Діялося це в ХІ столітті. Один киянин на ім’я Агапит постригся в ченці Печерського монастиря. Від Бога він мав дар цілителя – виліковував зіллям і молитвою. Але всіляко старався, щоб не розходилася про нього людська слава, бо знав, що не сам він лікує, а Господь за його ревним проханням. А проте чутка про дивовижного зцілителя рознеслася далеко за монастирські мури. Тож, коли тяжко занедужав князь Чернігівський Володимир Всеволодович, згадали бояри, що є у столичному граді такий славетний лікар. Але спершу вдалися до відомого на той час неправославного медика-вірменина, майстра своєї справи. Мав той давню суперечку з Агапитом, бо, на відміну від прозорливого чорноризця, казав недужим про час їхньої смерті. Тож не раз хворі настільки переймалися почутим, що й справді помирали у вказаний строк. Одного ж разу такого «безнадійного» принесли до Агапита – і він виходив хворого, чим і осоромив того нечесного цілителя. Ба більше: Агапит ніколи не брав грошей за своє цілительство, а вірменин був ласий до подарунків.
Отож, коли жодні заходи загребущого лікаря не допомогли, а князь навпаки – дедалі занепадав на здоров’ї, послав він бояр до Печерського ігумена Йоана, щоб той відпустив Агапита у Чернігів. Агапит же ніколи не виходив за стіни обителі, бо дав Господеві таку обітницю. Тож бояри повернулися до князя лише із зіллям від цілителя, сам же Агапит усамітнився для молитви за слабого. Як Володимир спожив того помічного зілля – відразу встав на ноги. Зі щирою дякою послав тих же бояр до свого рятівника з коштовними дарунками. Та, звісно, чернець-безсрібник не побажав узяти їх, а просив передати князеві: хай дякує Богові за своє видужання і роздасть багатство убогим. Так той і вчинив.
Але лікарі теж хворіють, навіть чудотворці. Занедужав якось і блаженний Агапит. Прийшов до нього його суперник-вірменин і прорік: «Оце за три дні помреш». – «Ні, – відказав той, – не за три дні, а за три місяці». – «Якщо за три місяці, то я повірю, що ти й справді цілитель і прозорливець, а твоя віра краща за мою». Наступного дня чернець одужав і жив здоровий ще три місяці, та й потому помер. Сталося це близько 1095 року. По його блаженній кончині вірменин прийняв православ’я і постригся в монахи та, як сказано в «Києво-Печерському патерикові», «у добрій славі закінчив своє життя».
Історія цих двох лікарів для нас вельми повчальна, оскільки нині теж поширилося здирництво в українській медицині та неправедне лікування. Нехай же святий Агапит буде нашим «людям у білих халатах» добрим прикладом і небесним заступником, усі ж ми просимо: «Преподобний Агапите Печерський, лікарю безвідплатний, моли Бога за нас!»
