Дорогі брати і сестри!
Наш край знову пережив удар ворога. Знову вибухи — посеред білого дня, в серці Луцька, Ковеля... Знову страх, тривога, дим над вулицями, які ми так любимо. Знову — біль.
Але я звертаюся до вас не для того, щоб розповісти про біль. Про нього ви знаєте самі. Я звертаюся до вас із словом надії — і зі словом правди.
Правда перша: ми живемо.
Живемо — значить, Господь нас не залишив. Кожен день, який ми проходимо крізь це випробування і не ламаємося, — це вже перемога. Не дозволяйте ворогові забрати у вас те, чого він не може знищити ракетами: вашу гідність, вашу віру, вашу внутрішню свободу. Будинки можна відновити, душу — відновлює лише Бог.
Правда друга: нам — не найважче.
Скажу вам відверто як пастир. Коли думаю про Луцьк, Ковель сьогодні — я думаю також про Харків, Херсон, Запоріжжя… Про міста, де люди живуть під обстрілами щодня і щоночі, де цілі квартали лежать у руїнах, де дітей ховають у підвалах уже роками. Ми живемо в тилу. І це не привід для самозаспокоєння, але це — привід для вдячності та для відповідальності. Хто менше страждає — той більше зобов'язаний.
Правда третя: може, праведників у нас стало менше?
Колись Авраам торгувався з Богом за Содом: може, є там п'ятдесят праведників? Сорок? Десять? «Заради десяти не знищу», — відповів Господь. Це не богословська абстракція — це закон духовного життя народу. Міста тримаються праведниками. Країни — молитвою.
Тому запитаймо себе чесно: чи не стало в нас менше молитви? Менше правди в стосунках, менше милосердя до ближнього, менше Бога в серці? Я не кажу цього для осуду — я кажу це для пробудження. Бо кожен із нас може бути тим праведником, заради якого Всевишній береже наші міста.
Тому — молімося.
Не з відчаю, а зі свідомості. Молімося за захисників, за поранених, за тих, хто втратив домівку. Молімося за Україну! Молімося за нашу перемогу і справедливий мир. І молімося за себе — щоб стати кращими, ніж були до цієї війни.
Луцьк стоїть понад дев'ять століть. Це місто бачило на своєму віку стільки, що сучасному розуму важко збагнути. У 1429 році сюди з'їхалися монархи Європи, правителі багатьох держав. Луцьк тоді був серцем континенту. Потім були і пожежі, і загарбники, і руїни — але місто поставало знову. Воно стоїть і сьогодні. І стоятиме — якщо в ньому живуть люди з вірою в серці.
Бережіть себе. Слухайтеся сигналів тривоги. І не давайте страху перемагати — бо страх є зброєю ворога не менше, ніж його дрони.
А після закінчення тривоги — виходьте. Прибирайте вулиці. Садіть рослини. Заквітчуйте місто. Нехай там, де був страх, розцвітає життя. Надихайтеся ним і черпайте з нього силу для боротьби. Нехай ворог бачить: Луцьк не скорився, Ковель не скорився, Волинь і вся Україна живе.
Ставайте праведниками — і молитва ваша буде почута на небесах.
Господь з нами — а якщо Господь з нами, то хто проти нас?!
Слава Україні! Христос воскрес!
