У 2017-му за президентським Указом в Україні відзначається ювілей початку Протестантизму. Питання, при чім тут ми…
17 жовтня 1517 року в німецькому місті Вюртемберг сталася подія, що переламала всю європейську історію. Католицький священик-чернець Мартін Лютер прибив до дверей своєї церкви написані ним 95 тез проти торгівлі індульгенціями. Так тоді узвичаєно закликали до богословської дискусії.
Але дискусії не вийшло: невдовзі уся Німеччина та Західна й Центральна Європа поринули у вир громадянських воєн, революцій і повстань. За кілька десятиліть наш континент було трудно впізнати: окрім Православ’я і Католицтва, мільйони людей стали сповідувати нові течії Християнства, названі Протестантизмом.
Чому ж ця дія прорвала тогочасну Європу? Який гнійник проколов Мартін Лютер, прибиваючи свої тези?
На початку XVI ст. Католицька Церква переживала вельми нелегкі часи. Ні, й надалі було чимало щирих віруючих – мирян, священиків, ченців, – які сповідували Христа і в молитвах, і в діях. Проте міцна залежність від світської влади, розхитана церковна дисципліна, особливо в монастирях, розповсюджена симоні’я (продаж церковних посад, часто людям негідним), недоступність Біблії для народу, адже її пропонували тільки давно мертвою мовою – латиною, крен церковного життя в бік надзвичайно пишних обрядів спричинили глибоку кризу Католицизму. Всі розуміли, що так далі жити не можна, проте мирилися з цим «узвичаєним» станом справ.
Але особливо загальний упадок проявлявся у все більш поширюваній торгівлі індульгенціями. Строго кажучи, індульгенція – це документ, що засвідчує сповідь каянника у гріхах, поєднану з матеріальною пожертвою. Індульгенції були в римо-католиків і раніше (бувають, до речі, й тепер). Але в ті часи проводили надзвичайно дороговартісне будівництво нового храму Апостола Петра у Ватикані, й церковні власті «дали добро» на ширше практикування індульгенцій. Тепер Сповідь перетворилась на формальність, якщо платилися гроші. Індульгенції вже видавалась у нечуваних розмірах, за кожен гріх за певною таксою. Ба навіть більше: тепер можна було оплатити прощення гріхів не тільки скоєних, а й тих, котрі ще не скоєно, наперед.
Казна Ватикану швидко поповнювалася, зведення собору Святого Петра рухалося швидко (хоча чимало, як водиться, прилипало до рук церковних посадовців). А в народі все більше наростало обурення.
І тут отець Мартін прибив до храмових дверей тези протесту. І прорвало! Після декількох років стрімких подій стався розкол Західної Церкви на католиків та протестантів. Біблію протестанти переклали на живі мови, надрукували, вигнали мертву латину зі Служб. Самі Служби вони реформували теж. Було ліквідовано деякі перекоси у шануванні святих місць, ікон, мощей. Із багатьох монастирів порозбігалися ченці й черниці: їх туди було фактично ув’язнено, без їхнього бажання бути чорноризцями. (Лютер, уже відлучений від Католицької Церкви, сам одружився на такій колишній монашці). Зазнали великих змін процеси навчання і призначення на церковні посади. Усе це одержало назву Реформація.
Треба сказати, що вона врешті-решт реформувала й самих католиків. Стали боротися з тією горезвісною симонією, припинили розкидатися індульгенціями, утворили братства, які взялися по-новому євангелізувати Європу… Усе це одержало назву Контрреформація. Католицизму вдалося зупинити наступ Протестантизму, проте велика частина Європи була вже для них утрачена. Ріки крові, гори прокльонів, розкол Церкви і всього суспільства – ось ціна запізнілих реформ.
Але самі протестанти часто не були кращими в намаганні реформувати церковне життя, проявляли крайню нетерпимість і фанатизм. Бувало, що й вони, за прикладом католиків, відправляли на вогнища тих, кого вважали єретиками. Протестантизм став кришитися, ділитися, розпадатися на ворогуючі конфесії.
А що ж у цей час Україна? Трохи не всі наші землі тоді належали Польщі. Серед польських шляхтичів поширились протестантські віяння, потім – контрреформаційні. Але всі вони були настроєні проти Православ’я і пропагували свої ідеї нам, русинам. Ми ж не мали чим боронитись: не було в нас ніяких шкіл – ні світських, ні духовних; не було громадського життя; не було Святого Письма, не тільки українською, а й усього церковнослов’янською. З нас глузували, що, мовляв, православні й самі не знають, у що вірують. З нас кепкували, що русин – «то поп і хлоп». І в цьому, на превеликий жаль, була велика частка гіркої правди.
Але Реформація збудила церковне життя й на Україні. Щоб дискутувати з протестантами й католиками і краще пізнавати свою віру, православні уклали й видали Боже Слово по-церковнослов’янськи (Острозька Біблія), зробили першу спробу перекладу на тогочасну живу українську (Пересопницьке Євангеліє), створили вищий навчальний заклад (Острозька академія) та численні братські школи. Та й самі братства, серед яких Луцьке Хрестовоздвиженське, – це ніщо інше як реакція на протестантський і католицький наступ.
Нині протестантів (лютеран, баптистів, п’ятдесятників, адвентистів та інших) в Україні небагато: усіх разом близько одного відсотка населення, на Волині – півтора. Ювілей Реформації (або ж, як кажуть, Р-500) – це, звичайно ж, насамперед їхня дата. Але православні мають знати, що певний поштовх у церковному житті Реформація дала і нам. Як відповів митрополит Луцький і Волинський Михаїл в одному інтерв’ю: цей ювілей для нас не свято, а, швидше, нагода згадати про такий етап європейської історії.
