Волинська Епархія Української Православної Церкви
Київського Патріархату
офіційний сайт
Головна ПроповідіЗаздрість – велике зло!
Проповіді

Заздрість – велике зло!

4 лютого 2018 р. Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла після Божественної Літургії у кафедральному соборі Святої Трійці. Світлина інформаційної служби єпархії Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 4 лютого, у неділю про блудного сина, на завершення Божественної Літургії у кафедральному соборі Святої Трійці.

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Слава Ісусу Христу!

Вітаю вас, браття і сестри, із воскресним днем, причасників – із прийняттям святих Христових Таїн.

Сьогоднішня притча про блудного сина є достатньо багатогранною. І ця неділя, коли Церква Христова готує нас до Великого посту, є черговою неділею розмірковування і нашою підготовкою, щоб достойно провести цей 40-денний піст.

Для чого Церква Христова готує нас? Готує з однієї простої причини: щоби 40-денний особливий період почався з першого дня. А не пройшло дві неділі – й тепер кажеш: «Я почну», «Я не встиг», «Я ще не зрозумів, не налаштувався». Адже поки налаштуєшся, то вже все пройде. Так ось, щоб не втратити цього, Церква Христова готує нас, даючи нам до уваги притчі: про митаря і фарисея, про блудного сина, про страшний суд, і останнє – вигнання Адама із раю.

Це немовби пройти початок історії людства від перших його днів. Щоби не просто пройти цю еволюцію, а пройти і залишитися в раю. Народитися разом з Адамом і з Адамом разом залишитися в раю, не покидаючи цього раю. А не щоб народитися з Адамом, згрішити, бути вигнаним, страждати і пройти всю історію людства, про яку ми знаємо.

Для чого ми вчимося на прикладі інших людей? Щоб повторити? Ні. Якщо це погані вчинки, то знати, що не потрібно робити. А якщо це гарні вчинки, потрібні вчинки, – то щоб іти за цією людиною.

Так ось і сьогодні, готуючись до цих особливих днів, ми чуємо євангельську притчу про блудного сина. Зрозуміло, що в першу чергу акцент – на сина як члена сім’ї. І говоримо про блуд як статеве задоволення… Але я хотів, щоб ми подивилися на іншу частину цієї притчі, – поведінку старшого сина. Те, що малий зробив, ми знаєм, і знаємо, чим це завершилось.

А ось як повів себе старший, той, якому батько залишив його спадок? Той, який вірний залишився біля батька? Той, який знав, що все те, що в батька, є тепер його, воно збережене. І ось реакція члена родини батька – заколене теля, радість, і реакція брата – скорбота й заздрість: «Ось прийшов гуляка, а ти тут свято влаштував, а я працюю постійно – і ти мені не даси з хлопцями погуляти», – якщо говорити такою простою світською мовою.

Але стан душі який? Що в цей момент, коли вони почули і побачили, що іде їхній родич, у кого в душі зародилося? В батька зародилася радість: помер – воскрес, загубився – і знайшовся. Він побачив того, який повернувся до нього. Тому, що батько побачив у ньому стан покаяння. Зміну. Це те особливе, яке дало батькові наснаги підготувати воістину свято. Син його помер – і народився, воскрес, повернувся, знов прийшов до нього, він знов його може обійняти. Але брат позавидував. Брат позавидував! Ось це те, що не дало йому можливості бути радісним і щасливим. Бо зависть – це завжди сум. А чому зависть – сум? Не тому, що це завжди гріх (ми визначаєм пізніше, що це гріх). Тому, що людина не отримує задоволення від зависті. Хто позавидував – не отримав задоволення. Ти думаєш, що ти отримаєш задоволення, позавидувавши? «Ось подивись: у нього дві хати, в нього там дві машини. О, подивись, як живе!». Ніби наближаєшся до зависті, бо на цьому фоні ти кращий, тобі повинно бути краще. А задоволення немає. Бо в нього дві машини, він може спати спокійно, чи в нього дві хати. Но ти-то не спиш, бо постійна думка, що в нього – дві хати! І не знаєш, що робити. І тоді гріх штовхає тебе на покаяння. Або на усвідомлення: ну й що, що в нього дві хати… Що ти бажаєш сусідові? Як нас неправильно інколи вчать? Знаєте, що сусідові бажають? Я вам цього не хочу казати, бо запам’ятаєте. Не треба, щоб ви це пам’ятали. Цього нас вчать, щоб ми йшли оцею гріховною, неправильною дорогою. Але ми, українці, по-іншому повинні дивитися на це: відсутність заздрості! Має – хай має, це його проблеми. Скільки він має хат, машин чи скільки ця жінка має шуб, чи городу, чи ще чогось. Це її; можливо, їй так треба.

Але відсутність щасливості в душі, відсутність наближення до родини... Адже реакція цього сина яка? Пішов і обидився, в сторону відійшов. Він не до родини, він не до спільноти, він не до столу цього спільного, столу радості пішов. Твоє яке діло? Він своє прогуляв, ну прогуляв... Не ти ж його маєш кормити. Дай йому кусочок хліба по милосердю. Ніхто ж не каже в черговий раз чергову частину майна розділювати. І батько йому це говорить: «Ну чого ти переживаєш? Те, що моє, – це твоє». Ти радій, що брат твій повернувся, родина зібралася. Кого ж обнімеш як не родича? До кого наблизишся як не до родича? З ким будеш спілкуватися, як всі повмирають і всі загинуть, залишаєшся один? Нема з ким.

Ось це та зависть, яка, прийшовши до нас, на прикладі оцієї притчі повчає радіти. Повчає радіти тому, хто кається. «Бо велика радість на небесах про одну людину, яка кається». А чому ця радість? Людина повертається до людини. І – найважливіше – для чого прийшов Ісус Христос? Не лише викупити нас від гріха, прокляття і смерті, а примирити Бога з людиною. Повернути людину назад у рай. Тобто повернути її назад у стан святості. Повернути лицем до лиця до Бога. Повернути ось до цього розуміння, коли б не прийшлося, як Адаму, ховатися за корчі. Вийти з-за корчів, вийти із-за дерева, щоб тебе Бог не шукав, як шукав Адама, говорячи: «Адаме, а де ти?». Але ось гріх спонукав його сховатися від Бога. І ця зависть – це те саме розділення. Це те саме – шукати родича, земляка. Адже що породжує зависть, наприклад, за кордоном? Земляк до земляка не підходить. «Подивись, він там більше заробив. Чи він там в кращих умовах працює». Земляки не спілкуються. Родичі не спілкуються. Але яка велика радість була б у цього батька, якби земляк до земляка підійшов, чи це за кордоном, чи це будь-де. Родина до родини зайшла б, батько до сина, брат до сестри, брати між собою. Часто так буває? Нечасто.

Так ось, сьогоднішня євангельська притча вчить нас: не будьте ось такими. Не будьте такими, як ось цей старший син, не заздріть. Радійте, що маєте кого обняти. Радійте, що маєте з ким порозмовляти. Помруть батьки, помруть ваші брати, сестри – до кого підете? Ну кров до крові ж тягнеться! Не віримо в Євангеліє? Хоча повинні вірити. Послухайте Шевченка, що він сказав? «Обніміться ж…» Як далі? «…брати мої, молю вас, благаю».

Все це вислів із цеї притчі. Молю вас, благаю: обніміться ті, з ким будете жити. Нащо тоді те життя, коли ні поговорити, ні випити нема з ким. (Я маю на увазі спілкування, а не щось, що ми зазвичай думаємо. Хоча навіть і то... Бо напитися є з ким, випити – нема з ким). Але оця єдність, єдність духу, єдність родини, єдність крові, єдність наших спільних цінностей, наших спільних інтересів! Укінці-кінців це – радість. Як на Різдво було приємно: збирається родина, збираються всі разом, одні одних бачать, старші, малі спілкуються. Оця мить щасливості ну десь із року в рік надихає. І вкінці говорим: «Дай, Боже, ці свята провести і ще не одних дочекатись». Та не во ім’я свята, бо свято постійно є якесь у Церкві. Але свято оце родини і родинного спілкування, коли ми одні в дусі, одні у вірі. А не «були православними, а стали хтозна-ким». Вже той з тим не може балакати, вже той з тим не може сидіти, той до того на весілля не піде, той до того на хрестини не піде, бо це якийсь колір не той, віра не та, ріст не той, багатство не те, Церква не та, ще щось не те... І вже розділи, поділи, і не балакають. Родина називається, але – її немає. А тому, що зависть, а зависть – це гріх.

Не треба прикриватись якимись виправдовуючими моментами, що «щось там не так». Не щось там не так, це – ти не такий. Ти будь, як батько, а не як старший син, який махнув на все рукою. Він же розуміє, що батько працював-працював, а він за пару годин взяв і прогуляв усе. І знов приходить син до батька, і що, думаєте, в голові нема думки: а якщо дати тому синові, щоб знов з поросятами не прийшлося їсти йому? Він же то думає. Ну корову з’їли, пообідали, а життя продовжується. І батько знов суше голову. А чому? А тому, що любить. Найбільше, найважливіше, що є, – любов. Він любить своє дитя. Це його, яке б воно не було. Це його дитя!

Ось так і ми, родино. Це твій родич, це твій брат, який би він не був. Це твій земляк, який би він не був. Люби його. Істинна ця заповідь, яку ми часто чуєм: «Люби Господа Бога всім серцем своїм … і ближнього свого, як самого себе». Оце та «неможливість» любити. А треба любити! А треба змінюватися! Тому не завидуйте. Хай живуть так, як вони живуть, а ми з любов’ю будемо старатися їх, як у цьому вислові літературному, «простить и понять». Ось я бажаю, щоб ми навчилися прощати, адже говоримо: «Прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим». Навчитися прощати, не завидувати і воістину бути оцим люблячим батьком, який, незважаючи ні на що, побачив ідучого сина, і зрадів, і каже: «Мій син помер, а тепер воскрес. Загубився, а тепер знайшовся. І я радію цьому. Радію тому, що він покаявся, він змінився, а я радію, що його знайшов».

Дай, Боже, нам побороти оцю зависть, не дивитися, як хто живе, і не дивитися, як хто поститься в майбутньому, і не хвалитися – хто з олією, а хто без олії. На себе дивіться. Радійте життю і радійте оцьому відчуттю великої християнської родини. Любіть ближнього свого, як самого себе.

Слава Ісусу Христу!

5 лютого 2018 р.
Архів проповідей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери