«Який би я був щасливий, якби хто дав мені зара’ кубочок١ води», – ледь ворушив думками, немов попеченими вустами, Гриць Одарчук.
І вже насилу вголос:
– Чи немає кубочка води, друзі?
Його кинули до камери гестапо сьогодні в обід, потовченого, побитого, змордованого і геть спраглого. Хтось таки упізнав його в місиві ран і синців, хоч не знали, чи Гриць Одарчук – то псевдо чи справжнє ім’я. Інші в’язні посунулися, поклали побратима, та нічим більше зарадити не могли. У них був зранку буханець чорного як земля хліба з остюками, покраяного на вісім скибок, бо їх у камері восьмеро, і трохи води в глечику, та вони те все махом проковтнули й запили. Тож тільки головами покрутили: нема.
– А Господи милосердний…
Клац-клац – ключ у замку, р-р-рип – двері:
– Guten Tag, Partisanen, – тихенько хтось проказав звідтіля, переставив через поріг піввідра води й мерщій замкнув двері знов.
Хлопці кухля не мали, пили воду жменями, пригорщами чи припавши до глечика, тож котрийсь набрав тої несподіваної водиці собі в долоню й перш підніс до попечених уст Одарчука. Потому всі попили. Сиділи на долівці, лежали попідстінню, дивуючись такій нежданій ослабі свого тяжкого становища.
Далебі, становище геть кепське. Відколи потрапила їхня боївка в цю камеру, годі було надіятись на свободу: онде чути знов, як стріляють. У німчури все чітко, все строго, за розкладом: і на розстріли виходять із приміщень гестапо як з ружжа – за годину після обіду.
Наступного дня та послаба повторилася знов, і ще на другий день – знов. Усе так само тихенько:
– Guten Tag, Partisanen. – І піввідра води.
– Ага, – помітили в’язні, – він до нас тоді, як гинші – на розстріли. Певне, шоб не видно було. Потаємно.
А ще за день Одарчук більше прийшов до тями, й почувши знов оте «Guten Tag…», проказав:
– Упізнав я той голос, друзі. Недавно зловили ми тутка не вельми далеко їдного німчика, радового, сіно віз. «Banditen! Banditen!» – кричав на нас. Ми його роззброїли й хотіли забити, але ройовий каже: «Нашо нам його забивати, знімем лиш кітеля (бо німецького кітеля нам само тре’ було), а його відпустимо. Але хай більш не говорить на українських повстанців “Banditen”, тілько – “Partisanen”. Ja? Verstehen?» ٢
Хлопці усміхнулися на Грицеву розповідь і ще до вечора не раз про ту пригоду згадували.
…А звечора і всю ніч то одного, то другого викликали на допити в катівню й волокли назад.
Найдовше знов Одарчука держали, а потім Орленка.
Коли врешті всі опинилися в камері, довго лежали, насилу притомні. Відтак хтось нахилився до тих двох, бо щось зовсім тихо лежали:
– Друже Грицю?..
– Живий я, живий, – насилу прошепотів Одарчук. – Крепко лиш пити хочеться…
Проте чуда цього разу не сталось: долунали знов постріли за вигоном, у кінці містечка, та двері камери не відчинились, як тими днями, й не почулося тихого й винуватого «Guten Tag…»
Тоді згадали, як було в катівні:
– Він же там бігав гестапівцям по воду. Як я зомлів, то на мене відро води шур-р-р – і знов допитувати.
– І зо мною теж.
– І зо мною…
– Падлюка. Німець є німець. Падлюка.
Та коли камеру огорнула ніч, і все навколо змовкло, тільки чиїсь постогнування чулись, двері все ж відмикнулися, відро все ж переставилось і тихенько почулось:
– Entschuldigen Sie٣ …
– А де ж твоє «Partisanen»?
– Подавився? – крикнули вслід, щойно так само миттю двері зачинились.
Проте схопилися, всі спражені, до рятівної вологи. Але в темряві, в тисняві хтось ненароком перевернув відро й вода потекла по долівці камери, перетворивши землю на болото.
– А, кат йому!..
– То тре’ так давати, шоб мона було взяти!
Порозсідалися знов попід стінами, ждучи ранку. Бо ж на ранок мають їм принести щоденну хлібину (тепер, щоправда, покраяну не на вісім, а на десять скибочок) та щоденний глечик води.
Проте на світанку – а бий вас лиха година! – у відчинені двері не подали буханця і глека: викликали Орленка й Одарчука знов на допит.
А після обіду німці вже не йшли стріляти за вигін. Стояли на плацу вантажні автомобілі, й усім наказали виходити з камер і хутчій сідати. «На роботу в Німеччину», – почувся гомін.
Одна за одною, помалу, рушали машини плацом.
На виїзді, біля брами, стояли шибениці й висіли повішені. Двоє разом, а третій поруч.
«Die Banditen» – було написано на спільній табличці, почепленій на грудях Одарчука й Орленка.
«Der Spießgeselle von Banditen»٤ – можна було прочитати на грудях у третього.
1. Кубочок (діал). – чашечка.
2. Ja? Verstehen? (нім.) – Так? Зрозуміти?
3. Entschuldigen Sie (нім.) – Пробачте.
4. Der Spießgeselle von Banditen (нім.) – Пособник бандитів.
Віктор Гребенюк, літературний редактор інформаційно-видавничого центру нашої єпархії, член Спілки християнських письменників України, здобув перше місце в Міжнародному конкурсі документального оповідання «Бути людиною».
Умовою цього мистецького змагання, яке проводив Німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», було художнє відтворення задокументованих свідчень про випадки доброти за часів нацизму. Надіслані тексти спершу розглядали національні журі (в Україні та Росії), потому – міжнародне.
Із новелою «Кухлик води живої» В. Гребенюк брав участь у номінації професійних письменників (٧٥ учасників). Її написано на основі епізоду з книги спогадів Мусія Мельничука «Моя довга страждальна дорога», що вийшла у єпархіальному видавничому відділі «Ключі» (Віктор Іванович був її редактором-упорядником).
Церемонія нагородження відбулась 11 квітня в київському Будинку письменників у присутності керівника відділу культури посольства Німеччини Себастьяна Ґроміґа. Нагороди вручав представник Національної спілки письменників України Олександр Гордон.
