“Хочу наголосити, що як би не було важко, ми повинні поспішати у нашу духовну лікарню – храм”

Віряни, які відвідують Свято-Пантелеймонівський храм, що у селі Рованці Боратинської громади, кажуть, що це “шматочок Раю на Землі”. І справді – тут панує неймовірна атмосфера спокою, умиротворення і добра. Ростуть давні, більш як столітні ясени, співають птахи, на травичці ніжаться котики. Вони – підопічні інока Пантелеймона, який мешкає біля святині, молиться, доглядає за територією та опікується не лише мурчиками, але й пернатими, яких залюбки підгодовує взимку.

Наша святиня має дуже давню і цікаву історію, – розповідає настоятель храму, протоієрей Сергій Коць. – Спершу у селі Гнідава, якого нині нема на картах і від якого залишилася лише вулиця Гнідавська в мікрорайоні ДПЗ, що в обласному центрі, був дерев’яний храм. І стояв він на іншому пагорбі. Пожежа, яка спалахнула в ніч на 25 липня 1894 року від двох ударів блискавки, вщент спалила святиню. І це стало великим ударом для місцевого люду, який був дуже набожним. Люди щиро жаліли за втраченим храмом і, прагнучи, аби якомога швидше відновилися богослужіння, прийняли рішення про будівництво цегляної церкви. Щоправда, на іншому пагорбі. Зведенню цегляного храму великою мірою посприяло Луцьке Братство Воздвиження Чесного Хреста, а також старання настоятеля Петра Огибовського, який зробив усе для часткового фінансування державою цього будівництва.

Після пожежі від дерев’яної церкви залишився лише шматок дзвону та ікона – їх під час будівництва вмурували у стіну над входом в новий храм. Фундамент храму заклали 29 жовтня 1898 року, а вже 30 липня 1900 року новозбудовану святиню освятили. І нині гості храму можуть помилуватися прекрасним іконостасом, який на момент освячення храму вартував 11 тисяч 600 рублів. А ще – старовинними іконами. Сучасними, дуже красивими рушниками, які, як і облачення для священника, вишила парафіянка Валентина Гомжина.

Настоятель, протоієрей Петро Огибовський був визначною людиною того часу, – каже отець Сергій. – Він був настоятелем Гнідаво-Черницької парафії, а також керував духовними школами, одна з яких знаходилася на території церкви. Він багато трудився на духовній ниві, був членом Луцького Хрестовоздвиженського, Острозького і Кирило-Мефодіївського братств. Тож, за свідченнями архівних даних, його неодноразово удостоювали різноманітних нагород. Зокрема, він був нагороджений золотим наперсним хрестом. Свій земний шлях цей священник закінчив 9 березня 1908 року. Віряни так любили свого пастиря, що прийняли рішення похоронити його біля храму. Також, коли віряни вирішили закласти фундамент нового храму, то декілька набожних чоловіків вирушили на Святу гору Афон. Поклонитися святиням, а також попросити, аби монахи написали для майбутнього храму ікону святого Пантелеймона Цілителя. В перекладі з грецької Пантелеймон означає “Всемилостивий”. Саме таким був молодий і вродливий юнак, лікар, який мешкав в Нікомідії в ІІІ столітті. Він був дуже набожним і Господь дарував йому дар зцілювати навіть найважчі захворювання. Тоді проти Христа були гоніння й нечестивий імператор Максиміан віддав Пантелеймона на тортури за те, що той був вірним Господу. Святий Пантелеймон помер і частина його мощей були перенесені на Святу гору Афон. Ікона, яку написали афонські монахи, зберігається у храмі досі і помолитися біля неї приїжджають віряни не лише з Волині, України, але й з-за кордону.

Про допомогу, отриману після щирої молитви біля ікони, люди розповідають здавна. Комусь святий Пантелеймон допоміг отримати зцілення від недугу, комусь у вирішенні якихось складних питань. А далі була Перша, тоді Друга світові війни. Західна Україна опинилася під владою Радянського Союзу. Богоборча влада руйнувала святині, закривала їх, влаштовуючи у приміщеннях склади, столярні, швейні майстерні тощо. Однак Свято-Пантелеймонівський храм весь цей час діяв.

А все тому, що будинки в селі Гнідава були практично усі знесені, – пояснює отець Сергій. – Тож влада вирішила, що й храм вже перестав бути осередком духовного життя. Насправді навіть у ті часи, коли влада жорстоко переслідувала вірян, вони все ж ходили до храму. В 1999 році сюди приїхав поляк і попросив дозволу подивитися на храм. Він розповів, що під час Другої світової війни його мама переховувалася під землею у вівтарі храму під час обстрілів. Подейкували, що підземні ходи з’єднували храм із церквою Іоана Богослова, яка була на території замку Любарта та з церквою Успіння Пресвятої Богородиці, що у селі Новостав. В цьому році наш храм відзначатиме 125-річчя, а чудотворній іконі святого Пантелеймона цілителя виповниться 130 років. До святині й досі приїжджають звідусіль.

Особливо багато людей у середу, коли отець Сергій править молебень з акафістом святому Пантелеймону цілителю. Якось до святині приїхали дві дівчини, які були хворі на онкологію. Сповідалися, соборувалися і щиро молитися перед іконою. А через кілька днів стало відомо, що одна із них померла. А перед цим вона зробила необхідні аналізи, які показали, що від онкології не лишилося й сліду.

Однак медики стали наполягати на додатковій “хімії”, – важко зітхає настоятель храму і додає. – Бог створив диво і зцілив її. Однак вона з якихось причин не повірила чи завагалася і погодилася на процедуру, під час якої померла. Інша ж дівчина також зцілилася, згодом вийшла заміж і все в неї добре.

Отець Сергій служить у храмі 31 рік. Каже, що свого часу його дідусь, який був старостою у церкві, багато розповідав йому про Бога, про святих.

І часто повторював, що я буду священником, – ділиться спогадами настоятель храму. Коли я служив в армії, то з нами був один протестант який усім роздав Святе Письмо. Тож, заступаючи в караул, я залюбки читав і це сприяло переосмисленню багатьох питань. Згодом працював у школі, однак відчув, що Господь приготував мені інший шлях – служити Йому. Тож вступив до семінарії. Згодом закінчив духовну академію, факультет психології у Волинському національному університеті. Нині непростий час – четвертий рік триває війна, яка принесла багато біди. Хтось похоронив рідну людину, в когось – дорога людина зникла безвісти чи потрапила в полон. У 2016 і 2017 році я по місяцю був військовим капеланом на Сході, бачив багато біди та хочу наголосити, що якби не було важко, ми повинні поспішати у нашу духовну лікарню – храм. Надіятися на воскреслого Христа і пам’ятати, що Господь хоче, аби ми усі жили вічно. В Нього нема мертвих – у Бога усі живі.

Після соборної молитви у храмі, коли віряни розходяться по домівках, молитву до небес возносить монах Пантелеймон. Високий, красивий чоловік з приємним голосом біля якого враз стає затишно на душі. І – хочеться приєднатися до нього у молитві Господу.

Я родом з Ківерцівського району, – каже він. – Змалку цікавився історією рідного краю, України. Любив бувати у храмі. І коли була утворена УПЦ КП на чолі із тодішнім Митрополитом Луцьким і Волинським Яковом (Панчуком) на Волині, то я відразу перейшов до нашої рідної, української церкви, де богослужіння ведуться рідною мовою. Згодом відвідував кожне богослужіння у цьому храмі, а тоді отець Сергій запропонував стати пономарем. Ще через десять років я прийняв монашеський постриг. І нині – в цьому райському куточку молюся, доглядаю за територію, насолоджуюся співом птахів. Маю котиків і – дякую Богу за те, що дав мені можливість стати монахом. І молитися в цій святині за усіх нас, наших захисників та нашу Батьківщину.

brt24.com.ua – інформаційний портал «Боратин 24»