Цей день, третю неділю Великоднього циклу, названо на честь святих жінок-мироносиць.
Христові учениці невідступно йшли за своїм Учителем і не залишили Його навіть у ті хвилини, коли більшість апостолів просто розбіглись. Але вони не встигли намастити тіло Ісуса, що було обов’язковим елементом поховального обряду, бо настала субота (час спокою), тож поспішили до гробу рано-вранці на третій день після Його хресної смерті. Із собою вони несли миро – дорогу ароматну олію.
Чи вірили вони, що знову побачать Господа живим? Мабуть, ні. Як і для інших учнів, арешт, розп’яття і смерть Спасителя були для них своєрідним фіналом. Звичайно, вони продовжували жити заради своїх сімей, але жити так, як раніше, повноцінно, щодня спілкуючись із Учителем, вже було неможливо. І все ж любов – безумовна і безмежна – підняла мироносиць серед ночі і змусила бігти до місця поховання Христа.
Віру святих жінок було винагороджено. Коли вони наблизилися до могили, тільки тут згадавши, що вхід у поховальну печеру завалений важким валуном, то побачили, що вхід відкрито. Ледве долаючи несподіване заціпеніння, заглянули всередину і побачили ангела, який сказав їм: Той, Кого шукають мироносиці, воскрес і чекає їх у Галілеї. Швидше за все, будь-хто на місці цих жінок зніяковів би, гадаючи, що все побачене – галюцинації, плід збудженої уяви.
Але учениці Христові повірили відразу і без жодного сумніву: отримавши благу звістку, вони кинулися назад у місто, до апостолів, які сиділи в будинку і там переживали розлуку з Учителем. Ще більше віра жінок зміцнилася, коли на зворотній дорозі побачили Самого Воскреслого.
Біля труни залишилася тільки Марія Магдалина, яка або прийшла не з усіма, або просто вирішила побути наодинці, щоб краще зрозуміти, що трапилося. Вона ще не до кінця усвідомила велич цього моменту, і коли перед нею з’явився якийсь чоловік, подумала, що це – садівник, і стала питати, куди зникло тіло Учителя. Але Садівник назвав її на ім’я, причому так, як робила тільки Одна Людина на землі. Перед нею стояв Сам Христос – живий, воскреслий, реальний! Радості жінки не було меж – вона своїми очима бачила Того, Кого ще кілька днів тому невтішно оплакувала разом з усіма ученицями.
Потім Господь з’явився апостолам, учням, іншим Своїм супутницям, які всі три роки Його проповіді були з Ним. Але першими радісну новину про Воскресіння Спасителя дізналися саме вони, мироносиці, – жінки, які не побоялися ні переслідування старійшин, ні можливої грубості римської варти, яка до моменту явлення ангела стерегла гріб Спасителя, ні інших небезпек, що підстерігають беззахисну жінку вночі. Ученицями керувала любов – та сама любов, якої їх навчав Господь і яка не відає ніяких перешкод, навіть смерті.
Скільки мироносиць було всього, нам не відомо. Євангеліє просто перераховує їхні імена, і лише кількох жінок називає конкретніше: Марія Магдалина, Марфа і Марія, Йоанна, Марія Клеопова, Марія Яковова, Сусанна. Церковна традиція дала звання мироносиць сімом чи вісьмом ученицям Христа. Всі вони згодом стали полум’яними проповідницями і потрудилися нарівні з іншими учениками. А Магдалина удостоїлася честі називатися рівноапостольною, тобто має ту ж славу і понесла той же хрест, що й апостоли-чоловіки.
День жінок-мироносиць у Православ’ї вважається деяким відповідником світського свята Восьмого березня. Тільки замість сумнівного ідеалу жінки-революціонерки, покладеного свого часу в його основі, церква показує зовсім інші риси наших матерів, дружин, сестер і подруг. Перш за все, це велика жертовність, вірність, любов і жива віра, що може подолати все.
Усі події 3 травня за єпархіальним календарем – ось тут.
