«Чому притчами говориш?..»

Коли ведемо річ про класичність жанру, маємо на увазі його серйозність, правдивість і довговічність. А все тому, що класика несе в собі народні мотиви. Етнос у всі віки був найщільнішим ситом, що відсіює зерно від полови. Формула класики присутня як у музичній, хореографічній, так і в усній народній творчості. Народні прислів’я та приказки, мов лакмусовий папірець, вказують на поважність цієї ніші: мають право на життя вивірені, мудрі вислови.

Роль приказки та прислів’я як найбільш мобільного та легкопідйомного жанру відігравала чи не найпершу роль у пропаганді цінностей (чи опору їм). Давня назва цих алегоричних висловів – притчі. Саме ними користувався Ісус Христос, проповідуючи нетлінні моральні цінності. Ми читаємо притчі Святого Письма і впевнюємося у їх правильності не тільки тому, що маємо посилання на авторство Всевишнього, а тому, що вони щирі, правдиві, правильні.

Тим же принципом, як не дивно, керувалися й ідеологи комуністичної доби, вдало підміняючи Боже вчення власноруч писаними законами моралі. Тепер відомо, що «Моральний кодекс будівника комунізму», внесений до програми КПРС, було складено на зразок Заповідей Господніх. І це при тому, що одним із найважливіших напрямків виховання громадян було атеїстичне. Самозвані автори притьмом кинулись продукувати й притчі, направлені проти мудрості Святого Письма.Як переконували тогочасні ідеологи, начебто зовсім вийшло з ужитку «Без Бога ні до порога», а утвердилося нове – «І без Бога є в космос дорога». До перероблених приказок з атеїстичним присмаком додали нові: «Ленінська воля – то наша доля»; «До щастя і свободи веде партія народи»; «Від ленінської науки міцніють розум і руки»; «У Радянському Союзі всі живуть, як вірні друзі»…

Але поряд із тим псевдонародним нововведенням народ придумував свої притчі, які мали право на життя, бо у них бриніла щира правда і відображалась реальність подій: «У протоколі густо, а на ділі пусто»; «Біда тому колективу, де голова без голови»; «Яка ланка, така й ділянка»; «Хто більше гавка, у того більша ставка»…

Попри всі бажання викоренити справжній зміст багатьох народних приказок, вони жили у свідомості людей тому, що послуговувались церковним календарем, у них утверджувалась побутова мудрість: «Не дивни’ця, що на Різдво метели’ця»; «Великий піст усім прижме хвіст»; «На Обертання птиця з гнізда повертається» (Обретіння – Віднайдення чесної глави Івана Хрестителя); «Прийде Вербниця – назад зломане вернеться»; «Прийшов Спас – пішло літо від нас»; «Прийшов Спас – шукай рукавиці про запас»; «Перша Пречиста жито засіває, Друга – дощем поливає, Третя – снігом покриває»; «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одягай»; «Покрівонько, Покрівонько, покрий мою голівоньку!».

Відлуння культури православ’я знаходимо у народній творчості, яку годі було переінакшити на догоду владі: «Піст веде до воріт раю, а милостиня їх отворяє»; «Не все коту масляна»…

У фразеологічному фонді української мови чимало приказок, що вказуюють на терміни проведення сільськогосподарських робіт, явища природи, пори року, через залучення знань із народного побуту. Наприклад: «До Насті точи снасті» – прибирай хату перед Різдвом (Анастасії – 4 січня); «Яка Меланка, такі й Петро з Павлом», тобто якщо була відлига на Меланії Римлянки (13 січня), чекай теплого літа; «Мороз на Вериги віщує спеку» (Вериги Петра – 29 січня); «Які Явдохи, таке й літо» (Євдокії – 14 березня); «Сорок святих сорок лопат снігу викинуть» (Сорок святих – 22 березня); «На Олекси кидай сани, бери воза» (Олексія – 30 березня); «Вітай бджолу на Зосима» (Зосими – 30 квітня); «Дочекався Луки – ані хліба, ані муки»; «Прийшов осінній Лука – з’явились хліб і мука» (Луки – 3 травня і 31 жовтня); «Юрієва роса краща від вівса» (Юрія – 5 травня); «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки» (Весняного Миколи – 22 травня); «Мокій червоний – літо грозове» (якщо сонце на Мокія – 24 травня – сходить червоно); «У Власа і борода в маслі» (парафіяни на день святого Власія 24 лютого приносили на службу для освячення продукти тваринного походження, зокрема масло); «Чого Касяном дивишся?» (за народним уявленням, святий Касян мав суворий характер) та багато інших.

Фразеологізмам релігійного походження в українській мові властивий позитивний оцінний стереотип: «Божа благодать» – вища міра похвали; «Господь дає», «Бог милував» – комусь у чомусь щастить; «Бог на поміч!» – уживається як побажання легкої роботи, успіхів у справі; «чим Бог послав» – те, що в наявності; «мати Христа в душі» – бути милосердним, совісним, жалісливим, справедливим, тобто жити за християнськими законами; «як у Бога за пазухою» – безтурботно, привільно, у дуже гарних умовах, мати душевне благополуччя і матеріальний статок; «теля Боже» – спокійна, лагідна, але безвільна людина; «як писанка» – відзначається гармонією барв, ліній, дуже гарний.

Не підвладні часу справжні народні, Божі притчі, що правдиво, мудро й щиро керують людською свідомістю, ведучи до спасіння душі. Притчі, де мовиться не тільки про Бога, а де якнайповніше відображається Його вчення у простій та доступній формі народного прислів’я та приказки: «Бог не в силі, а в правді»; «З Богом хоч за море, а без Бога – ні до порога»; «Хто рано встає, тому Бог подає»; «Чоловік міркує, а Бог керує»; «Як Бог змочив, так і висушить»; «Бога взивай, а рук прикладай»; «Дав Бог роток, дасть і кусок»; «Коли сіно в стозі, то забув о Бозі»; «Коли зле гадаєш, чому ж Бога благаєш?»; «Кому Бог поможе, той все переможе»; «Від людей сховаєшся, а від Бога – ні»; «Бачить Бог з неба, що кому треба».

На відміну від інших видів народної поетичної творчості, прислів’я та приказки якнайтісніше пов’язані зі щоденним побутом, доступні найширшим верствам і не потребують особливої обстановки й широкої аудиторії. Ніхто не збирається в гурт, щоб послухати прислів’я, як слухають думи, казки чи балади. Не приурочують їх до подій і дат, як обрядову пісенну творчість.

Чим більше мова насичена прислів’ями та приказками, тим вона образніша, яскравіша, тим сильніше враження справляє на слухача або читача. Тож недаремно Ісус Христос, навчаючи, завжди користувався притчами, які найточніше, влучно та образно доносили до свідомості слухаючих правдиві й вічні істини. «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» – Господь не одну Свою притчу, не одне Своє повчання закінчує саме такими словами. Христос прагне достукатися до серця кожного із тих, хто став свідками проповіді Євангелія. «І, приступивши, ученики сказали Йому: чому притчами говориш їм? Він сказав їм у відповідь: тому, що вам дано розуміти тайни Царства Небесного, а їм не дано… Тому говорю їм притчами, що вони, дивлячись, не бачать, і, слухаючи, не чують, і не розуміють…» (Мф. 13:10–11, 13).

Тож і ми, слідуючи за Христом, не цураймося цього великого скарбу – прислів’їв і приказок, або ж притч.