Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіСвященик із Парагваю отримав парафію під Луцьком
Статті

Священик із Парагваю отримав парафію під Луцьком

Ярослава ТИМОЩУК Світлина з архіву священика Ігоря Веретки-Казмірчука

В 11 років Ігор Веретка-Казмірчук пообіцяв перед іконою: «Якщо мама подолає рак — усе життя присвячу Богові»...

Коли йому виповнилося 18, він повернувся на землю предків, щоб стати священиком. «Попри те, що жив на іншому континенті, завжди відчував себе українцем», – каже Ігор Веретка-Казмірчук. У Луцьку знайшов своє покликання і сім'ю: здобув духовний сан у Волинській православній богословській академії УПЦ Київського патріархату, став священиком у Свято-Троїцькому соборі, із дружиною Іриною виховує трирічного сина Лук'яна. Нещодавно отримав парафію у Верхівці Луцького району. Щонеділі відправляє службу у невеличкій новозбудованій капличці та мріє відкрити в селі недільну й початкову школи


«ХОТІВ ПІЗНАТИ КРАЇНУ НЕ З КНИЖОК І ЧУЖИХ УСТ»
Вечірню суботню службу у суботу 24-річний священик відправляє в Луцькому Свято-Троїцькому соборі, а зранку наступного дня рушає у Верхівку. Трохи більше місяця тому його призначили сюди на парафію. У нещодавно зведеній капличці диригує церковним хором його дружина Ірина. Жвава й приязна жінка гуртує довкола себе наймолодших прихожан: роздає дітям ролі для великоднього спектаклю.
Її майбутній чоловік, здобувши економічну освіту, рушив через континент, аби стати священиком. Для цього, вважає, годі шукати іншого місця, ніж Україна. Є ще одна причина: коли Ігорю було 11 років, мама захворіла на рак. Тоді хлопчик пообіцяв перед іконою: якщо ненька одужає, він присвятить своє життя Богу. Страшний діагноз підтвердили у двох клініках, а за якийсь час спростували за кордоном. Ігор сприйняв це як знак.
– А де ліпше досліджувати православну церкву, як не в Україні? – каже отець. – Я хотів пізнати країну предків – її мову, культуру, релігію – не з книжок і чужих уст, а побачивши все на власні очі. У діаспорі хоч і збереглося чимало, але й втратилося не менше.
Під час Другої світової війни Ігореві прадіди й прабабці рушили за океан. «Один із моїх дідусів навіть народився на кораблі, бо ж дорога далека: по три, а то й чотири місяці доводилось добиратись». Осіли в парагвайському Фрамі – міграційному місті, на центральній площі якого майорять стяги 13 держав.
– Родичі по маминій лінії були з Почаєва, по татовій – із Івано-Франківська. Це дуже-дуже Україна, – каже молодий священик.
І наступні покоління його сім'ї одружувалися лише з представниками своєї національності. Тому Ігор не без гордості зве себе «чистокровним українцем».
– У нас добре збереглася культура й звичаї: ходять до церкви, танцюють народні танці, варять борщ із буряком, вареники, капусняк, випікають домашній хліб, смажать шкварки. Наш дід тримає ферму на 20 гектарах, має корів, у яких українські клички.
Утім, Ігор відчував, що це не вся Україна. Справжню її мав побачити на власні очі.

«НА ВОЛИНІ ВСІ БУЛИ В ШОЦІ, КОЛИ Я СТАНЦЮВАВ ГОПАКА»
Земля предків зблизька й справді відрізнялася. Перше враження від України – було дуже холодно порівняно з м'якою південноамериканською зимою: без снігу із плюсовою температурою.
На Волині Ігор вивчив мову, бо в Парагваї знав найелементарніше. Через 6 місяців став думати українською. Його лексичний запас поповнився новими словами: наприклад, «п'янка».
– У Парагваї все через церкву робиться. На кожне свято люди обов'язково йдуть до храму, а вже опісля нього – застілля. В Україні – більше алкоголю, більше сигарет.
Ще Ігор гадав, що всі українці вміють танцювати гопак. На своєму весіллі він здивувався, коли виявився єдиним, кому це до снаги. Гості теж були вражені.
– На нашому невеличкому святі люди були в шоці, коли я з дружиною виконав гопака. Адже думав, що тут усі це роблять, як у нас. Зате в Україні молодь знає багато народних пісень — їхні ровесники з діаспори цим уже не похваляться.
Усе ж інше видалося знайомим, ні до чого більше не довелося звикати.
– Ця країна тече в моїй крові. У мене нема її паспорта, але важливіше — носити батьківщину в серці, – ці слова парагвайський українець промовляє з особливим щемом.

ВЕЛИКІ ПЛАНИ ДЛЯ МАЛОЇ ВЕРХІВКИ
Він змалку був активною людиною: 12 років ходив на народні танці, грав на скрипці, займався спортом. Після закінчення навчання півтора року правив службу в Аргентині, затим повернувся до Луцька. Коли дід і баба святкували 50-у річницю одруження, онук зробив їм особливий подарунок: влаштував на їхню честь святковий молебень. Багато можна встигнути, якщо є бажання, певен Ігор Веретка-Казмірчук. Нині він ставить перед собою нові цілі.
– Колись у Верхівці була початкова школа, був клуб, нині розвалений. Хочу відновити статус, котрий село мало раніше, й зробити це не через політику, а через церкву, – ділиться задумами отець Ігор.
У його найближчих планах – організувати недільну школу для юних прихожан. У перспективі це міг би бути альтернативний навчальний заклад, де б учні ходили на танцювальні і спортивні гуртки, вивчали різні предмети. Звісно, все це не без згоди й участі громади.
– Люди гуртуються, хочуть спільно щось робити. Радіють, що капличку збудували. Потрохи село підніматиметься, потрібен час, – каже Ігор.
Своє завдання як священика вбачає у тому, щоб бути прикладом для громади, допомагати людям, дати їм слушну пораду при потребі.
– Чому я за це взявся? Молодий, маю багато енергії. Разом можемо щось змінювати задля спільного комфортного проживання, – говорить Ігор. – Для мене було дуже корисно пожити в трьох країнах: чим більше мов, культур знаєш – тим більше добра можеш принести в світ.
23 травня 2016 р.
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери