Завіт Бога з Ноєм

«І вийшов Ной, і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним; усі звірі, й [уся худоба, й] усі плазуни, й усі птахи, все, що рухається по землі, за родами своїми, вийшли з ковчега. І влаштував Ной жертовник Господу; і взяв із усякої худоби чистої і з усіх птахів чистих і приніс у всепалення на жертовнику. І відчув Господь приємні пахощі, і сказав Господь [Бог] у серці Своєму: не буду більше проклинати землю за людину, тому що помисли серця людського – зло від юності його; і не буду більше знищувати усе живе, як Я зробив: надалі в усі дні землі сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться» (Бут. 8:18–21).

«І вийшов Ной, і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним; усі звірі, й [уся худоба, й] усі плазуни, й усі птахи, все, що рухається по землі, за родами своїми, вийшли з ковчега».

Тут говориться про швидке й точне виконання Божественного веління, чим Ной ще раз засвідчив свій повний послух Божій волі.

«І влаштував Ной жертовник Господу; і взяв із усякої худоби чистої і з усіх птахів чистих і приніс у всепалення на жертовнику».

Це, строго кажучи, перша біблійна згадка про священний вівтар, або жертовник; єврейська назва його – мізбеах – вказує на нього як на місце заколення жертовних тварин.

Із числа тих чистих тварин, які перебували в ковчезі спеціально у збільшеній кількості (7:2), Ной після виходу з нього приніс Господу жертви. Їх названо тут жертвою всепалення: тварина спалювалася вся без залишку (Лев. 1 гл.) як символ повного усвідомлення гріховної немочі та глибокого сердечного покаяння. Тому жертва Ноя була, з одного боку, актом його покаяння за минулий гріх людства, що став причиною потопу, з іншого – висловленням подяки Богові за спасіння і виразом повної покори й послуху Його святій волі.

«І відчув Господь приємні пахощі, і сказав Господь [Бог] у серці Своєму: не буду більше проклинати землю за людину, тому що помисли серця людського – зло від юності його; і не буду більше знищувати усе живе, як Я зробив».

«І відчув Господь приємні пахощі…».

«Не спокушайся грубістю вислову, – говорить із цього приводу св. Іоан Златоуст, – але, причиною такої поблажливості в словах визнавши твою власну слабкість, звідси зрозумій, що приношення праведника було приємне Богові… Ось чому й апостол Павло сказав у своєму посланні: “Бо ми Христовi пахощi Боговi в тих, що спасаються, i в тих, що гинуть. Для одних запах смертоносний на смерть, а для iнших – запах животворчий на життя”» (2 Кор. 2:15–16). Слова «приємні пахощі» точніше повинні бути перекладені так: «запах задоволення, заспокоєння». Причому в самому аналізі понять знаходять подібність із ім’ям Ноя, що означає «заспокоєння» (5:29), і звідси бачать ніби виконання того самого пророцтва, яке було вкладено в дане йому ім’я. Ця жертва Ноя, подібно до того, як і перша жертва Авеля, без сумніву, була приємна Богові не через матерію самого приношення, але через виражене у ньому почуття віри, благочестя і смиренної покірності Творцеві. Подібним же чином молитві й милостині вірних приписують солодкий смак (благоухання) (Флп. 4:18; ­Одкр. 5:8; 8:3–4; Пс. 140:2).

«І сказав Господь [Бог] у серці Своєму: не буду більше проклинати землю за людину, тому що помисли серця людського – зло від юності його…».

У цих словах дається урочисте свідчення Самого Бога про неповторність подібного покарання; але сама його мотивація здається на перший погляд дещо незрозумілою: мабуть, це повторення того мотиву, який послужив головною причиною потопу (6:5, 12–13); і тут той же факт береться як мотив для протилежного ставлення до світу.

Але більш уважне звірення цих двох паралелей, зроблене на ґрунті контексту мови, відкриває велику різницю між ними.

У першому випадку говориться набагато загальніше і сильніше – а саме, що «що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно» (6:5), чим характеризується не стільки спадкова, скільки, головним чином, постійна особиста гріховна налаштованість, що переходить, як це видно з контексту, в гордовите зневажання моральних основ і нерозкаяну впертість (6:11).

У другому ж говориться майже лише про спадкову гріховну зіпсутість, за яку людина порівняно менш відповідальна, ніж за свідому, особисту гріховність. Принесенням жертви, про яку тільки що говорилося, людина якнайкраще довела, що її особиста налаштованість значно покращилася, що хоча вона, через гріховну неміч своєї природи, і продовжувала грішити, але кожний раз – у свідомості свого падіння й часто з глибоким сумом про це, із проханням до Бога про помилування, виразом чого і служили різні жертви. Така зміна в настрої людського серця створювала цілком достатні підстави і для зміни до неї ставлення Бога. Звідси стає цілком природним і зрозумілим вказівка на спадкову гріховну зіпсутість людини як на мотив для вибачливого ставлення до її гріховності, з якою людина висловлює (шляхом жертв) бажання боротися в міру своїх слабких сил.

«Надалі в усі дні землі сівба і жнива, холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться».

«Надалі в усі дні землі…». Тобто допоки земля існує, аж доки «дні землі» повинні будуть поступитися місцем «дням неба» (Пс. 88:30).

«…Холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться».Дві пори року подано тут за назвою: літо і зима, а одна – словом «жнива» як час збору злаків і плодів.

Ідеться про неповторюваність подібного потопу, страшного стихійного лиха, що порушує основні Закони природи (пор. Єр. 33: 20–25; Єзек. 34:25–29; 37:26). «Найдобріший Господь, звичайно, звертає увагу не стільки на наші жертви, скільки на внутрішній стан, з яким ми їх робимо, і, судячи з нього, або приймає, або відкидає наші жертви» (Іоан Златоуст).

Закінчуючи історію потопу, можна стисло вказати і на ті прообразні значення, які отці Церкви знаходили в ньому. Основа такого погляду складена ще Ісусом Христом і Його апостолами. Так, Господь в історії потопу бачить пророкування Свого Другого пришестя: як тоді люди були вкрай розбещені й безтурботні стосовно свого спасіння, так само буде і перед Другим пришестям; і як тоді відбувся грізний вирок Божественного суду над усім грішним світом, так повториться і в момент Страшного суду (Мф. 24:37–39; Лк. 17:25–27).

Апостол Πавло порівнює купіль Хрещення із Ноєвим ковчегом (1 Пет. 3:20–21). Його думку розвиває апостол Павло, кажучи, що «ми поховані з Ним хрещенням у смерть» (Рим. 6:4) і одночасно тією ж самою дією вводимося в його Церкву і починаємо ходити в оновленому житті.

Не розумієте деяких місць у Святому Письмі? Бажаєте ґрунтовних пояснень окремих цитат із Біблії?
Звертайтесь до редакції: 43025 Луцьк, Градний узвіз, 1; (0332) 72-21-82; [email protected]

Волин. єпарх. відом.– 2016.– № 10 (143)