Ми не раз кажемо про своїх знайомих: «Божа людина», коли бачимо у їх діях більше позитиву та добра для ближніх. Проте така думка буває суб’єктивною. А от життя преподобного Олексія може служити взірцем самопожертви у досягненні Божого визнання.
Угодник народився у ІІІ ст. в Римі у побожній сім’ї. В шестилітньому віці почав навчатися й успішно вивчав світські науки, та найбільш старанним він був у вивченні Святого Писання. Ставши юнаком, став наслідувати своїх батьків: строго дотримувався постів, роздавав милостиню і під багатим одягом таємно носив власяницю (сорочку з грубого волосу, переважно із кінської гриви, для усмиряння плоті). У нього рано зародилось бажання покинути суєтний світ і служити Єдиному Богові.
Однак батьки хотіли одружити свого сина, і коли Олексій досяг повноліття, знайшли для нього наречену. Але він понад усе прагнув молитовного усамітнення, відчув серцем, що звичайне сімейне життя – не його шлях, що суєта і багатство не дозволять йому настільки наблизитись до Бога, наскільки він того бажає. Тому розірвав зв’язок із минулим і в убогій одежі поїхав до Лаодикії, а звідти в Месопотамію, до міста Едеси, де поклонився нерукотворному образові Христа Спасителя. Як бідний жебрак стояв серед убогих у притворі церкви Пресвятої Богородиці.
А в Римі, в його палаті, панував плач і сум’яття. Ніхто не знав, де подівся Олексій. Мати ридала, побивалася молода жінка, а батько розіслав усюди слуг на його пошуки. Слуги побували і в Едесі, але не впізнали в убогому, який сидів на паперті, свого хазяїна. Від строгого посту тіло його висохло, краса щезла, зір став слабким. А блаженний упізнав їх і дякував Господеві за те, що отримав милостиню із рук своїх слуг.
Через сімнадцять літ він повернувся до рідного Рима. Ніхто не зміг узнати в ньому того квітучого юнака, котрий колись залишив отчий дім. А святий, щоб мати втіху бачити батьків, попросив дозволу жити у них на подвір’ї. Тут блаженний продовжував постити і проводив дні й ночі в молитві. Смиренно терпів обрáзи від батькових слуг. Кімната Олексія знаходилась напроти вікна його дружини, і подвижник тяжко страждав, чуючи її плач. Тільки безмежна любов до Бога допомагала блаженному переносити цю муку.
Святий прожив у домі своїх батьків сімнадцять років і був сповіщений Господом про день свого упокоєння. Тоді взяв папір та описав своє життя, просячи прощення у батьків і жінки. Помер 17 березня 411 р. І лише в день його смерті присутні на богослужінні в соборі Святого Петра несподівано почули глас: «Знайдіть людину Божу, що відходить у вічне життя, нехай він помолиться за місто…» І коли Папа Римський, імператор, батьки й колишня наречена святого схилили коліна перед його тілом, з руки Олексія було взято сувій, у якому він перед смертю в подробицях описав своє життя та просив пробачення в близьких.
Сім днів лежало тіло преподобного у храмі Святого Боніфатія, в якому колись вінчався. Мощі Олексія поховано у цій же церкві, в дорогоцінному гробі. Господь прославив їх численними чудами. Нескінченний потік зцілених біля мощей та цілюще благовонне миро від них стали продовженням земного служіння Олексія, ще одним підтвердженням його небесної слави.
