25 листопада – священномученика Климента, папи Римського

Коли наприкінці І ст. найближчі учні Христа, святі апостоли відійшли у вічність, справу утвердження Християнства перебрали діячі нового покоління, звані мужами апостольськими. Серед них – мученик Климент. За однією з версій він був двоюрідним братом імператора Доміціана, консулом (найвища посада тодішнього Риму). Апостол Петро висвятив Климента на римського єпископа. Високе світське становище папи давало йому змогу ширити спасенне вчення, охрещувати сотні людей, зокрема з найвищих верств. Та врешті розгніваний імператор заслав свого родича у Тавриду (Крим), в каменоломні поблизу Корсуня (Севастополя).

Ще будучи в Римі, Климент уславився як мудрий наставник усіх християн. До нас дійшли його твори («климентини»), зокрема «Послання до коринфян», які в ранній Церкві прирівнювалися до апостольських писань. У коринфській громаді тоді знов панували чвари, і єпископ Римський застерігає коринфян, та й нас із вами: «Заздрість і розбрат зруйнували великі міста і цілковито винищили великі народи».

Прибувши на місце каторги, папа Климент застає там багатьох одновірців, які потерпають від тяжкої праці, казармених порядків і особливо – нестачі питної води. Віра багатьох стала слабнути. Тоді Климент ублагав Господа створити чудо: поблизу казарм із кам’янистого ґрунту забило джерело. Цей епізод, молитву на копання криниці, письменник Брат Віктор відтворює такими рядками (монолог папи Климента з трагедії «A liminibus Apostolorum»):

Єдиний Боже, всяких благ Подавче,
Твій глас в пустелі пролунав навіки:
не лиш Мойсею, всім рабам назавше
прорік – «і води потекли, як ріки».
Так зараз ми, про це одне подбавши,
звертаємось до Божої опіки,
бо в тому наше все життя подальше:
яви нам води в місці сім великі,
нехай для тіла і душі, тим паче,
вони нам будуть за цілющі ліки.
Скропи нас! Віджени, ісопом наче,
диявола і лестощі, і рики.
Громадо, в чистоті Христа зустрінь,
коли удруге прийде він. Амінь!

Натхненні очевидною Божою допомогою, християни-каторжники стали валити ідолів і вирубувати «священні дерева». Щоб угамувати бунт, наглядачі схопили Климента, прив’язавши до шиї якір і втопили. Проте згодом море відступило, і віруючі в Христа змогли забрати тіло угодника. Минули віки – і тут, у Корсуні, київський князь Володимир Великий охрестився.

Нині мощі Климента – у Ватикані, в колишніх казармах – печерний православний монастир, і хоча Климентове джерело засипали більшовики, життя цього папи Римського, якого вшановує і Західна Церква, і Східна, Православна, – і нині є для нас джерелом відданості Христові, прагнення, «щоб усі були одно».

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 11–12 (12–13)