Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіБлагословення святого Миколая
Статті

Благословення святого Миколая

Андрій ГНАТЮК Святитель Миколай Чудотворець

Життя і діяльність святого Миколая пов’язані з Мірою Лікійською – давнім містом у Туреччині. І хоча він жив 1 700 років тому – і по сьогодні його популярність серед віруючих і невіруючих, католиків, православних, баптистів або послідовників Мартіна Лютера від Європи до Австралії, від Патагонії до Сибіру за популярністю залишає далеко позаду рейтинги найвідоміших політиків, кінозірок чи топ-моделей. Мається на увазі славнозвісний Санта Клаус, він же Перноель, він же Дід Мороз, він же святий Миколай-Чудотворець.

Незважаючи на різдвяний казковий ореол, святий Миколай – реальна історична особа. Православна церква відзначає його пам’ять 19 грудня і 22 травня. Він народився 300-го року н.е. у малоазійському місті Патара за часів правління жорстокого гнобителя християн імператора Діоклетіана. Ми не знаємо, як його назвала мати, але приймаючи духовний сан, він прийняв ім’я Миколай. Наділений Творцем усіма чеснотами, Миколай прийняв сан пресвітера, щойно досягнувши повноліття. А 325 року він, молодий архієпископ Міри Лікійської, на Нікейському Вселенському соборі гнівно викрив аріанську єресь і проголосив Правило віри, що стало канонічним. Ще досі збережені стіни храму, де була єпископська кафедра Миколая-Святителя. Тут він проголошував проповіді до пастви, тут він творив чудеса, тут його і було поховано.

Однак після смерті святого протягом кількох століть біля саркофага Миколи-Чудотворця відбувалися дива: зцілялися безнадійно хворі, повертався зір до сліпих. Прочани з надією йшли сюди за тисячі кілометрів, і ті, хто мав чисті помисли, а у серці - непорушну віру, - неодмінно зцілювалися. Між тим все частіше на християнську Малу Азію, що стала центром Візантійської імперії, котились хвилі мусульманських нашесть зі Сходу. Квітучу Міру кілька разів руйнували араби, які прагнули заволодіти зручним портом. Врешті-решт це розгнівило стародавніх лікійських богів. Якось навесні, на початку VII ст. сталася велика повінь і річка Мірос занесла мулом і камінням порт, що прослужив мореплавцям понад 1000 років. Відтоді колишнє портове місто Міра почало занепадати. Останню спробу вдихнути життя у вмираючий поліс зробила на початку ХІ ст. візантійська імператриця Зоя. Вона наказала відбудувати місто, а храм святого Миколая прикрасити мозаїками і фресками. Невдовзі 1034 р. Міру знову спалили мусульмани. ВІдтоді місто вже не піднялося з руїн. Купол храму обвалився, і спеціальна експедиція хрестоносців, що була споряджена сюди через 50 років після руйнації й мала завдання розшукати могилу Мірлікійського архієпископа, на силу розкопала з-під уламків саркофаг з його останками. Хрестоносці перевезли мощі святого Миколая до італійського міста Бар, де вони зберігаються і по сьогодні у спеціально зведеній церкві.

Саме відтоді, тобто з ХІ століття, щорічне святкування Різдва Христового не обходиться без традиційної фігури Санта Клауса, тобто святого Миколая Чудотворця у червоному облаченні, архієпископа Мірлікійського.

Ім’я Микола означає: «той, хто перемагає». Святий Миколай підтверджував його щоразу. Уже те, що він допомагав людям, зцілював їх, переконує нас у його у перемозі над усяким злом. Через те він і названий Чудотворцем. Ця риса дає право називатися святим.

Безперечно, слава Мірлікійського архієпископа поширила його ім’я усім світом. В Україні воно – серед найужива-ніших: Микола Костомаров, Микола Лисенко, Микола Хвильовий, Микола Бажан, Микола Вінграновський, Микола Зеров, Микола Куліш, Микола Гнатюк, Микола Мозговий та багато інших.

Український народ споконвіку звертається до Святого Миколая Чудотворця як до Заступника. В образах він постає як побожний старець, а в багатьох сім’ях асоціюється з добрим дідусем, який любить дітей і приносить їм подарунки. Однак не можна забувати, що найперше, – це ревний захисник християнства, великий сподвижник Божий, для якого Господь був понад усе. Захисту істинної віри він присвятив життя, тому ставлення до святителя має бути шанобливе.

Найдавніша ікона святителя Миколая на Русі, про яку що-небудь відомо, датована ХІІ століттям. Зберігалася вона у Софії Київській, однак до наших днів не дійшла. Найбільш рання, яка збереглася – новгородського походження з ХІІІ століття – перебуває в російському музеї Санкт-Петербурга. Серед волинських ікон Миколая найдавнішою вважають ту, що свого часу зберігалася у селі Жидичин. Де вона зараз – невідомо. Окрім того, образ шанували як чудотворний. Ще одна шанована ікона перебувала у Вербському монастирі до ХVI-XVII століть, але теж не збереглася. Вважають, що туди її приніс князь Андрій Курбський, який втікав від Івана Грозного.

Від XIII до XVII-XVIII століть традиційним було поясне зображення святого Миколая, обов’язково з благословляючою правицею, а в лівій руці – закрите або відкрите Євангеліє. Одяг його відповідав сану архієпископа: фелон, у XVIII столітті він був особливо яскравим з квітковими прикрасами. До цього часу лише хрещатий. Поверх опліччя – архієрейський омофор. Церква вважає більш достовірним зображення Миколая без митри. Адже у ІV столітті, коли жив святитель, їх ще не носили. Їх стали додавати пізніше, очевидно, тим самим підкреслюючи високий сан сподвижника, адже тепер архієпископ служить у митрі.

Науковці ж називають іншу причину. Вони вважають, що без митри зображували Миколая весняного. Хоча насправді ж і весняний, і літній Миколай – одна і та ж особа. Навесні ми святкуємо перенесення його мощей.

Миколая-Чудотворця легко впізнати. На іконах волинської школи він завжди лагідний і добрий.

Загалом у єдиному в Україні Музеї волинської ікони зберігається більше 10 ікон із зображенням святителя. Для ознайомлення виставлені професійні роботи, хоча у фондах є й твори народних майстрів. У таких іконах можуть бути неточності від незнання канонічного права, недотримання пропорцій чи чогось іншого. Однак громади брали до храмів такі образи, адже на той час були бідні, а замовлення професіоналу вартувало значно дорожче.

Однією з найбільших волинських святинь є Жидичинська чудотворна ікона святого Миколая. На жаль, про оригінал нічого не відомо. Вважається, що її кудись вивезли після ліквідації монастиря 1844-1845 роках. Та ікона, яка є на даний час у церкві, точна копія оригіналу. Усі старожили її пам’ятають. З’явилася вона тут, швидше за все, на початку XVIII століття, коли греко-католицький єпископ Йосиф Левицький розбудовував монастирський комплекс і храм зокрема. Кілька років тому її реставрували, а до того стан свідчив про давнє походження.

Святий Миколай – покровитель Луцька. Герб із його зображенням – найдавніший. Це такий же захисник для Луцька, як для Почаєва – Пресвята Богородиця і преподобний Іов.

На Миколу зимового, 19 грудня 1259 року, полчища монголо-татар на чолі з Куремсою оточили місто. Про цю подію згадує літопис за Іпатіївським списком: “Бог і святий Миколай чудо велике вчинили, бо знявся великий вітер і каміння, яке кидальними машинами вороги кидали, на них самих поверталося”. Ця подія стала темою міського герба: над контурами Луцького замку в хмарах святий Миколай благословляє місто.

В Україні прижилися традиції, згідно з якими святий Миколай роздає дітям подарунки.

Якось святий Миколай вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики...

Обдарувавши усіх, підвівся святий Миколай зі свого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоної калини.

– Хто ти? Чого плачеш? – запитав Чудотворець.

– Я – Україна, а плачу, бо стогне земля моя від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.

– Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю?

Дівчина хотіла вже йти, та святий Миколай, піднявши правицю, зупинив її.

– Є у мене неоціненні дари, які уславлять тебе на цілий світ. Це – врода і пісня.

Узяла дівчина – Україна дарунок і міцно притиснула його до грудей. Поклонилася низенько Чудотворцю і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ, а вроду вписала в кожну свою дитину. І лине та пісня Україною, благословляючи цю страдницьку землю, молячи святого Чудотворця вберегти її від зла.

Волин. єпарх. відом.– 2004.– № 1 (1)

22 травня 2019 р.
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери