Жертва
Віталій КЛІМЧУК
Дві родини вирішили поєднати шлюбом закоханих молодих людей.
Спочатку сердечні справи залагодили наречені, згодом за діло взялися батьки.
Вирішили господарські проблеми: кількість гостей, приміщення, транспорт, меню,
костюми… Реєстрація шлюбу мала відбутися урочисто за представництва гостей
і всіх цікавих, Вінчання – не менш пишно і врочисто у храмі…
Ось тут і почалися розбіжності та незгоди. Принциповим
питанням стала досить важлива для родин деталь: наречений із родичами належав до
Української Православної Церкви Київського Патріархату, а наречена – до
Московського. Дискусії спочатку відбувалися мирно, потім більш емоційно, і, щоб
не пересваритися, толерантно знайшли компроміс: весілля відбуватиметься у святу
неділеньку із реєстрацією та видачею документа про одруження, а ось до храму
молоде подружжя не піде зовсім. Ні одна, ні інша дружня і цілком адекватна
родина не побажала принести свої принципи та амбіції в жертву й терпимості
іншій. Вирішили в жертву принести… Божу благодать, точніше – обійтися без неї.
Забули веселяни прості істини вчення Святого Письма: «Хто не зо Мною, той
супроти Мене» (Мф. 12:30).
За багатим святковим столом виголошувались щирі тости, грали
музики, тамада відпрацьовував, як годиться, щедрий гонорар, молоді під викрики
«гірко!» підсолоджували гостям святковий трунок, а на серці більшості гостей
залишалась непідсолодженою гіркота невиправданої жертви. «Бо якою ви мірою
міряєте, такою відміряють вам» (Лк. 6:38). Мова не йде про конкретний вибір
храму для Вінчання – частина гостей почувалася б переможцем, інша – переможеним.
Ідеться про одвічні Божі істини: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже»
(Мф. 22:21). Батьки молодої та молодого благословляли іконами молоде подружжя,
клали хресне знамення на їх молоді голови, але таїнство Вінчання вирішили обійти
стороною. Час, мовляв, покаже справжню цінність патріархатів і розставить все на
свої місця… «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас» (Як. 4:8).
Проте, на жаль, ця істина зіграла далеко не зближуючу роль
як з новим родом, так і зі Всевишнім. Тон для протиріччя задавали, як правило,
батьки: від них залежала матеріальна сторона бенкету, а молодим подружжям
керувала Любов. Бо ж Господь то і є Любов – усеперемагаюча і жертовна.
Думається, що недовго доведеться чекати, і одна із половинок
нової сім’ї поступиться іншій заради світлого почуття і спасіння душі. І тоді
шлях поведе їх до храму Божого, до великої любові Творця. А істина прийде
обов‘язково. І підґрунтям тієї істини буде усвідомлення свого місця на Божій
землі й приналежність до українського роду, який завжди відзначався мудрістю
й терпимістю, совістю та порядністю, успадкованою від славних прадідів. Бо ж
сказано саме для організаторів такого весільного святкування: «Коли сліпий
водить сліпого, обоє до ями впадуть» (Мф. 15:14).
Волин. єпарх. відом. – 2016. – № 9 (142)
