбувається процес переходу із Московського Патріархату в Київський. Чому відбувається цей процес? Тому, що іде на Сході війна. і Московський Патріархат обрав неправильну позицію. Позицію Москви, яка каже, що на Сході немає ніякої російської агресії, а є громадянська війна. А це неправда. Тому, що якби не було агресії, то війна уже давно б закінчилася. Так от, люди бачать оцю неправду, яку їм говорять у Московському Патріархаті, а особливо не тільки говорять, а й ділами підтверджують. Наприклад, коли президент України вручав героям України нагороди і вся Верховна Рада, і гості-іноземці встали й вітали цих героїв, то митрополит Онуфрій і архієреї, які були з ним, – не встали. І коли журналісти запитали, чому вони не встали, вони відповіли: «Тому, що ми не шануємо вбивць». Тобто для нас – герої, а для них вони – вбивці. То народ бачить цю неправду і не хоче бути в Московському Патріархаті далі. І тому переходять тисячами, десятками тисяч переходять в Київський Патріархат.
Але там, де в містах обласних, в Києві, в районних центрах є храми Київського і Московського Патріархатів, там це відбувається безболісно. Ходили в московську церкву – перестали ходить, пішли в київську. І все тихо-спокійно. А в селах, де храм один – московський, більша частина переходить в Київський Патріархат, вони хочуть взять з собою храм. А менша частина, невелика, хоче залишить храм за собою. І ось між ними, парафіянами Московського Патріархату, іде боротьба за храм. Так ось, для того, щоб цієї боротьби не було, Верховна Рада повинна прийняти цей закон, який би регулював процес зміни чи обрання свого релігійного центру.
Другий закон. Другий закон стосується Церкви, центр якої знаходиться в країні-агресорі. В чому сутність цього закону? Сутність закону полягає в тому, щоб Церква ця в своєму статуті не ховалася за назвою «Українська Православна Церква», будучи залежною від Російської Церкви. І тому закон вимагає, щоб у статуті було сказано, що ця Церква є частиною Російської Православної Церкви. Хоч вона і має самостійність і незалежність, але що вона знаходиться в складі Російської Церкви. Ну це правда! Наприклад, Українська Православна Церква Московського Патріархату самостійна і незалежна в управлінні. Але митрополит Київський є перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви. То залежний він від цього Синоду чи не залежний? Залежний. І тому цей закон і передбачає, що в назву треба ввести назву свого центру. Якщо ваш центр у Москві, то ви і назвіть, що ви є частина Російської Православної Церкви. І тому закони справедливі. Не тільки справедливі – ми їх підтримуємо і закликаємо народних депутатів підтримати ці закони. І цим самим довести, що вони дійсно є народні депутати України, а не Росії. Бо цим самим законом вони будуть захищати інтереси української держави, українського народу.
Ось іде розхитування зараз, не тільки війна, а йде розхитування українського суспільства. Із-за чого? А із-за того, що в нас Церква розділена. А для того, щоб вона була сконцентрована, для того, щоб вона служила українському народу, щоб ми об’єдналися, були єдиною силою України, треба прийняти цей закон.
– Але там ще йдеться про призначення єпископів. Про те, що держава повинна це контролювати. Як Ви це прокоментуєте?
– Якщо стосується мене особисто, то я би вніс поправку і не включав оце, що треба призначення єпископів цієї Церкви узгоджувати з владою. Тому, що це ставить у залежність Церкву від держави. Тому краще було б цей пункт виключити. Але в статуті, в назві мав би бути відображений центр.
– Церковним ієрархам нашої країни часто дорікають у надмірній політизації, в тому, що у проповідях багато політики, про вибори, про кандидатів, що це прихована така агітація. Як Ви вважаєте, наскільки повинні в церкві говорити про політику?
– Справа в тому, що Церква в політику не втручається. Це наше принципове положення. Ми не впливаєм на призначення міністрів, голів обласних адміністрацій... Ми не втручаємося у вибори, тобто не ведемо агітацію за того чи іншого кандидата. Цього нема. Але це не значить, що Церкві байдуже наше суспільство, наш народ, якою наша держава буде. Для Церкви це не байдуже. І тому Церква підтримує тих кандидатів, які відстоюють інтереси українського народу, інтереси української держави, – оцих ми підтримуємо. А тих, які працюють проти української держави, проти українського народу, ми не підтримуємо. Церква має вплив на суспільство, на свою паству і благословляє, але не агітує. Благословляє підтримувать патріотів, тих депутатів, які бажають служить для українського народу, – цих вона благословляє, але й агітацію за них не веде. І в цьому різниця між втручанням у політику та підтримкою держави, підтримкою українського народу. Тобто ми в політику не втручаємося, але підтримуємо український народ і українську державу. Чому? А тому, що нам небайдуже, яка буде наша паства, бо народ – це наша паства. І нам не байдуже, будуть вони свобідні чи будуть вони у рабстві. Ми хочемо, щоб наша паства була свобідна. Розвивалася сама, але в умовах свободи і демократії. І тому ми все це підтримуємо, благословляємо на користь нашого народу і нашої держави.
Ось зараз іде війна. Політика це? Не тільки політика. А це життя наше: будемо жити в свободі чи будемо жити в неволі? І тому кажемо, що ми за мир, але не за всякий мир. За справедливий мир! За мир у свободі. А мир у неволі нам не потрібний. І за свободу ми благословляємо воювать і захищать нашу свободу й нашу державу. Тому ми благословляємо й капеланів, які надихають нашу армію на подвиги, на захист нашої української землі.
– Ваша Святосте, Синод Київського Патріархату 15 грудня 2015 р. ухвалив: «На підставі Священного Писання і Священного Передання, канонів Церкви засвідчуємо: кожен православний християнин, який публічно підтримує та схвалює “узаконення” содомського гріха, підпадає під прокляття Содому і під анафему апостола Павла та відлучає себе від Церкви, доки не покається». Чи означає це, що чиновники, які дозволяють у столиці гей-паради, та високопосадовці, які приймають і затверджують «гендерні поправки» до трудового законодавства, відлучають себе від Православ’я, від можливості ввійти в Царство Небесне?
– Ми як Церква – проти гендерної політики. Тобто ми проти одностатевих «шлюбів». І ми проти всяких поправок до законів, які тим чи іншим чином вводять в наше законодавство гендерну політику. Ми проти цього, бо це є лукавство: говорять про право всіх на працю, на недискримінацію, а завтра будуть говорити про одностатеві «шлюби». Тобто ми проти дискримінації людей за будь-якою ознакою, але ми й проти того, щоб були відкриті двері для закону про одностатеві «шлюби». Чому проти? Тому, що це не тільки зневажання божественних законів, а це спотворення людської природи. Бог створив чоловіка і жінку. А гендерна політика говорить, що можна обирать собі: якщо чоловік хоче бути жінкою, то чоловік стає жінкою, а якщо жінка хоче стати чоловіком, то вона стає чоловіком. Це спотворення божественних законів, божественного творіння. І Церква ніколи, ні за яких обставин не буде підтримувать це! І нехай знають усі, що Церква, якщо вона хоче бути Церквою, то вона цих законів не повинна підтримувать. Інакше, якщо підтримає, то перестане бути Церквою, тому що вона [в такому разі вже] не є святою, соборною і апостольською Церквою, як ми сповідуємо у Символі віри.
– Три роки тому, під час прес-конференції у Луцьку, Ви роз’яснили позицію Церкви про чипізовані біометричні паспорти. Тоді Ви сказали так: «Ми не бачимо поки що небезпеки щодо віри стосовно паспортів, але це вже є ознака тієї печаті антихриста у майбутньому. Тому зараз ми вже можемо бачити, що це буде за печать – на руці й на чолі». Відтоді в кількох містах Європи, і в українській Одесі, проведено експеримент: уживлення чипів під шкіру кисті руки кільком тисячам людей. Тепер вони можуть відчиняти свій офіс, житло, автомобіль, розраховуватись у крамниці, притуливши руку до пристрою. Як треба ставитися православним до цього ново етапу чипізації?
– Ми підтримуємо біопаспорти, бо це ще не є антихристова печать. Але підготовка до цього іде. Як вона буде продовжуватися? Ми бачимо вже. У чому бачимо? Що інформація про людину стає загальнодоступною. Це значить: не тільки прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, місце народження, мова, освіта, скільки ти грошей отримав, [а й] де ти їх витратив, які до тебе претензії. Тобто нема нічого таємного у людини щодо тих, хто контролює це. Іде цей процес! Але не через біопаспорти. Вони потрібні для того, щоб, наприклад, безвізовий режим ми отримали: щоб пересуватися без візового в’їзду в Європу, треба дані про тебе. Але в біопаспорті там короткі дані: прізвище твоє, рік народження, місце – ті самі дані, які є в паспорті, та відбитки пальців (підтверджується, що це дійсно твій паспорт) і більше ніякої інформації там нема. Тобто ці біопаспорти ми підтримуємо.
А що буде далі? А далі – оце збирання інформації про кожну людину, яка буде знаходитися під контролем тих сил, які володіють центром. Оце далі буде. І 666 [символічне число, що в біблійній книзі Одкровення Івана Богослова позначає печать сатани], оці чипи – будуть. Якщо Господь сказав, що будуть, то вони будуть. Інакше Господь сказав би неправду, що буде ця печать антихриста. Буде вона! Але це [не] залежитиме від того, що вони знатимуть [усю] інформацію про кожну людину, а це буде залежить від того, відмовляємося ми від Христа чи ні. Якщо, наприклад, у цьому чипі буде поставлено питання: «Християнин ти чи не християнин?». Якщо хто скаже, що «я – не християнин», то чому кажеш, що ти не християнин? Тому, що нехристиянам будуть умови для життя кращі. Наприклад, у магазин ходиш, то ти можеш по цьому чипу прийти і взяти продукти, які тобі потрібні, за гроші, які у тебе є у цьому чипі. А якщо у тебе пише «християнин», а дано вказівку – християнам хліба не давать, то тоді буде вибір: або ти не будеш їсти хліб, або, якщо хочеш їсти хліб, – відмовся від Христа. І тоді чий ти? І тому Господь сказав: «Скорбота буде така, якої не було від початку світу». І ще Господь сказав, що дні перебування антихриста при владі скоротяться, щоб християни змогли витримать.
Але це – майбутнє. І коли це прийде, ми не знаємо. Але від нас залежить: відмовлятися від Христа чи не відмовлятися. Не чип визначає, а я визначаю віру в Христа: відмовляюся від Нього чи не відмовляюся. Якщо я не відмовляюся, то ніякий чип мене не може примусити виконувать накази антихриста.
[Отже,] вважаю, що від біопаспортів відмовлятися не треба. А від Христа теж не треба відмовлятися. І служити антихристу теж не треба. Це те, що повинен знати християнин. А біопаспорт – це зовнішня сторона, яка може бути корисною, а може бути некорисною.
– 25 років тому відбувся так званий Харківський собор, який в УПЦ КП назвали Харківським розколом. Недавно в УПЦ (МП) відбулося святкування цього ювілею. На Вашу думку, наскільки цей розкол, цей собор відіграв ключову роль в історії України? Чи є можливість у майбутньому на об’єднання? Чи відбувалися у Вас якісь спілкування з митрополитом Онуфрієм?
– Харківський собор був скликаний по завданню Москви, і не по завданню Патріарха Московського і Священного Синоду, а по завданню влади, КГБ (чи як вони зараз, по-іншому називаються?). По їх завданню був скликаний. Так званий собор порушив усі церковні канони. Які канони? «Собор скликається першим єпископом Церкви». Тобто митрополитом Київським скликається Собор. А цей собор ким був скликаний? Мною, [в той час] митрополитом Київським? Ні. Був скликаний формально єпархіальним архієреєм. А єпархіальний архієрей згідно з церковними канонами не має права скликать Собор. То законний цей собор з точки зору канонів? Розумна людина скаже – ні, собор незаконний. Крім того, я знаю достеменно: у скликанні архієреїв на цей не помісний, а архієрейський собор активну участь брала СБУ України, вони всіх єпископів туди закликали. І тоді про це [мені] не повідомили. Тому, з точки зору церковних канонів, цей так званий собор не є законним. І тому говорити УПЦ Московського Патріархату, що «ми – канонічна Церква», нема ніяких підстав. Тому, що ви свою Церкву створили на порушенні канонів. Яка ви канонічна Церква, якщо ви порушили канони? І взагалі, треба сказать, що Російська Церква завжди не рахувалася і не рахується з канонами, якщо вони не служать її інтересам. Так і в даному випадку. Канони не служать інтересам Московського Патріархату, і тому вони порушують. А для того, щоб заволікти до себе духовенство і віруючих, вони об’явили, що створена ними Церква – канонічна, а Київський Патріархат, який виконує церковні канони, – це розкольники. І ось це пустили не тільки по всій Україні, а по всьому світу: «Розкольники»... Правдиві розкольники стали «канонічними», а правдиві канонічні – стали «розкольниками». Все поміняли: біле назвали чорним, а чорне назвали білим.
А тепер можуть сказать: «Но все ж таки вас не визнають інші Церкви, а їх визнають». Що на це відповісти? На це я відповідаю так. Не тому вони не визнають нас як автокефальну Церкву, що ми дійсно порушили закони. Ми не порушили закони. Із чого видно, що ми закони не порушили? Із того, що 1–3 листопада 1991 року я скликав Помісний Собор Української Православної Церкви в [Києво-Печерській] лаврі. Мав право я на скликання цього Собору? Мав. Бо я отримав від Московського Патріарха грамоту. В цій грамоті було дано мені, митрополиту Київському і всієї України, самостійність і незалежність. І я мав право скликати Помісні Собори. І Москва ніколи не критикувала той Помісний Собор, який відбувся в лаврі 1991 року. Не критикувала. Чому? А тому, що він законний був. А вони просто його не згадують, бо він їм стоїть поперек горла. Бо на тому Соборі вся Україна заявила, що нам, українцям, потрібна автокефальна Церква. Чому потрібна? Тому, що ми стали незалежною державою. А всі Церкви, які отримали незалежну державу (це Греція, Болгарія, Сербія, Албанія…), всі вони із-за того отримали автокефальну Церкву. То ми теж поставили питання про визнання нашої Церкви автокефальною і звернулися до Москви. Ми ж не відокремлювалися, ми тільки прийняли рішення і звернулися до Москви. А що Москва нам сказала? Сказала «ні»? Ні, не сказала. Сказала: «Ми розглянемо це питання автокефалії на наступному Помісному Соборі». Скільки уже після цього пройшло Помісних Соборів у Москві? Уже декілька пройшло. Розглядали вони питання про автокефалію Української Церкви? Ні. А чому ви не розглядали? Ви ж постановили розглянути на наступному Помісному Соборі. Не виконуєте своє власне зобов’язання, власну постанову.
Тому ми – канонів не порушили. Вони – нас відкинули. Спочатку мене позбавили незаконно священства. Потім піддали анафемі. За що? За що позбавили священства і піддали анафемі? За якісь провини? Ні. З чого видно, що незаконно? А з того, що на Соборі архієрейському винесли постанову: «Подякувати митрополиту Філарету за його труди на благо Церкви». Ну якщо ви мене звинувачуєте в якихось гріхах, то позбавляйте мене за гріхи! А то ж за гріхи нема за що. А просили відмовитися від київської кафедри. А чому мені відмовлятися від київської кафедри? Мене обрав законно Собор український. І я не хочу відмовлятися. А вони просять – «відмовтесь». Якщо у вас є підстави, то знімайте мене з київської кафедри. Так от не насмілилися знять, а просили, щоб я сам відмовився.
Все це говорить про те, що всі їх діяння побудовані на неправді. А неправда рано чи пізно принесе їм гірки плоди.
– 2008 року Київський Патріархат був за півкроку до того, щоб увійти в спілкування зі Вселенським Патріархом. По суті, мало б бути світове визнання. Але не так склалося. Що, на Вашу думку, стало перепоною визнанню? Вже багато років точаться розмови, обіцянки, нібито Вселенський визнає, от-от-от. Насправді на якому це все етапі?
– Треба знать правду. В чому полягає правда? Нам Вселенський Патріарх в 2008 році пропонував увійти до складу Константинопольського Патріархату. Тобто ми стали б частиною Константинопольського Патріархату, і, звичайно, раз ми – частина Константинопольського Патріархату, то ми і визнані. Просто визнані як частина Константинопольського Патріархату. Ми, архієреї, і президентові нашому, і делегації Вселенського Патріарха сказали – ні. Нам не потрібно одну залежність мінять на другу залежність. Для того, щоб бути визнаними, ми могли б залишитись і в Московському Патріархаті. Могли б. І для чого нам мінять одну залежність на іншу залежність? І тому відмовились від цього. Нам потрібно не визнання нас як Церкви, а визнання автокефалії. Як Церква ми і без них знаємо, що ми є Церква. Тому, що ми звершуєм Таїнства, Божественну Літургію, Євхаристію і Христос перебуває в нашій Церкві за нашими Богослужіннями. Це ми знаємо і це ми ісповідуємо. Але нас не визнають як автокефальну Церкву, як незалежну Церкву. І ми зараз домагаємось, щоб нас визнали як автокефальну Церкву.
В якому стані знаходиться це питання? Це питання знаходиться в процесі підготовки. Вселенський Патріарх сказав, що Україна – це його канонічна територія. А що це значить? Це значить, що він має право давать, визнавать чи не визнавать автокефалію на частині своєї території. Друге: він просив, щоб президент звернувся до нього з проханням, щоб він надав Українській Церкві статус автокефалії. Президент декілька разів звертався. Не тільки [теперішній] президент, звертались до нього і бувші президенти – Кравчук, Ющенко. Звертались, їздили до нього, переконували його. До нього звернулась Верховна Рада. Тобто це представники всієї України звернулись до нього, щоб він надав Томос про автокефалію. І ось поки що Вселенський Патріарх не вирішується зробити цей крок.
Чому – виникає питання? Всі ж підстави для визнання є: є держава, є Церква, є звернення президентів і Верховної Ради, є звернення всієї української інтелігенції, є звернення парафій. Тобто всі звертаються, а Вселенський не наважується. Чому? Боїться, що Москва розділить усе Православ’я на дві частини із-за цього. Бо є у Москви прихильники, які не поїхали на Всеправославний собор на Крит. Це Болгарська Церква, Грузинська Церква і Антіохійська. Ось ці три Церкви знаходяться під впливом Москви. Так ось, Вселенський Патріарх боїться, що оці Церкви разом з московською відокремляться від Вселенського Патріарха. І боячись цього, він не вирішує надати Київському Патріархату статус автокефальної Церкви.
Але нас не повинно це турбувать – саме визнання. Тому, що Київський Патріархат зростає. На сьогодні він є найбільшою за кількістю віруючих в Україні і другою Церквою після Російської Церкви у Вселенському Православ’ї. Тобто на першомі місці Російська Церква за кількістю віруючих, на другому місці – Київський Патріархат, на третьому місці – Румунська Церква, а далі йде Грецька Церква, Сербська, Болгарська. А грецькі Церкви (їх сім, грецьких Церков) за кількістю віруючих на сьогодні менші за Київський Патріархат у такому складі, як він зараз є. Тому нас менше всього турбує [визнання]. Визнаєте – дякуємо. Не визнаєте – прийде час, визнаєте, тому що Церква велика.
– Але є питання менш глобального характеру, які часто турбують наших парафіян. У численних православних церквах за кордоном, у тому числі Київського Патріархату, майже всі вірні на Богослужінні сидять. В Україні ж місця для сидінь передбачено лише для двох-трьох десятків парафіян. Навіть у храмах при лікарнях. Чи не пора щось тут змінити?
– Ну, дійсно, в православних церквах і за кордоном, і не тільки за кордоном, і в Греції, і в інших Церквах, крім Російської, віруючі сидять. Чому? А тому, що їх мало. Мало. Ось сьогодні я звершував Богослужіння в Троїцькому соборі Луцька. Де ви посадите таку кількість людей? Можете ви їх посадить? Їм не вистачить [лавок] не тільки в соборі, їх не вистачить не тільки в ограді, а й на площі. Тому наша традиція не сидіти за Богослужінням – не тому, що не можна сидіти за Богослужінням. Можна. Але місця нема. Тому, що храми завжди наповнювались повністю, заповнювалися стоячими.
Ось служив я на Тройцю у Володимирському соборі, то там було набито як оселедців у бочці. Де їх там посадить? І ограда повна. Тому кількість віруючих в Українській Церкві, і в Російській, і деяких інших Церквах не дає можливості посадить усіх віруючих. А можливість сидіть за Богослужінням є. І тому ми пішли на те: для людей старих, хворих ставимо лавки, стільці, де могли б вони сидіть. А здорові нехай стоять.
– У Грецькому Православ’ї давно вилучено з Літургії молитву за оголошених, бо нема самих оголошених. Чи не час і нам так учинити?
– Зараз оголошених, такої інституції, в Церкві нема. Але це не значить, що нема оголошених в дійсності. Ось атеїсти нехрещені. Вони приходять у храм, слухають Богослужіння. Оголошені вони? Оголошені. Бо вони ще Хрещення не прийняли, а храм відвідують. А після цього прийде час, коли приймуть Хрещення, або вже прийняли. Тобто ми не проти виключення цих прохань із Літургії. Не проти. Але традиційно наша Церква це не сприймає. Хоча виключення цієї ектенії – про оголошених – має підстави. І тому Грецькі Церкви виключили це.
– Останнім часом інформаційний простір наповнений повідомленнями про нехорошу поведінку деяких священнослужителів. На Вашу думку, наскільки це може підірвати авторитет Церкви? Чи потрібні ці повідомлення? Тому, що люди сприймають це двояко. І як Церква повинна працювати над моральною стійкістю священнослужителів?
– Серед дванадцяти апостолів Іуда був? Був. Не засмучувало це Ісуса Христа, Який знав, що один із дванадцяти є зрадник? Терпів його? Терпів. Хоч, треба сказать, що Іуда, коли Господь посилав на проповідь по Іудеї, то звершував чудеса. Бо коли апостоли повернулись, то вони сказали Ісусу Христу: «Господи, і біси нам підкорюються» – «нам», апостолам, значить і Іуді. А Господь терпів його. Але це не значить, що Іуда був таким апостолом, як Петро, Іоан або інші. Це був зрадник. Так і в Церкві: і серед священиків, і серед єпископів були, є і єретики. Були ж серед єпископів в древній Церкві єретеки? Були. Були блудники? Були. А зараз щось змінилося? Ні. Боротьба між добром і злом, між святістю і гріхом продовжується. І продовжується в Церкві. А раз продовжується ця боротьба в Церкві, то значить у Церкві не тільки є єпископи й священики такі недостойні, а й миряни. Це ж теж Церква. Серед мирян хіба нема таких? Є, і багато. І багато ж хрещених повідмовлялись від хрещення, стали атеїстами. І Церква існує для того, щоб із грішників робити святими. Бо якщо Церква всіх грішників викинула б із Церкви, то скажіть: хто їх спас би, як не Церква?
І тому Господь терпить у Церкві грішників заради того, щоб вони стали праведними. І коли були такі розкольники в древній Церкві, які не приймали таких християн, які замарали себе гріхами, то Церква виступила проти цих розкольників (називалися вони новаціанами). Чому проти? Тому, що Церква – це місце спасіння, очищення від гріхів. І тому в Церкві святі є, тому Церква свята, але і грішники є. Чому? Для того, щоб вони покаялися і стали праведними.
– Нещодавно упокоївся кардинал Любомир (Гузар). Ви створювали разом із ним ініціативну групу «Перше грудня». Чи є результати роботи цієї групи? І в яких стосунках Ви були з небіжчиком останнім часом?
– Ну, в групу «Перше грудня» входив і кардинал Любомир (Гузар), і я, і Леонід Макарович Кравчук, [і філософ Мирослав] Маринович, і багато відомих українських громадських діячів. Але особливої активності ця група не мала. Вона працювала, свою користь принесла. Але сказать, що вона зробила кардинальні зміни в нашому суспільстві, я не можу.
– Один з основних нових напрямків нашої Церкви – це інститут капеланства. Скажіть, будь ласка, як Ви збираєтеся розвивати цей інститут? Адже досвіду капеланства в священиків немає. І чи збирається Церква апелювати до держави про їх захист на державному рівні, бо все ж таки люди бувають на фронті, бувають на передовій і часто ризикують життям?
– Зараз держава прийняла закони про капеланство. І на сьогодні Церква має право визначити 60 капеланів для українського війська. Із них 46 – Київському Патріархату відведено, 12 місць – Греко-Католицькій Церкві, а останні – Автокефальній Церкві, одне місце – Московському Патріархату і одне місце – протестантам. Чому? А тому, що Генеральний штаб провів опитування всіх військових. І визначилося, що серед тих військових в одних частинах – віруючих Київського Патріархату 63 %, а в інших – 83 %. Греко-католиків – 12 %, Московського Патріархату – 7–8 %, а протестантів – півпроцента. Так ось, виходячи із цього опитування, Генеральних штаб і визначив, кому скільки. І тому нам, Київському Патріархату, – 46 [місць], 12 – греко-католикам, відповідно декілька – Автокефальній Церкві, одне – Московському Патріархату, одне – протестантам.
Капелани для армії потрібні. І зараз у Європі, в НАТО, в Америці, в Канаді – в усіх арміях існують капелани. І тому ми нічого нового не відкрили, а просто робим те, що вже давно є в Європі і в Америці. Але зараз стоїть завдання підготувать достойних капеланів. Що значить достойних? Це значить, що вони не тільки повинні бути священиками, вихованими і благочестивими, а щоб вони мали військовий досвід. І зараз, наприклад, Київська духовна академія направила 12 студентів на військову кафедру в Університет біологічних ресурсів для того, щоб вони там проходили військові навчання. Це не значить, що священики-капелани мають право носить зброю. Вони зброю носить не мають права. Але їх там вчать тих порядків, які є в армії. І я думаю, що надалі оця практика навчання студентів духовних учбових закладів буде розповсюджуватися і на інші. Ми будемо готувать майбутніх капеланів. Тобто давати їм військову підготовку і духовну підготовку.
– Ще одна проблема: Україна сьогодні перед викликом язичницьким, коли пропагується РУНвіра, бо це, мовляв, наша прадавня віра. Як Українська Церква може протистояти цьому?
– Дуже прикро, що після тисячоліття хрещення Русі знаходяться українці, які повертаються до ложних богів. І ось ці рунвірівці – більше всього, люди освічені: професори, поети, письменники, інтелігенція. Виникає питання: як ви, будучи освіченими, вважаєте богом Даждьбога? Творіння людських рук. Ви?! Освічені?! До [чого] ви дійшли, що називаєте богом творіння людських рук? Із-за чого? Із-за патріотизму?! А що, християнин не може бути патріотом? Хіба християни не захищали свою державу, свою Україну? Захищали. То чому ви повертаєтеся до гріхів своїх предків? Вони були темними, кланялись неіснуючим богам, називали їх богами. А ви, відсвяткувавши тисячоліття хрещення Русі, повертаєтеся до цього гріха! Вони для нас – не приклад. Це одне і те ж, що, наприклад, християнин, який не повинен грішить, повертається до своїх старих гріхів. Що це – правильно повертатися до своїх старих гріхів? Ні. Тому і ці – грішники, що називають богом творіння людських рук.
– Перед нашим інтерв’ю Ви надягнули чотки. Скажіть, як часто Ви ними користуєтеся? Наскільки ці чотки потрібні мирянину? Як за ними молитися? Які молитви за ними читаєте?
– Справа в тому, що чотки носять ченці. За оцими чотками читається молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І так-от повторюємо. От треба сто молитов прочитать, і не рахувать «один, два...», а ось по чотках цю сотню молитов коротких прочитує чернець. Якщо мирянин хоче це робить, це ніхто не забороняє, тому що молиться не заборонено нікому.
– Яка сила Ісусової молитви? Яке її значення?
– Значення Ісусової молитви таке ж, як узагалі всякої молитви. Апостол Павло сказав: «Безперестанно моліться», тобто постійно тримайте в своєму розумі Бога. То не значить, що треба цілий день читать молитву, треба і працювати. Але працювати як перед Богом, щоб Бог бачив, що ти робиш. Твоя свідомість підказує тобі: все, що ти робиш, – все це бачить Бог, бо ти перед Його очима добро робиш і гріх твориш, перед Його очима. Ось це і є безперестанна молитва.
– Ваша Святосте, останнє запитання. На Вас як на Предстоятелю Церкви лежить величезна відповідальність, а також фізичні навантаження, очевидно, дуже великі. Але Ви в прекрасній фізичній формі, як на свої літа [Патріарху 89-й рік]. Тож запитання: чи робите Ви фіззарядку вранці? І ранкові пробіжки Ви ще не покинули?
– Я фіззарядки не роблю, але лікарі мені кажуть, що треба рухатися. Тож цю рекомендацію лікарів я виконую: намагаюсь кожен день проходити більше кілометра для того, щоб кругообіг був нормальний. Але не тільки це має значення. Має значення велике культура харчування. Переважна більшість із нас хворіє із-за того, що переїдає. Для того, щоб менше мати хвороб, треба їсти стільки, скільки потрібно для життя. А не їсти в своє задоволення.
– Зрозуміло. Дякуємо, Ваша Святосте!
- Предметно-тематичні рубрики
- Адміністративно-територіальні
- Єпархія
- Капеланська служба єпархії
- Кафедральний собор Святої Трійці в Луцьку
- Деканат монастирів
- Горохівський деканат
- Камінь-Каширський деканат
- Ківерецький деканат
- Луцький міський деканат
- Луцький районний деканат
- Маневицький деканат
- Ратнівський деканат
- Рожищанський деканат
- Старовижівський деканат
- Цуманський деканат
- Шацький деканат
- Волинська православна богословська академія
- Персоналії
- Михаїл (Зінкевич), митрополит
- Філарет (Денисенко), почесний Патріарх
- Александрук Анатолій, протоієрей
- Андрухів Дмитро, протоієрей
- Антонюк Віталій, протоієрей
- Арсеній (Качан), ієромонах
- Близнюк Юрій, протоієрей
- Бодак Роман, протоієрей
- Бонис Іван, протоієрей
- Бучак Михайло, протоієрей
- Вакін Володимир, протоієрей
- Вронський Олександр, священик
- Гринів Богдан, протоієрей
- Гуреєв Іван, священик
- Димитрій (Франків), ієромонах
- Зеленко Іван, протоієрей
- Клочак Василь, протоієрей
- Кованський Артем, священик
- Константин (Марченко), архімандрит
- Коць Сергій, протоієрей
- Лазука Микола, протоієрей
- Левковець Іван, протоієрей
- Ледвовк Сергій, протоієрей
- Лехкобит Віталій, протоієрей
- Лівончук Сергій, священик
- Макарій (Дядюсь), ієромонах
- Мельничук Михайло, протоієрей
- Мицько Володимир, протоієрей
- Мовчанюк Андрій, протоієрей
- Нестор (Олексюк), ієромонах
- Никодим (Смілий), ієромонах
- Пушко Віктор, протоієрей
- Ротченков Андрій, священик
- Савчук Микола, священик
- Святополк (Канюка), ігумен
- Семенюк Іван, протоієрей
- Собко Віталій, протоієрей
- Хромяк Андрій, священик
- Цап Микола, протоієрей
- Цап’юк Микола, протоієрей
- Цилюрик Ігор, протоієрей
- Черенюк Ярослав, священик
- Шняк Василь, протоієрей
- Коць Микола, архідиякон
- Анастасія (Заруденець), ігуменя
- Марія (Ігнатенко), ігуменя
- Гребенюк Віктор
- Савчук Лариса