Наближається Пасха юдейська. Ісус знов у Віфанії, де проводить суботу. А ввечері наступного дня Він верхи спускається з Єлеонської гори, прямуючи до стін Єрусалима. На ослі, символі миру. Христос їде як Цар, Який несе примирення. Галилейські прочани супроводжують Його криками: «Осанна Синові Давидовому! Слава у вишніх!».
У місті сум’яття. «Хто Це?» – запитують люди, виходячи до воріт. «Це Ісус, Пророк із Назарета», – відповідають богомільці. Вони вітають Його пальмовим віттям. Так прийнято вітати переможця. Вони чекають від Пророка-Месії визволення від влади язичників.
З болем у серці звертається Ісус до Єрусалима: «О, якби ти хоч цього твого дня взнав, що потрібно для миру тобі! Та це приховано нині від очей твоїх...»
Христос уперше не відхиляє захоплення юрби. Він жде, випробовуючи серця людські. До останньої миті не пізно. Він несе Благую Вість, а люди хочуть сигналу до повстання.
Між ними і Сином Давидовим пролягла прірва. Навіть Його учні пройняті загальним осліпленням. Вони сперечаються між собою, ділячи майбутні місця біля трону...
Оточений народом, але самотній, вступає Ісус до столиці, проходить святковими вулицями. Він продовжує йти через віки, вслухаючись у голоси людей. Він говорить їм: «О, якби ви взнали, що потрібно для миру вам! До останньої миті ще не пізно...»
