Після клінічної смерті під наркозом співав псалми, яких раніше не знав

Уродженець Колок Маневицького району Олег Рудь — колишній успішний бізнесмен, який завдяки промислу Божому в 43-річному віці став священиком і вже десять літ проводить православні богослужіння у власній квартирі в турецькому курортному містечку Аланія. А його син Святослав прислужував іподияконом на Божественній літургії під час вручення Томоса і удостоївся честі передати священний сувій предстоятелю ПЦУ митрополитові Епіфанію.

«Не людина приходить до Бога, а Господь веде людину», — зауважує отець Олег про Божу присутність у своєму житті, яку відчув уже в зрілому віці. Маленьким бував із бабусею у церкві, хоч тоді це заборонялося, відповідальність за відвідування дитиною богослужінь лягла б на його батька — заслуженого раціоналізатора УРСР та заслуженого працівника профтехосвіти Романа Рудя, викладача спецпредметів у Колківському ВПУ. Пізніше Олег Романович ходив на свята до храму, та про те, щоб стати священиком навіть і думки не допускав. Інакше поглянув на життя, коли пережив клінічну смерть через завелику дозу введеного під час операції наркозу.

— Тоді я побував ніби в іншому вимірі і, ще не вийшовши з наркозу, почав голосно співати псалми. В палату покликали православну жінку, яка часто ходила до храму, і вона підтвердила, що мій спів подібний до церковного. А я на той час і «Отче наш» напам’ять не знав, не те що псалми, — пригадує отець Олег. Тоді йому здавалося, що він у якомусь величному храмі і, можливо, просто підспівував церковному хору.

Десятиліття священиком–місіонером у Туреччині

Маючи дві вищі освіти — інженерну та юридичну, — Олег Рудь пішов навчатися в Луцьку духовну семінарію. Після рукопокладення в сан священика УПЦ Київського патріархату у 2009 році отримав благословення на місіонерство в Туреччині. Зібрав християнський православний осередок в Анталії, потім — в Аланії. У власній квартирі 90–квартирного будинку проводить богослужіння вже десять літ. Це єдине місце, де українці можуть зібратися на Божественну літургію.

— Наша релігійна громада дуже дружна, — з приємністю розповідає священнослужитель. — Після служби традиційно спільно накриваємо стіл, обговорюємо різні духовні питання, ділимося наболілим. За свої послуги ніколи не беру плати — кожен може таємно пожертвувати за бажанням.

Всім пояснюємо, що хохли — це недонація, українці, які перейшли на сторону росіян, а допоки в селі буде церква Московського патріархату, буде й небезпека, що сюди прийдуть «визволителі» із «рускім міром».

Як зауважує священик, парафіян у нього останнім часом небагато, частина їх була з Росії, а після початку кремлівської агресії вони перестали приходити до «батюшки з України», хоч він і донині служить як представник Константинопольського патріархату, бо закордонні церкви ПЦУ не мають права створювати свої церкви на території інших держав.

Праправнук колківського солтиса брав участь у врученні Томоса

З усмішкою розповідає Олег Рудь, що з Туреччини до мами в Колки навідується частіше, ніж раніше з Дніпра. Зазначає, що рідне містечко шляхетне й багате традиціями. Його прадід Прохор Янчик кілька каденцій був «мером» Колок, і в ті часи жителі були згуртованими, в містечку діяло централізоване каналізування (у війну німці його розбомбили), а худобу задля підтримання порядку дозволялося тримати тільки за межами населеного пункту. Славний колківський рід продовжує і син Святослав — випускник Київської духовної академії, патріот, учасник добровольчого руху на Сході України. Нині він навчається у Греції на факультеті теології в університеті Аристотеля в Салоніках. Допомагав під час святкової Літургії за участю патріарха Варфоломія у церкві Святого Георгія в резиденції Вселенського патріархату в Константинополі і був удостоєний честі передати сувій священного Томоса предстоятелю ПЦУ Епіфанію.

Отець Олег зауважує, що визнання Православної церкви України Вселенським патріархатом — тяжкий і довгий шлях Філарета і митрополитів української церкви. Попри те, що церкви світового Православ’я не спішать із офіційним визнанням нашої автокефалії, цього достатньо, аби священики ПЦУ могли співслужити у всіх православних патріархіях.

«Хоч і ціною пролитої крові, та українці таки змінилися»

— У Біблії є слова «…щоб ви могли примирити себе зі Мною, бо завдяки тому, що в крові життя, через неї можна отримати примирення» (Левіт 17:11). Бог попустив кровопролиття на Сході України, яке об’єднало українців. Я жив до 2009–го в Дніпропетровську, казав своїм сусідам «Добрий день!», а мені відповідали: «Здрастє!» Тепер у відповідь чую лише «Добридень!» З дружиною всім пояснюємо, що хохли — це недонація, українці, які перейшли на сторону росіян, а допоки в селі буде церква Московського патріархату, буде й небезпека, що сюди прийдуть «визволителі» із «рускім міром» своїх парафіян «освобождать».

Усі церкви, що долучаються до ПЦУ, священик порівнює із пролісками, які тягнуться до світла й Бога. «Ми мусимо нині єднатися, каятися, причащатися», — каже отець, в найближчих планах якого — організація паломництва українців на священну гору Афон.

Volyn.com.ua