Деякі віряни розмірковують: чи можна вірити в Бога, не ходячи до храму? Чим церковна молитва відрізняється від особистої? Про це говорив протоієрей Василь Лозовицький, викладач Волинської православної богословської академії, доктор богословських наук, настоятель храму Святителя Феодосія Чернігівського в Луцьку, в передачі «Церква та релігія» на телеканалі «Конкурент ТV».
– Чи можна вважати себе християнином, не відвідуючи богослужіння та не належачи до церковної громади?
– Чи може людина бути християнином поза Церквою? Є таке поняття «безцерковне (нецерковне) християнство». Отакий собі оксиморон (поєднання протилежностей), внутрішньо суперечливий… У Священному Писанні, в Книзі діянь уперше зустрічається поняття «християнин». Жителі Антіохії Сирійської вперше стали себе називати таким ім'ям. І звідти, від того моменту це найменування ввійшло в історію Церкви. Але чим були характерні ті люди? Вони були першою повною громадою християн, які жили отим життям спільним, життям єдиним, яке нагадувало життя Пресвятої Тройці. І це проявилося в тому, що вони не замкнулися в своїй громаді, не жили лише потребами того гуртка людей, які об'єднані були релігійно. Але почувши, що є потреби у християн Єрусалима, тих братів і сестер під час їх гонінь, переслідувань, потреби навіть матеріальні, зібрали необхідну допомогу і переслали їм. Цим виявилося, що християнство не є егоїстичним замиканням у собі, а тим, що передбачає існування спільних служінь, звершення спільного служіння і соціального.
– Що означають слова Христа: «Де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я серед них», – чи це і є Церква?
– В Євангелії зустрічаємо таку фразу, так говорив Господь Своїм ученикам, вказуючи на умову, на запоруку того, що є ознакою спільності, того, що ми називаємо Церквою. Тому християнство є тим зв'язком духовним, внутрішнім християн між собою й одночасно із Богом. «Двоє чи троє зібрані в ім'я Моє» показує, що люди не зібрані за якихось інших інтересів, за якихось інших потреб. А об'єднує їх віра в Бога, Закон Божий, священноначаліє і Таїнства. Ось такі чотири критерії того, що є Церква: спільнота, яку об'єднує віра в Бога (закон Божий, заповіді любові, які Господь дарував людині, Закон, за якими людина повинна жити), священноначаліє (тобто ті священнослужителі, через яких благодать Божа діє і які звершують таїнства, щоби подавати благодать народу Божому) і, відповідно, самі таїнства, через які Бог дає людям необхідне для їхнього спасіння, для життя і цього земного, і майбутнього вічного.
– Як Ви пояснюєте тим, хто каже: «Я вірю в Бога, але не в Церкву»?
– «Вірю в Бога, але не вірю в Церкву»? Чи може бути так насправді? В Символі віри ми чітко сповідуємо, що крім віри в Отця, крім віри в Сина, крім віри в Духа Святого, «…вірую в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». Віра в Бога передбачає і віру в те, що ми маємо. І ту інституцію, яку встановили не люди, а Сам Бог встановив і сказав: «Збудую Церкву і врата пекельні не здолають її». Господь заповів і так постановив, щоб людина не спасалася сама по собі, не спасалася десь від того світу відмежувавшись, втікши в якісь такі непроникні для інших людей обставини чи ситуації, але щоб перебувала у спілкуванні в церковному середовищі, носячи тягарі один одного, допомагаючи один одному на шляху спасіння. Тим звершувати і виконувати те покликання, яке Господь дає кожному. І тому коли хтось говорить, що вірувати в Бога не передбачає вірувати в Церкву, – це він заперечує одне. Бо як він не вірує в Церкву, то, напевно, не може казати, що вірить у Бога.
– Чим церковна молитва відрізняється від особистої домашньої молитви?
– Церковна – це молитва спільна, багатьох чи декількох, які збираються в ім'я Господнє. В нас у Православній Церкві так прийнято, що навіть Літургія не може бути звершена священнослужителем на самоті. Мусять бути ще інші, тобто ті, хто називається народом Божим, ті, котрі єдиними устами, єдиним серцем призивають ім'я Господнє. І тому не може бути спасіння особистісного. З перших віків християнства не було такого принципу чи прикладу, що от людина може спасатися сама: не потрібно брати участі в житті інших, не потрібно належати до громади, не потрібно належати до Церкви. Із самих початків християнства апостоли закликали християн бути тою спільнотою, бути тим народом Божим, який живе не кожен своїми інтересами, не кожен своїм баченням (що я хочу спастися, а всі інші для мене байдужі), а передбачає те, що я переживаю за всіх тих, котрі поряд зі мною, за всіх тих, за кого я відповідаю перед Богом, за всіх тих, котрі Господь мені послав на життєвому шляху, за кого я повинен теж і молити Бога. І разом з ними йти дорогою до Бога і досягнути спасіння. Тому не може бути розуміння того, що особиста молитва так само Богом вислуховується. Але молитва, коли двоє чи троє (і більше) зібрані в ім'я Господнє, набагато має більшу силу перед Богом – таке дерзновення має набагато більшу значимість не тільки для Бога, а в першу чергу, для нас, адже Він приймає і чує кожного зокрема, а тим більше чує багатьох. І скільки разів було в історії Церкви прикладів і призивань, коли спільною молитвою люди відвертали від себе ті лиха, які б, здавалося, були невідворотні. Спільним покаянням, спільною переміною свого мислення, свого бачення, свого розуміння, свого життя люди відвертали. І це ще раз і ще раз показує, наскільки важливим є спільна молитва, спільне звернення до Бога в громаді, Церкві.
– Чи може людина спастися без участі в таїнствах Церкви?
– Без участі в таїнствах Церкви людина, напевно що, не може спастися. Тому, що перше таїнство, з яким людина входить, долучається до життя вічного, це Хрещення, за ним іде таїнство Миропомазання. Кожне таїнство дає оту особливу спасительну благодать, яка допомагає людині, яка дає людині зцілення, як і душі, так і тілу, підкріпляє її на життєвих шляхах.Таїнства – це ті особливі священнодії, де під зовнішніми певними обрядами, під зовнішніми певними матеріальними речовинами, субстанціями і т. д, подається невидима благодать Божа, яка укріпляє людину, яка преображає людину, яка перемінює людину. Таїнство – це те, що дає відчуття людині присутності Бога поміж нами. Бо невипадково Господь заповів звершувати кожне таїнство – воно не є вигадкою людською. Кожне таїнство має боговстановленість, має отой момент, який вказує, що саме Господь настановив, показав, заповів, як його, як і що треба звершувати. І ще раз, і ще раз нам нагадує про те, що ці засоби необхідні для нашого спасіння, є тими необхідними атрибутами, необхідними елементами справжнього життя людини і тим, без чого людина не може увійти у вічність, не може спастися.
– Чи можна втратити зв'язок із Христом, якщо тривалий час не бувати у церкві, навіть якщо молитися вдома?
– Якщо людина тривалий час не буває у церкві, але молиться тим не менше вдома, чи може вона втратити зв'язок із Христом? З одного боку, ніби людина проводить релігійне життя, з другого боку – ніби перебуває у відмежуванні. Що служить причиною того, що людина не ходить до церкви? Що служить причиною тому, що людина не хоче перебувати в тій спільноті, брати участь у спільному богослужінні, спільній молитві? Напевно, елементи егоїзму. Коли людина зациклюється на собі, на своїх потребах, на своїх прагненнях. З іншого боку – осуд, бо каже: той не такий, той інший. Каже: «Як я буду з тими перебувати в молитві з Богом, коли вони мені шкодять?» Але, напевно, тому і Господь закликав до спільноти, до Церкви вірних, щоби перебували один з одним. Вказував на те, що церква не є спільнота здорових людей, а навпаки – тих, які, відчуваючи, що вони хворі, співчувають і допомагають один одному, хочуть осягнути оздоровлення. Бо спасіння не що інше як уздоровлення. Але коли людина з тою хворобою зживеться, тоді вже важко довести, що ти насправді хворий. Сказати, що тобі треба щось робити з собою, тобі треба лікуватися. І от християнство ще раз і ще раз нагадує, щоб людина не перебувала в тому такому самообмані, а, відчуваючи оту хворість, хворість на гріх, хворість на оту проказу душевну, таких самих, як і сама, одночасно отримувала і просила в Бога зцілення... Лише Бог його поміч і наші зусилля в спільноті лише є тим, чим ми можемо осягнути спасіння.
– Як повернутися до церковного життя, якщо давно відійшов? З чого почати?
– Почати, напевно, треба із початку. Якщо є відчуття, що людина хоче переміни, то вона повинна знайти, віднайти себе в тій спільноті, віднайти себе в Церкві, віднайти себе як ту дитину Божу, як того блудного сина з євангельської притчі… І дуже часто, коли людина відійшла від Церкви, вона може опинитися на такому роздоріжжі й каже, що не знає, куди йти. Куди б не повернулася, завжди ну щось не те. А як віднайти себе в Церкві? Напевно, треба віднайти себе як ту частинку, яке має місце, для якого є все, і на тебе чекають ті отчі обійми, на тебе чекає те розуміння, те сприяння. Бо дуже часто в нас таке уявлення, що коли людина прийде в церкву, то на неї ніби всі дивляться, ніби на неї всі зосереджені. Але насправді таке може бути хибне враження, хибне уявлення. Бо насправді всі так стоять в храмі і всі стоїмо перед Богом. І на всіх, і на кожного дивиться Бог. І всім і кожному Господь хоче дати те, що необхідно нам. А від нас може бути лише подяка, прославлення, похвала Його імені святого і життя у Бозі й разом з Богом.
