Образ «Благовіщення» із церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Баїв Луцького деканату. 1693 р. Матеріал, техніка: дерево, левкас, темпера, золочення, гравіювання. Експонується в Музеї волинської ікони.
7 квітня відзначається одне з дванадцяти найбільших свят візантійського літургійного року – Благовіщення Пресвятої Богородиці. В основі свята – «блага вість» архангела Гавриїла Діві Марії (звідси і назва – Благовіщення) про народження у Неї Божественного Немовляти, Спасителя роду людського. (Лк. 1: 26–28). У перші століття Християнства це свято вважалося Господським, як на Сході, так і на Заході. На це вказують його первісні назви: Христове зачаття, Благовіщення про Христа, Початок відкуплення, Благовіщення ангела Марії. У VII ст. утверджується сьогоднішня назва для всієї Східної Церкви: Благовіщення Пресвятої Богородиці, а саме свято належить до Богородичних.
Найдавнішими о’бразами Благовіщення є фрески у давньоримських катакомбах, зображення на ранньохристиянських саркофагах і мозаїках церкви Марія Маджоре в Римі. В усі часи тема Благовіщення була популярною не тільки в іконописі та монументальному живописі, але й у мініатюрах рукописів, скульптурі, шитті та різьбленні іконостасів.
На Волині зображення Благовіщення бачимо у празниковому ряді іконостасів, у клеймах царських врат, на окремих образах і дияконських вратах. У збірці Музею волинської ікони зберігається ряд ликів Благовіщення Пресвятої Богородиці XVII–XVIII ст., виконаних у темперній і олійній техніках. Серед них особливою майстерністю вирізняється ікона з церкви Успіння Пресвятої Богородиці с. Баїв Луцького району, передана до музею громадою в 2008 році.
На ній дія відбувається в покоях Марії. Богородиця зображена на тлі балдахина-ківорія перед столом з розгорнутою книгою. Витоки цієї іконографії пов’язані з одним апокрифічним Євангелієм (псевдо-Матвія), яке розповідає, що під час явлення архангела Марія читала Святе Писання, найвірогідніше – пророцтво Ісаї: «Ось Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс. 7:14). Розкритою правою долонею Вона приймає благу звістку архангела Гавриїла, який зображений на хмарині як вісник неба, з традиційною гілкою білих лілій у руці – символом чистоти і непорочності Богородиці. Присутність небес передано золотим тлом та голубом – Духом Святим, Який сходить у променях світла. Тут бачимо дію Пресвятої Трійці у найглибшому значенні таїнства: волю Всевишнього Отця сповіщає архангел Гавриїл, Син Божий втілюється в лоно Богородиці, а чудесне воплочення проводить Святий Дух.
Іконописець збагачує колористичне рішення композиції широкою гамою відтінків, завдяки чому форма тіла чи бганки одягу набувають м’якої пластичності й тонального багатства. Поєднання делікатного світло-рожевого кольору в ликах з переважаючим благородним сірим кольором створює світлий і ліричний образ. Рисунок складок вбрання Марії та хмар під ногами архангела наслідує живописні традиції західноєвропейського середньовіччя.
На золотому різьбленому тлі розміщено прямокутне клеймо, окреслене однією графією, в якому вписано назву ікони – «Благовіщення». Вздовж нижнього краю малярської площини (над нижньою планкою рами) чорною фарбою по рожевому поземі нанесено ще один напис, який інформує про доброчинців (донаторів) ікони і час її створення. Напис зберігся, але ліва його частина не прочитується (фарба «поповзла», контури літер стерлися). Можна розібрати: «Сей образ … за старання (?) … священного ієрея отца Даніла А за коштом рабов Божиіх Давида Луки Игната и прочих из громади Цеперовской села Отданъ за отпущение грехов своїх. Року 1693 месяца марта дня 24».
Особливості образного трактування персонажів, малярсько-технічні прийоми виконання, нюанси колористичного рішення дозволяють пов’язати створення образа в майстерні, яку очолював Йов (Кондзелевич). Про це свідчить аналогічне зображення сцени Благовіщення на іконі празникового ряду, виконаного ним і майстрами з Волині для Скиту Манявського на Прикарпатті у 1698–1705 роках (нині експонується в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові).
Ікона «Благовіщення» представляє піднесення волинської школи українського малярства перелому XVII–XVIII ст. і засвідчує надзвичайно високий професійний рівень переважної більшості збережених пам’яток цього періоду.
