Хресний (новела)

Бозна-коли і хтозна-чому виник цей хутірець посеред луганського степу. Принишклий, зіщулений на всіх вітрах-суховіях, далеко від усіляких вітропорок і будь-яких перéтик. Здавався чи то маленьким затятим викликом усім негараздам, чи забутим наміром нового життя посеред голої рівнини.

У біноклі було добре видно абияку хату, абиякий хлівець, такий-сякий садок, такий-сякий городець і декілька худючих кіз. Та й неозброєним оком було видно, бо ж сказано – гола рівнина. Звісно, колись вилась до хутора яка-не-яка стежина, проте за воєнні місяці й сама заросла, і некошені бур’яни приховали її. Тепер степ іще й нашпиговано мінами з усіх боків. Уже не хутірець, а острівець, пристанище якогось місцевого робінзона.

Хто ж там живе і яким духом виживає?!

Коли на вершку всохлої груші поруч із хатою з’явився прапор сепаратистів, ніхто по обидва боки пригаслих бойових дій не мав сумніву – хто там живе і яким духом дише.

Боєць Лисиця і боєць Меткий одного разу влаштували туди самовільну вилазку. Із Меткого був добрий сталкер, якимось особливим нюхом відчував небезпеку: де поповзки, де нагинці прокралися невідомим полем. І ще в Меткого добре замикався язик за зубами, а в Лисиці – мови не тримав. Тож Лисиця розтріскотів про ту вилазку: і що на порозі лежав наш прапор, об який ноги витирають, і що на хутірці була сама молодичка, тож він на ній злість зігнав, і що «віджали» в сепаратистки пару сот гривень і три пляшки горілки. Другого дня посадили бійця Лисицю на гауптвахту, а потім і під суд пішов. А Меткий – ні, наче його там і не було.

Минуло більш як півроку. Коли-не-коли позирали військовики на той хутір: з’явився за якийсь час чоловік молодиці, порали городець, збирали садовину, доїли кіз… Потім випала пороша, розтала, потім випав і сніг. Із комина робінзонової хати повився ріденький димок.

На цій частині фронту не стріляли давно, лиш ген-ген долинали постріли, і то при хорошій погоді, або вітер із бойових дій доносив далекий гуркіт. Плоский білий степ із хатиною та двоголовим прапором на всохлій груші – та й більш нічого.

Аж одного дня звідтіля, з хутора, із груші, почулися крики. Боєць Меткий поглянув у бінокль: чоловік сидів на дереві, щоби якнайвище, і кричав у гучномовець, туди, «до своїх». Що кричав, годі розібрати, але видно, дуже схвильований.

– Баба, баба родит, неожиданно! Помогите! – почулося врешті за подувом вітру.

Меткий дивився-дивився у бік сепаратистів, та щось ніхто не поспішав на поміч за розпачливим криком:

– Жена родит! Помогите!

Тоді Меткий вирішив піти в самоволку вдруге. Бо якби попросив дозволу – не пустили б: тут все заміновано, сапера немає, а про його першу вилазку командири ж не знали.

Навіть не піти – поїхати. Сісти в таблетку, поїхати, прийняти пологи, забрати породіллю з дитиною і передати в лікарню. А там – будь-що-будь.

Автомобіль стояв. Без пригляду. З відчиненими дверцятами.

Меткий стрибнув за кермо і повів білу машину білим степом. Їхав повільно-повільно, наче обмацував землю колесами; раз по раз спинявся, виглядав, обдивлявся, чуючи щось, чого неможливо почути, і бачачи те, чого не бачать очима.

Степ мовчав. Сепаратист на груші, заввидівши допомогу з ненадіяного боку, перестав лементувати. І ті, кого він благав, не стріляли у білу машину «укрів», що проникла в нейтральну зону.

– Гарячої води, багато! – кинув Меткий, ледь зістрибнувши на землю.

– Есть! – по-армійськи відповів робінзон і побіг до хати. – Ещë, понимаете, слишком рано, сроки совсем не те…

Меткий вже колись приймав пологи: траплялися випадки, що перша освіта виявлялась потрібніша.

Цього разу народилася дівчинка, маленька, проте голосиста. Обмив дівчинку, привів у порядок роженицю.

Вони втроє сіли в машину («Я следом приду, всё позакрываю на хуторе – и мигом») і так само тихенько поїхали, по тій же колії.

Жінка мовчала і Меткий мовчав. Урешті спромігся:

– Винен я перед тобою, красуне. Сильно винен. Мусив би стримати того навіженого Лисицю. Чоловік зна?

Породілля – бачив у дзеркало навпроти – заперечно хитнула головою, очі ж сумні-сумні.

– Так що бери за кума, тут у нас і походна церква є. Буду хорошим хресним. Назвемо Надійкою, га?

У дзеркало навпроти побачив, як усміхнулась породілля. А в дзеркалі заднього огляду затріпотів жовто-блакитний прапор на вершечку всохлої груші.

Волин. єпарх. відом.– 2016.– № 11 (144)