“Нині Україна вкрай потребує нашої щирої молитви”

Ступаючи розкішним, зеленим і красивим подвір’ям храму Воскресіння Господнього, що у селі Гірка Полонка, наче відчуваєш подих сивої давнини. І це не дивно! Адже, як свідчить “Волинський літопис”, саме тут, на заплавах Чорногузки біля містечка Полонного був один із найдавніших монастирів поблизу Луцька – обитель Воскресіння Господнього.

До 1150 року відноситься перша літописна згадка про цю місцевість, – розповідає настоятель храму, луцький районний декан, протоієрей Володимир Присяжнюк. – А вже у 1262 році, як свідчать літописи, в монастирі прийняв чернечий постриг син литовського князя Мендовга – Войшелк. Князі звели обитель на острові, який відтоді стали називати Монастирською Гіркою. В її стінах спасалися монахи. А ще у храмі була чудотворна ікона Пресвятої Богородиці після молитов перед якою хворі одужували, здорові отримували духовне зміцнення та інші небесні дари. В 1596 році відбулася Берестейська унія і після цього монахи почали залишати обитель. З часом монастирський храм стає парафіяльною церквою для села Гірки. За описом, зробленим у 1885 році, це була однобанна, під залізною покрівлею, церква в якій було багато старовинних ікон. А далі в історії святині наступив трагічний період – в роки Першої світової війни село спалили вщент. На щастя, храм вцілів.

Та 23 червня 1943 року святиню спалили фашисти. Ризикуючи власним життям, місцеві жителі встигли врятувати ікону Матері Божої Почаївської, яка нині знаходиться у храмі над царськими вратами. Врятували ще деякі святині, а також церковні дзвони з дзвіниці, які кинули у став. На жаль, вони й досі там, бо вже нікому вказати те місце, куди їх кинули намагаючись врятувати.

Після закінчення Другої світової війни на місці попереднього храму звели новий – на честь Архистратига Михаїла, – каже отець Володимир. – Відтак з часом згадки про храм Воскресіння Господнього почали забуватися – старожили помирали, а молоді покоління знали лише храм на честь Архистратига Михаїла. До того ж для Церкви наступили важкі часи – до влади прийшли богоборці, які руйнували храми. Закривали їх, перетворюючи у складські, виробничі приміщення, не розуміючи, що усі сили пекла повстали аби розпочати запеклу війну творіння проти Творця. У стінах храму облаштували зерносховище. З часом, коли вже стало очевидним, що радянська імперія ось-ось впаде, місцеві жителі у 1989 році підняли питання щодо відкриття храму. І виявилося, що по документах вона навіть не була закритою. А далі була робота. Віряни почали облаштовувати святиню. І в 1990 році відновили богослужіння. А в 1994 році добудували дзвіницю. Це був період урочисто-піднесеного національного відродження. Люди поспішали на літургію, несли святині з храму, які десятками років зберігали вдома, оберігаючи від влади. Нині у нас чимала парафія, адже, починаючи з середини 1960-х років минулого століття тут оселилося чимало фахівців, які приїжджали на роботу з усіх кінців України.

У притворі можна побачити чимало грамот та дипломів, які отримала громада. Тут як церковні, так і світські відзнаки за добрі справи. Біля панахидного аналою – фото Героїв, які віддали своє життя за волю нашої Батьківщини. Молоді чоловіки та хлопці, дехто з яких ще навіть не встиг створити сім’ю, не вагаючись стали за захист України захищаючи життя кожного із нас та кожен сантиметр української землі. У храмі – благоговійна тиша, на стінах – ікони з ликами святих. Нові, старовинні. Писані олійними фарбами, вишиті бісером, літографії. На одній із них – святий пророк Ілля. Старожили розповідають, що після Другої світової війни в селі було багато випадків, коли від удару грому гинули люди. Тож місцевий люд, порадившись, відправив декількох набожних вірян до Свято-Успенської Почаївської лаври, де й була написана ікона святого пророка Іллі. І як тільки ікону привезли до села, трагічні випадки враз припинилися. Під пильним поглядом святих мимоволі починаєш задумуватися над питаннями життя і Вічності, недотриманням Заповідей Божих. Над тим, про що має задуматися кожен із нас, однак, поспішаючи у суєті, якось забуваємо про те, що мало б бути на першому місці.

Наші чудові майстри Олег Жабінський та Микола Сліпчук зробили усе для того, аби відтворити іконостас таким, яким він був до пожежі у 1943 році, – настоятель детально розповідає про храм. – Вони вирізали з дерева літери молитви “Отче наш”, а також білого голуба, який можна побачити на стелі храму. До речі, у нас навіть панікадило лите, виготовлене під старовину. Також Олександр Первенчук, Володимир Рудецький, Василь Повх, Петро Бальбуза, Володимир Букарєв зробили усе, аби поставити купол на тверду основу. Відверто кажучи, це була дуже непроста справа, однак, дякуючи Богу, все було зроблено належним чином і нині храм, завдяки вікнам у чималому куполі, має ще додаткове освітлення. У нас чудові парафіяни – дуже набожні, щирі патріоти як нашого села, так і нашої Батьківщини.

В невеликій, але дуже охайній і красивій домівці священника є товстезні фотоальбоми в яких – історія святині у фото. І справді – гортаючи сторінки дивуєшся як багато зроблено за ці десятиліття. І як добре, що настоятель храму карбує усі важливі події у житті громади та святині у цих фотоальбомах. У селі священника дуже поважають і люблять. Кажуть, що “такого доброго і мудрого батюшку нам Бог дав”. Отець Володимир трудиться на благо храму і церковної громади 24 роки.

Я родом зі славного містечка Почаїв, – веде розповідь він. – Мій тато працював іконописцем-реставратором у Почаївській лаврі, тому з дитинства пам’ятаю запах фарби та процес створення ікон. Також я ходив до лаври, подавав кадило монахам, допомагав у просфорні. Після закінчення школи вступив у технікум, відслужив строкову службу в армії. Деякий час їздив на заробітки до сусідньої Польщі. До речі, саме там, у гміні Гайнувка Підляського воєвудства я часто відвідував богослужіння у храмі св. Якова Алфеєва. І там же познайомився із вродливою і дуже набожною дівчиною. Вже тоді я почав все більше задумуватися над тим, чим хочу займатися все життя. І зрозумів, що це має бути служіння Богу. Тож вступив до семінарії. На другому курсі одружився. Мене рукопокладав тодішній Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук). Це були непрості роки як в історії нашої церкви, так і України загалом. Та разом із церковною громадою ми змогли провести ряд робіт як у храмі, так і на території церковного двору, огородили кладовище, систематично наводили благоустрій на ньому.

З часом у громади з’явилися власні традиції – приміром, у Великодні свята збираються, влаштовують солодкий стіл, спілкуються, щось планують тощо. Приміром, зараз триває будівництво каплички-пантеону, куди в будь-який час зможуть прийти рідні та друзі Героїв, помолитися перед святим хрестом, запалити свічки.

Щиро мрію про те, аби фундаментом життя кожної людини стала Церква. Адже мета людини на землі – осягати Царство Небесне і прославляти Творця. Нині непростий час для нашої Батьківщини, для кожного із нас. Однак пригадаймо, як казав Господь “Я не приніс мир, а меч”. І найбільшою є та любов, коли хтось поклав свою душу за життя інших. Нині непоодинокими є факти, коли чоловіки, замість того аби стати на захист родини та Батьківщини, ховаються. Це означає, що вони не пізнали Божої любові. Адже у Бога усі живі і ми повинні пам’ятати про це. Як Христо воскрес, так і ми усі воскреснемо, бо ми створені для Раю, для життя вічного. Тому ми повинні множити любов і – щиро молитися, бо нині Україна вкрай потребує нашої щирої молитви. Ми єдиним серцем і єдиними устами маємо славити Христа, і тоді, як писав наш Тарас Шевченко, “на оновленій землі врага не буде, супостата. А буде син, і буде мати. І будуть люде на землі”.

brt24.com.ua – інформаційний портал «Боратин 24»