Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіКапелан Ігор Бігун: «Моя місія – заспокоїти стривожені душі воїнів»
Статті

Капелан Ігор Бігун: «Моя місія – заспокоїти стривожені душі воїнів»

Жанна БІЛОЦЬКА Протоієрей Ігор Бігун. Світлина з сайта Volodymyrmedia.com.ua

Військовий капелан Волинської єпархії КП, протоієрей собору Різдва Христового отець Ігор Бігун одним із перших на Волині змінив священицьку ризу на військову форму і пліч-о-пліч стояв під кулями разом із героями нашої 14 ОМБр. Найгарячішим, з його слів, видався лютий 2016 року, коли ворог безперервно атакував наші війська, але вистояти і довести, що ми є сильною боєздатною армією, допомогла мудрість командирів та мужність і професіоналізм наших бійці, А ще віра в Бога і перемогу. Нещодавно капелан став володарем премії «Людиною року-2016» у номінації «Герой року» і вкотре побував на Сході з допомогою для бійців та шкіл. Про те, яка ситуація на фронті, місію капеланства та духовні проблеми військових, а також як знайти себе у мирному житті тим, хто побував у пеклі та багато іншого дізнавалась у розмові з отцем Ігорем Бігуном.

– Отець Ігор, ви одним із перших на Волині обрали шлях капеланства. У чому полягає ваша місія на війні?

– У 2015 році, коли війна була у розпалі, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звернувся до духовенства з пропозицією підтримати наше військо. І вже в серпні священики з різних регіонів вирушили на Схід. Волинь долучилась до них у вересні. Оскільки я є заступником міського декана, мені довелось брати безпосередню участь у вирішенні питання: хто з володимирських священиків поїде на Донбас. Бажаючих не було. Розуміючи, що кожен керівник має бути прикладом для інших, прийняв рішення підтримати наших бійців. І вже незабаром відбув у 14 ОМБр, у 2 батальйон, який дислокувався в районі Мар’їнки. Опісля служив у 1-му батальйоні у самій Мар’їнці. А коли бригаду вивели на Рівненський полігон, був переведений до 46 ОБСпН «Донбас».

На той час армія складалась з мобілізованих, багато з яких вперше взяли до рук зброю. Але натиснути на курок міг не кожен. Довелось пояснювати, що ми ведемо визвольну війну, а не захоплюємо чужі території і не нападаємо. А така війна є благословенною. У цьому і полягає місія капелана – заспокоїти стривожені душі бійців, допомогти їм зрозуміти, для чого вони тут… Бо мотивований воїн – найкращий воїн. Траплялися випадки, коли хлопці відмовлялися стріляти після бойових завдань, пояснювали це тим, що їх мучить почуття вини, що вони позбавили життя людини.

Напевно непросто було налагоджувати побут і зв’язок з бійцями. Адже робилось це у польових умовах, нерідко під кулями…

-Так, було дуже важко. Перше, що зробили, облаштували місце для молитви. Біля бліндажів поставили ящик з-під патронів і щоранку о восьмій годині і ввечері о 20.00 творили молитву. З дозволу командирів їздив по ВОПах проводив бесіди з військовими. Не приховую, інколи не знав, як себе поводити, які підібрати слова до кожного воїна, але допомогло те, що серед них було багато володимирчан, котрі знали мене і морально підтримували. Згодом почали облаштовувати кімнати під каплички у напівзруйнованих будинках, щоб кожен міг помолитися наодинці. Пам’ятаю, одного разу проходячи повз таку, почув чоловічий голос. Коли прислухався, зрозумів, що боєць розмовляв із Богом, виливаючи йому свій біль.

– З якими духовними потребами звертались до Вас військовослужбовці?

– Найперше помолитися за родину, це найголовніша їхня потреба. Також просили пом’янути загиблих товаришів. На війні військова дружба набуває особливого значення, а ще там загострюються усі почуття. Дуже боляче хлопці сприймають певні дії уряду, соціальну несправедливість, обман.

– Чи були серед мобілізованих представники інших релігійних конфесій, атеїсти? І як знаходили порозуміння з ними?

– В окопах невіруючих немає. Коли над головою свистять кулі і розриваються снаряди, єдине, що рятує у такі моменти – щира молитва. Під час однієї ротації у батальйоні служили два мусульманина. На одне з найбільших їхніх свят я підійшов і поцікавився, що можу зробити для них у цей день, а ще запропонував пошукати мулу. Але вони відмовились, єдине про що попросили, дозволити їм у цей день бути разом. Бійці знаходились на різних блокпостах. Командир, до якого звернувся із цим проханням, пішов на зустріч, і воїни відзначили свято за своїми звичаями. В усі інші дні творили молитву разом із побратимами.

– Прикро визнавати, але в армії на початку війни дуже гостро стояла проблема з алкоголем. Чи вдалося її подолати?

– З переходом на контрактну основу все змінилось у кращий бік. Тепер той, хто бере до рук чарку, ризикує залишитись без зарплатні, або ж без статусу УБД. Такі нововведення стимулюють до дисципліни. Зараз до війська ідуть свідомо, а не по мобілізації, тож і відповідальність більша. Пам’ятаю, як у 2015 році намагався вгамувати нетверезого вояку, який насправді був хорошим чоловіком, але коли випивав зайвого, то перетворювався на свою повну протилежність. Дивлячись мені у вічі, нахабно заявляв, що нічого йому не зроблю. І був правий. Тоді я сфотографувався з ним, і коли повертався додому, заїхав у село, в якому він мешкає. Там служить мій знайомий священик, у котрого поцікавився особою цього бійця. З’ясувалось, він є поважним чоловіком і користується авторитетом серед односельчан. Я набрав його номер і розповів де знаходжусь і запропонував дати слухавку священику. Зрозумівши, що я не жартую, попросив не робити цього. З тих пір п’яним ніхто його не бачив.

– Ви не маєте права брати до рук зброю. Але що робити, коли вам загрожує небезпека і єдиний вихід зберегти власне життя – зробити постріл першому?

– Моя зброя – хрест і молитва. І навіть перед обличчям смерті не можу зрадити обітниці. Виключенням є ситуація, коли небезпека загрожує іншим, наприклад пораненим. У таких випадках священик може стати на їх захист, але потім з нього на цей період знімають сан. І лише Синод приймає рішення про його повернення. Коли збирався на фронт, запитав товариша, який повернувся звідти: що найважче на війні? «Коли через тебе гинуть люди, тебе до кінця мучитиме почуття вини…».

– Капелани підтримують українську армію. А як ви оцінюєте дії священиків, котрі знаходяться по інший бік барикад?

– Їм оцінку дасть Господь і люди. Ми бачимо, що це вже відбувається. Бо дедалі більше жителів Сходу розуміють, що їх ошукали. Між Красногорівкою і Мар’їнкою знаходиться розкішний храм. Місцеві розповідають, що зведений він за кошти колишнього прем’єр-міністра Сергія Арбузова, а відкривала його Людмила Янукович. Не дивлячись на те, що церква є великою, прихожан там зовсім мало. Місцеве духовенство усіляко сприяло сепаратизму. Підтвердженням є те, що з початком бойових дій місцевий священик утік до Криму.

– У порівнянні з минулими роками, чи змінилось зараз у місцевих жителів ставлення до наших військових?

– Безперечно. Ми доклали усіх зусиль задля цього. Варто зазначити, що наша 14 ОМБр відзначилась як найдисциплінованіший і найпорядніший військовий підрозділ ЗСУ. Її і досі згадують теплими словами жителі Мар’їнки. Пам’ятаю початок 2016 року, коли тривали безперервні запеклі бої. Особливо була важкою ніч із 18 на 19 лютого. Це було справжнє пекло, і я вже подумки прощався із життям. Але Господь допоміг нам і ми вистояли. Замість відпочинку хлопці втомлені і виснажені йшли у найближчий населений пункт, щоб відремонтувати пошкоджені вікна і двері у школі, дитячому садочку. А навесні білили дерева, щоб дати новий дух селу. Люди це бачили і дякували. Та найбільшим подарунком було те, що діти перестали боятися людей у формі. Якось у розпал бойових дій ми їхали на БТРі зустріли хлопчика, котрий, помітивши нас, поволі почав ховати руку під одежу. Це один з найстрашніших моментів, бо на фронті траплялись випадки, коли ворог використовував дітей і ті кидали гранати під наші танки. У хлопців клацнули запобіжники, і вони напружено спостерігали за хлопчиною. І в цей момент він повільно витягує з-під куртки маленький жовто блакитний прапорець і махає до нас, а потім ховає його. Від побаченого на очі навернулася скупа чоловіча сльоза. Це доказ того, що нам є за кого боротись.

Разом з капеланом Юрієм Здебським почали налагоджувати співпрацю з школами, охопивши всю Красногорівку та Мар’їнку. Навіть після зміни дислокації нашої бригади підтримуємо і допомагаємо їм. Нам раді там, а доказом, що рухаємось у потрібному напрямку, є щирі усмішки дітей і те, що почали розмовляти з нами на українській мові. На іншому боці барикад нас, капеланів, називають секретною зброєю ЗСУ, звинувачуючи у впливі на дитячу свідомість. І це добре.

– Чимало жертв цієї війни досі залишаються невпізнаними, зниклими. Багато матерів і дружин, поховавши синів і чоловіків у закритих трунах, не вірять у їхню смерть. І цей біль супроводжуватиме їх все життя. Що б порадили їм?

– Біль від втрати близької людини неможливо передати словами. Але ми повинні розуміти, на все воля Божа і жоден, хто помер, не хоче повернутись назад. Воїни, котрі загинули, загинули за нас, щоб ми жили у мирі. Багато героїв пішли із життя, рятуючи своїх побратимів. В Біблії говориться: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх». Рідні загиблих повинні знати, що душі їхніх синів, братів, чоловіків та батьків потрапили до раю. А тим, хто сумнівається у їхній загибелі, раджу покластися на волю Божу. Тільки він зможе розрішити їхні сумніви і заспокоїти.

– А як знайти душевний спокій тим, хто повертається з війни?

– Найперше перестати жаліти себе. Повертаючись з фронту, не потрібно вимагати від суспільства уваги до себе, а намагатися зрозуміти іншого, тоді твої проблеми стануть не такими вже й великими. Потрібно гуртуватися і спільно шукати вихід з непростих ситуацій. Саме з цією метою створюються спілки АТО, до яких залучаємось і ми, священики. Не боятися говорити про те, що тебе тривожить. Тільки разом зможемо знайти вихід і допомогти один одному.

– Чого сьогодні не вистачає на фронті?

– Хотілось, щоб технічне забезпечення було кращим, бо воно не тільки піднімає боєздатність війська, а й зберігає життя хлопцям. Усім іншим вони забезпечені. Величезну підтримку надавали на самому початку бойових дій, і продовжують це робити досі волонтери. Без них було б набагато важче. Низький уклін їм за це.

– Чи змінила Вас війна і як?

– Я не став гіршим, і не став кращим, але став іншим. Познайомився з хорошими людьми, з якими підтримую стосунки і досі. Серед них є справжні духовні велетні, які, переконаний, змінюватимуть Україну на краще. Ніколи не забуду, як вперше, потрапивши на фронт, бачив бійців, що несли пораненого товариша на прапорі. Це справило сильне враження. Тепер для мене це не просто прапор, і я не можу розписатися на ньому. Війна загострила усі чоловічі почуття і зробила мене православним патріотом.

– Чи має капелан спеціальну освіту?

– Ні. Але зараз у духовних семінаріях ввели військову кафедру. Прикро визнавати, але поки ми не захищені юридично. Я відморозив на війні два пальці на руці, а пролікуватися у госпіталі не можу, бо не є військовим і не маю жодних пільг. Доводиться це робити самотужки. Сподіваюсь, у подальшому ситуація зміниться на краще.

– Бути священиком – означає принести себе в жертву Богу і людям. Чому обрали цей шлях?

– Моя родина є дуже віруючою, і в селі Збора Івано-Франківської області, де я народився, церква ніколи не зачинялась. Тато і мама з дитинства водили мене туди і це сприяло моєму подальшому вибору. Але головну роль відіграло те, що по сусідству жив священик. Я бачив з якою повагою ставились до нього батьки, і з якою шаною він ставився до людей. А також довелось стати свідком, як вночі чорні «Волги» привозили хрестити дітей, тоді й зрозумів всю гнилу систему комуністичної влади. Мені завжди хотілось служити у церкві, і з дитинства допомагав нашому священику. А коли став дорослим, втілив мрію у життя.

– Нерідко діти йдуть стопами батьків. Який шлях обрали Ваші сини?

– Старший навчається у виші, не пов’язаному з духовенством, але при його виборі, враховував наявність військової кафедри. Молодший закінчує коледж і поки думає над майбутньою професією. Щоліта вони прислуговують у Манявському монастирі, вибір – за кожним із них. Я вдячний їм і моїй дружині, без якої не уявляю свого життя, за підтримку. Ніколи не забуду, як повернувся перший раз зі Сходу, а вони обійняли мене і сказали, що гордяться мною. Для мене це – найбільша нагорода.

Volodymyrmedia.com.ua

21 січня 2017 р. Інші статті за рубриками: Капеланська служба єпархії
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери