Різдвяний гість. Легенда

Підготував священник Андрій РОТЧЕНКОВ

Ця розповідь – легенда перших часів Православної Церкви – розповідає про чоботаря на ймення Григорій. Він жив у невеличкому селі, де багато років лагодив взуття його мешканцям. Шість днів працював, а в неділю зачиняв свою майстерню і поспішав до маленької церкви на пагорбі дякувати Богові. Неділя була для нього найулюбленішим днем.

Минули роки, і Григорій постарів. Його жінка померла, а діти зі своїми сім’ями жили далеко. Він уже не міг працювати так, як раніше, тому почав заробляти менше.

Настало Різдво. Глибокий сніг укрив землю і дахи будинків. Вікна в церкві на пагорбі світились і радісно освітлювали все довкола. Люди поспішали на святкове Богослужіння. Лише старий Григорій, чоботар, сидів удома, біля вікна і дивився вслід радісним людям. Деякі зупинялися і віталися з ним.

– Ти не прийдеш, дядьку Григорій? Уже дзвони дзвонять! – говорили вони.

Але Григорій сумно хитав головою.

– Я не можу піднятися вгору. Ревматизм прихопив так, що я і дорогу не перейду.

Він довго сидів і слухав дзвони. Він слухав церковний спів і відчував себе старим і слабким… Задрімав. Уві сні побачив, що ангел стояв біля його ліжка і кімната сповнилася тепла та світла.

– Які в тебе є бажання, Григорію? Скажи, всі вони будуть виконані, – говорив ангел.

Григорій сміливо відповів:

– Не можу разом з іншими піти в Божий храм. Тому прошу лише одного: добре, якби новонароджений Христос Сам прийшов до мене у гості на Різдво.

– Завтра твоє бажання виконається, – сказав ангел і зник.

Григорій прокинувся вранці. Було дуже холодно. Він пам’ятав, що трапилося з ним уночі і вважав, що це було насправді. І він повинен гідно прийняти Ісуса. Перемагаючи слабкість, помив підлогу, приніс дрова і накрив на стіл. Григорій вирішив не їсти і не топити піч, поки Гість не прийде. Коли все було готове, сів у майстерні біля вікна і почав спостерігати за вулицею. Йому здалося, що хтось іде. Його серце забилось швидше. Але це був не Христос, а маленький син одного сліпого чоловіка. Григорій побачив, що він плаче. Чоботар відчинив вікно:

– Чому ти плачеш, хлопчику?

– Я змерз у ноги, майстре.

– А чому ти йдеш босий по снігу?

– Я повинен принести дрова.

– А де черевики?

Вони вже стали маленькі на мене і вже не можу їх взути.

– Зайди сюди, синку. Я зніму мірку з твоєї ніжки. Сьогодні я чекаю гостя, а завтра пошию тобі чобітки. Грошей не принось. Це буде тобі подарунок на Різдво.

Малюк весело побіг і навіть забув про холод. Сонце піднялося вже високо, а гостя ще не було. Але ще почулись чиїсь кроки. Григорій подивився уважніше. Ах, це лише вдова із сусіднього будинку з кошиком в руках. Вона йшла випрошувати їжу в перехожих і пройшла повз будинок Григорія. Він згадав, що її чоботи давно готові.

– Чому ви не приходите за чобітьми?

– Не можу за них заплатити, дядьку Григорію… У мене вдома шестеро малюків, їх треба нагодувати. Якщо можете, продайте їх комусь...

Григорій помітив, що взуття жінки зовсім зносилось.

– Візьміть їх безкоштовно. Малюкам гроші більш потрібні, ніж мені. Прийміть їх у подарунок, і хай Господь благословить вашу сім’ю!

Жінка заплакала. Вона поцілувала руку майстра і подякувала йому за все добре.

Настав вечір. Сонце зайшло за обрій.

– Він не прийде... Напевне, це був все-таки сон, – подумав чоботар.

Повз будинок проходив втомлений перехожий.

– Куди йдеш? – запитав Григорій.

– До сина, він живе в сусідньому селі. До нього ще сім верст, а я трохи втомився. Чи можна зайти до тебе?

– Заходь, буду радий.

Чоловік сів на стілець біля холодної печі. Григорій коливався.

– Я б з радістю розпалив вогонь, але чекаю на гостя.

– Нічого! В будинку тепліше, ніж на вулиці...

Григорій останній раз підійшов до вікна: Він уже не прийде. Сон обманув мене, і як я можу не нагодувати перехожого і не зігріти його?

Через деякий час гість зігрівся і повечеряв.

– Григорію, дякую тобі за твою гостинність, – сказав мандрівник. – Не кожен мене так зустрічав.

Григорій ліг спати, але на душі було важко: чому Ти не прийшов, Господи? Адже я Тебе чекав цілий день...

Раптом у темряві засяяло світло і чоботар почув голос:

– Але Я ж приходив сьогодні! І ти зустрів Мене краще за всіх!

Григорій почув спів, що віддалявся до неба: «Я був дитиною, чиї ноги мерзли, і був вдовою, що плакала на вулиці, і був перехожим, який змерз і зголоднів».

«Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, – те Мені ви вчинили».

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 1 (2)