Є святі, а є святі родини. Звичайно ж, насамперед спадає на думку Святе Сімейство – Христос, Діва Марія і Йосиф Обручник. Відомі й інші сім’ї, члени яких прославлені Церквою як святі, наприклад: блаженний Августин і його матір Моніка; благовірні князі Володимир Великий, його сини Борис, Гліб, Ярослав Мудрий та онука Едігна (щоправда, остання проголошена блаженною лише Католицькою Церквою). Але є ще більш вражаючий факт – ціла свята фамілія: Василій Великий, його батько Василій Старший, баба Макрина, сестра Макрина, матір Емілія, брати Григорій і Петро – усі вони проголошені святими. Окрім того, дядько його був єпископом, дід постраждав від гонінь на християн.
Василій Великий народився 330 року в м. Неокесарії Понтійській (у теперішній Туреччині). Був то час, коли Християнська Церква лише недавно вийшла з підпілля, стала державною в Римській імперії, але язичництво було ще доволі міцним, язичників було досить багато, а псевдохристиян – ще більше. Адже далеко не кожен приймав віру Христову щиро. Проте ця сім’я відзначалася справді християнським духом, а що належала до еліти, то родителі Василія добре розуміли важливість освіченості й прищепили це синові. Осередком науки тоді були Афіни, тому хлопець після навчання у місцевих і столичному закладах відправився туди. «І пробувши в школах літ п’ятнадцять, усю еллінську премудрість пройшов до кінця і звіздарського мистецтва вивчився. Проте ще не досягнув такої істинної премудрості, аби досконало пізнати Премудрішого від усіх Творця, Істинного Бога», – сказано в його житії.
У ті часи охрещували здебільшого дорослих, причому після тривалого навчання християнської віри (оголошування). Тим-то лише після перебування в Афінах і братової смерті, що сильно вразила його, Василія вводять у хрест і він подумує про чернече подвижництво. Юнак вирушає до Єгипту, Палестини і Сирії, де було чимало монастирів. Уже тоді він став досить відомим проповідником, маючи успіх у поширенні Христового вчення серед інтелектуалів. Набравшись досвіду, Василій повертається у родинний маєток, де з приятелями пробує займатися аскезою на чернечий лад. У 364 році він стає священиком, а за шість літ – єпископом Кесарії, митрополитом Каппадокійським.
Але якщо монахом Василій бути хотів, то владикою – ні. Коли помер у Кесарії архієрей, то народ бажав на це місце Василія, але той, утікаючи від почестей, сховався. Тож мусили обрати іншого, маловченого. Тоді Василій вернувся. Проте стосунки з новим архієреєм не складалися, бо той заздрив його авторитетові й освіченості. Не бажаючи бути причиною церковних негараздів, Василій пішов спасатися в пустинь, де разом зі сподвижниками творив устави монастирського життя. Допомагала новій громаді ченців його матір Емілія: «вона була вдовою і всі старання мала, щоб угодити Богові».
То була пора, коли єресь аріанства, хоч і розвінчена Вселенським собором, не здавалась і туманила уми багатьох християн. Малограмотному архієреєві годі було змагатися з добре підготовленими єретиками, тож він примирився з Василієм і покликав його з пустині до міста. Тут блаженний «багато потрудився, і словами, і писаннями очищаючи правовір’я від єресі». Коли ж Господь забрав у вічність і цього єпарха, Василій, хоч і дуже не хотів, мусив погодитися з вибором народу і став єпископом Кесарії Каппадокійської.
У перші століття Християнства не було загальновизнаного чину Служби Божої, різні громади мали безліч її невиправданих відмінностей, вона була надзвичайно довгою й обтяжливою. Це теж непокоїло Василія, і він просив у Бога натхнення провести належну реформу в цій справі. «По шести ж днях став наче сам не в собі, у день сьомий зійшов на нього Дух Святий, і почав літургісати...» Так він став укладати Відправу, що нині зветься Літургією Василія Великого і правиться в нашій Церкві донині. Він створив різні молитви, деякі відредагував тощо.
До нас дійшло близько трьохсот проповідей і послань Василія, якими святець боровся за церковну дисципліну і чистоту Православ’я. Ніякі високі чиновники-єретики, навіть цар-аріанин і цар-язичник, не могли йому в цьому завадити.
Хоча Василій був строгим аскетом, у багатьох питаннях як людина освічена він проявляв благорозумну терпимість. Наприклад, радив не цуратися талановитих світських книжок, котрі вчать добрих звичаїв, навіть якщо їх автори не християни. Він писав у «Порадах молоді про те, як з користю читати світську літературу»: «...Слід нам скористатися цими творами за прикладом бджіл. Вони не прилітають навмання до всіх квітів, ані не намагаються вибрати геть усе з тих квіток, на які сідають, а беруть з них лише поживне, а решту залишають».
Василій Великий відійшов до Господа, куди була покликана і його матір, і вся доброчесна родина, у віці сорока п’яти років, зовсім знесилений хворобами й чернечими подвигами. Але попрацювати на Божому винограднику встиг стільки, що й дотепер його присутність у Церкві – постійна: служимо Літургію Василія Великого (а Літургія Йоана Золотоустого – це її скорочений варіант), промовляємо його молитви, читаємо – тепер і українською – його твори, просимо його: «Святий Василію Великий, моли Бога за нас!»
