Волинська Епархія Православної Церкви України Офіційний сайт
Головна СтаттіМіжконфесійні контакти«Боротьба між патріархатами – за владу і гроші», – митрополит Михаїл
Статті

«Боротьба між патріархатами – за владу і гроші», – митрополит Михаїл

Владислава ЖОРНЯК Митрополит Луцький і Волинський Михаїл. Світлина з сайта vip.volyn.ua

Офіційно в Україні влада відділена від церкви. Проте релігія – невід’ємна частина життя громадян, а церква – важливий соціальний інститут. До того ж, за дослідженнями соціологів, саме духовенство має найбільший рівень довіри українців. Тож про проблеми релігійні та навколополітичні ми вирішили порозмовляти з очільником Волинської єпархії Української православної церкви Київського Патріархату, митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом.

До спілкування передовсім спонукала ситуація, яка склалася між УПЦ й УПЦ КП, та інформація про численні міжконфесійні конфлікти на Волині. Власне, із цього і почали розмову.

– Нещодавно голова облдержадміністрації в ефірі на телебаченні розповів, що у вісімнадцяти населених пунктах Волині – міжконфесійні конфлікти. Це політика чи справді протистояння вірян?

– Таких даних у мене немає, що вісімнадцять населених пунктів. Я, наприклад, не знаю такої кількості. Я не коментую слова голови, бо, можливо, це якісь конфлікти між різними конфесіями, не обов’язково конфлікт між Київським і Московським патріархатами.

Конфліктів у нас немає між патріархатами. Зараз, зважаючи на події, які сталися і продовжують тривати в Україні, в Російській православній церкві або, як вона тут називається, Українська православна церква Московського патріархату, всередині громади сталося незадоволення. Тому що люди кажуть: «Якщо ми – українська церква, то чому ми підтримуємо російську агресію? А чому наші ієрархи, коли вшановують героїв, сидять? Чому ми не допомагаємо своїй армії?». І частина тих віруючих хоче залишити Московський патріархат і піднімає питання про перехід у Київський. І тому конфлікт є всередині громади Московського патріархату, де частина хоче відійти, а частина хоче залишитися. Оце і є внутрішнє протистояння. Не між Київським і Московським патріархатами, а конфлікт всередині громади Московського патріархату, яка хоче з нього вийти.

Ось таких конфліктів, може, й є певна кількість. Тому нам вони невідомі. Якби це було між нами і кимось, я би про це знав. А такі прецеденти є, і в тому плані, що люди хочуть вийти і звертаються до нас: що треба зробити для того, щоб вийти з Московського патріархату, які потрібні документи, які проводити дії. Звичайно, ми людям роз’яснюємо, як треба вчиняти згідно з чинним українським законодавством.

– А скільки вже таких громад перейшло до Київського патріархату?

– Ми можемо говорити тільки про ті громади, які вже оформилися як Київський патріархат. У нас таких – п’ять громад. Це Горохівський район. І є частина громад, я не можу назвати кількість, які вже звернулися до нас із бажанням збирати підписи по селах. Люди як проводять це все? Збирають підписи: хто за те, щоб вийти з Московського патріархату. Яка кількість, я, на жаль, сказати не можу, тому що це – процес.

Не можна чітко сказати, є проблема в цій громаді, чи немає. Може шуміти п’ять людей, може шуміти п’ятдесят людей, виявляючи незадоволення, що вони належать до Московського патріархату, що там моляться «об Отечестве нашем». Яке «отечество»? Якщо вони підпорядковуються духовно Москві, то, відповідно, їхнє «отечество» – Москва. І тому люди протестують. Яка кількість людей протестує – я вагаюся сказати.

– Чи обговорюється це питання на рівні керівників церков і єпархій?

– Ні письмового, ні візуального такого контакту в нас не було. Я говорю про себе стосовно Московського патріархату. Ми не обговорювали ці питання. Не обговорювали з однієї простої причини – у нас немає внутрішніх конфліктів. Ще раз хочу наголосити: це їхня внутрішня проблема. І мені говорити: «А що там в тебе в громаді, хочуть до мене перейти»? Ми це не обговорюємо. Відповідно, в нас немає спірних парафій, щодо яких ми би гостро розмовляли.

Тому у нас контакти – остання Рада церков, яка відбулася. Ми спілкуємося. В нас немає через що сваритися. Так, можливо, хтось чимось не задоволений, але це вже інше питання.

– Щодо Ради церков. Чи це ефективний орган і чи дозволяє він згладжувати якісь проблеми?

– Наприклад, щодо Волинської трагедії. Якби не було Волинської Ради церков, звичайно, кожен би мав свою точку зору. Хтось би промовчав, хтось би сказав, що це неправильно, недобре. А тут ми говоримо загалом. Волинська Рада церков – це 99 % думки всіх волинян, тому що представляє всі основні конфесії, які є в області. І якщо ми домовилися, волинська громада по-інакшому не буде тлумачити це. Це думка волинської громади.

Ми склали відповідне звернення, всі його підписали і направили його Сейму Польщі, що те, що вони вчинили – це неправильно. Неправильно і недалекоглядно.

– Останнім часом на адресу церкви лунає багато критики. Зокрема, один із конфліктів із громадськими активістами стосувався будівельних робіт на території Свято-Троїцького собору. Чи вдалося знайти порозуміння з активістами?

– Ви знаєте, все те, що відбувається на території собору, ми звершуємо згідно з чинним законодавством. Тобто якщо ми проводимо ремонт, ми маємо відповідні документи. А те, що комусь не подобається, – це його проблеми. І ми не будемо звертати увагу на те, що комусь щось не подобається.

У нас можуть висловити думку лише наші парафіяни, які ходять до цього храму. Вони мають моральне і релігійне право сказати свою точку зору. Але, коли ми приймаємо рішення про здійснення якихось робіт, то ми вже маємо згоду нашої релігійної громади на їх проведення. І нам не треба згоди всієї громади міста Луцька. Тому мені неважливо, хто там окремо з 210 тисяч лучан думає інакше. Ми не будемо орієнтуватися на одну людину, ми будемо орієнтуватися на більшість, яка хоче змін. Тим паче, що ми не робимо чогось поганого чи вандального.

Ну, наприклад. Заходиш у браму і з лівого боку зараз розарій. Говорили про те, що ми займаємося вандалізмом, збираємося будувати дев’ятиповерховий будинок і продавати квартири там, говорили всяке різне. Посадили троянди – ніхто нічого не говорить. І що я йому буду розказувати в процесі будівництва чи облаштування території? Він хоче написати гидоту. То як я йому буду розказувати, що ми задумали благородну справу? Але сьогодні троянди є – про них ніхто не пише. А гидоту написати приємніше.

Чи будували корпус академії. Говорили-говорили, що ми щось робимо погане. То чому я буду розказувати, що в мене в Нижній храм тече вода? Погана сходова, вона поломана, її треба реставрувати. Ну що я йому буду розказувати? Показуєш документи – він каже: «Ви їх купили». Дурниці розказують. А гарна сходова? Гарна. Ми зберегли пам’ятку? Зберегли, тому що гідроізолювали, зробили все за технологією, воно гарно і практично. Чого я буду комусь розказувати?

Тим паче, що в основному ці громадські діячі – це бізнесмени. Зараз є така група бізнесменів, які називають себе громадськими діячами. Тому що громадська організація – це я і мій кум. Громадська організація – це певна кількість членів, які проводять якісь системні зустрічі, аналізи, виступають, щось пропонують.

А це я з кумом критикую. Звичайно, що кожен об’єкт, який десь будується, не на все може мати документи, не все може бути так, як хтось хоче. Вони починають його критикувати. Той, щоб не припиняти будівництво, платить діячеві. І той мовчить після цього. А потім шукає черговий об’єкт. Знову: пошуміли, заплатили, мовчать.

От у нас купа таких незадоволених будівельників. Ти скажи: що ти для міста зробив? Я буду шанувати тих діячів, які для міста зробили щось конкретне. От він заявляє: я для міста зробив, а ти робиш неправильно. Але якщо він нічого не зробив, а тільки шумить і пише листи то в прокуратуру, то в МВС, яка в мене може бути повага до такого діяча? Це не діяч, це такий бізнесмен.

– Ми зачепили тему змін. Як ви співпрацюєте в цьому плані з міською та обласною владою?

– Те, що ми проводимо реконструкцію не тільки біля собору, але й будівництво інших храмів, у нас у цьому плані є порозуміння. Перед тим, як почати якусь будову чи дію (будівництво храму, реставрацію, благоустрій), ми розказуємо про те, що би ми хотіли зробити, зустрічаємося з відповідальними фахівцями державних установ: чи це архітектура, чи це археологія, чи це екологія. Кажемо: ми хочемо зробити те й те. А вони кажуть: правильно зробити це так. Ми узгоджуємо наші дії, а потім оформляємо документи, щоб ніхто зі сторони нічого зайвого не розказував. Є документ, який засвідчує, що ми з владою домовилися це робити. Тобто в нас у цьому плані – співпраця. Є різнобачення. І це нормально, бо коли люди хочуть щось робити, то в кожного є своє бачення, як воно має виглядати. Але ми знаходимо порозуміння і втілюємо задуми в життя.

– Нещодавно на Луцьку міську раду громадяни подали до суду щодо земельної ділянки під недільну школу храму Іова Почаївського, що в районі ДПЗ. Яка зараз ситуація і чи вдасться вирішити конфлікт мирним шляхом?

– Справа в тому, що ми не стараємося залазити комусь у город, як то кажуть. Але, звичайно, ми відстоюємо інтереси релігійної громади. Громади, а не окремо взятої особи в якихось окремо взятих інтересах.

У цьому випадку те, що ви сказали, воно на тій фазі і є. Ми пройшли перші узгодження з міською радою через сесію, і треба було друге рішення сесії. Той, хто претендує і теж хоче щось із цією ділянкою робити, подав у суд і ми сьогодні не можемо ці документи подати на сесію. Зараз працюємо над пошуком виходу з ситуації.

Шкода, що у нас до такого доходить. Це не приватна справа – те, що затіяла релігійна громада Іова Почаївського. Шкода. Але я все-таки думаю, що тверезий розум прийде. Інколи буває, що десь когось «зачіпає», хтось щось нафантазував. Але треба враховувати думку більшості. Не окремо взятих осіб, а більшості волинян.

Я це говорю в тому сенсі, що я бачу і це мій задум: Луцьк повинен стати другою столицею Євросоюзу. І тому я – за те, щоб Луцьк змінював і менше було заздрісників, які стоять на дорозі. Хай будують, реставрують, реконструйовують. А інші хай не заважають, а то відлучу від церкви.

Ти пропонуй, як зробити краще, зберігаючи, однозначно, старовину. Але не можна так: хай будуть будяки, бо так колись було. Може, краще зібрати ці будяки, відреставрувати його чи над тим місцем будувати, зберегти, законсервувати. А не просто груда будяків і якоїсь там цегли. Ми просто зачахнемо як периферія і все. Якщо дивитися на Грецію, на Ізраїль, скільки там пам’яток, там археологи постійно розчищають, длубають, консервують, щось надбудовують, прибудовують, сидять дискутують, як зберегти те, що є, але дати розвиватися місту. І місто розвивається, а не купа руїн, бо це якогось там століття. Вони не сидять і не плачуть над камінцями.

А в нас: от так було колись. Хай ця хата буде нагнута в сторону, хай вона завалиться, бо отака вона була. Яку то цінність має? Бо вона тут стояла? Якщо ви хочете – відреставруйте її і нехай вона стоїть. А не так: нехай завалиться, бо нічого не можна робити. Це не підхід. Ніколи місто так не буде розвиватися.

– Лучани зареєстрували петицію щодо гучномовців у храмах. Як Ви до цього ставитеся?

– Я вам відповім, як колись у старі часи. Говорили, що один із комуністів казав, що йому церковний дзвін заважає спати. На що священнослужитель відповів: «Службу ми починаємо о 10-ій годині ранку. І якщо ти до 10-ї години ранку спиш, то навряд чи ти побудуєш комунізм».

Щодо гучномовців, я вам можу відповісти таке. «Тихий» час у нас вважається з 22-ї години до 7-ї години ранку. У цей час у нас гучномовці не працюють.

Друге. Гучномовці у нас не настільки потужні, щоб заважати людям чи працювати, чи робити щось інше. Якщо говорити про гучномовці, то чому в центрі міста дивилися футбол і воно гриміло тут до другої години ночі? Не заважає ж? Проводять всякі акції тут, а вони гримлять, що службу не можна провести. Богослужіння починається, і ми в храмі не чуємо один одного. І це ж не заважає? Ми просимо: давайте в цей час трохи тихіше зробіть, щоб у храмі було чути. І ці децибели, ця апаратура, яка гримить, вона ж нікому не заважає. Тобто це заяви атеїстів, богоборців. Це не є думка громадськості.

У нас гучномовці звучать тільки в неділю і тільки коли звершується богослужіння. А потужність гучномовців – 30–40 Вт – не є такої сили. Я думаю, що те, що гуде зараз за вікном (ремонтні роботи на вулиці, – ВІП), воно у десять разів гучніше, ніж наші гучномовці.

– У Свято-Троїцькому соборі нещодавно з’явилася нова ікона, яку в видінні побачив лучанин Феофан Музика. Знаю, що була ініціатива провезти її над Україною. Розкажіть детальніше.

– Ця ікона є. Її написали згідно з видінням цього лучанина. Ми запросили художника, він зустрівся з ним, розповів, як він бачив цю ікону, так її й зобразили. Можу сказати, що справді ми її віддавали в Київ. Ми її навіть не встановили на місце, бо вона тільки приїхала.

Возили її в Київ, возили її на Схід, возили на літаку. Подробиць я не знаю. Нас попросили цю ікону дати в зону АТО, ми її передали, її возили по тих місцях, люди молилися, прикладалися. Маршрут мені невідомий. Я довіряв цій людині, що їй можна дати. А вже там на місці священнослужителі, які були, її зустрічали. Це не ми організовували цю поїздку.

А ікона зараз прибула назад і вона в Луцьку.

– Нещодавно відбулася скандальна хода вірян УПЦ до Києва. Як Ви ставитеся до неї і чи справді всі її учасники – сепаратисти і вороги держави?

– Не можна вважати всіх тих, хто був у хресному ході, ворогами України. Багато щиро віруючих людей сьогодні є в Московському патріархаті. Хороших, нормальних, навіть патріотично налаштованих. Не можна сказати, що в Московському патріархаті всі нехороші. Це буде неправильно. Є обмануті, є наївні, є щиро віруючі. А є, звичайно, ті, хто використовує людей. Отака правда цього хресного ходу.

Але сам хресний хід, як вдалося виявити, його завданням було створити напругу в українському суспільстві. Це головне. Є тема – День хрещення Київської Русі. Є дії, які проводить Київський патріархат і Московський патріархат. І тому треба було пройти і перевірити: а як реагують люди на цей хресний хід, знаючи, що це йде Московський патріархат. Тобто перше – це спровокувати бійки, де для журналістів – море інформації, у тому числі для російських. Показати, як принижують тут російську церкву, що треба чергову зброю, чергових добровольців на Схід.

Гіпотетично уявімо: тут побивають хресний хід Московського патріархату, там показують картинку, які вони принижені – і знову чергова хвиля добровольців із Росії пішла на Схід. Знову владі є підстави виділяти кошти на завезення чергової партії зброї. Аналогічно розповідають: щоб почати Другу чеченську війну, треба було в Москві підірвати два будинки. І це зробило саме ФСБ. І пішла війна.

Зараз відбувається охолодження до війни на Донбасі, тому добровольців так не набереш. Значить, потрібен черговий ажіотаж. От хресний хід призначений дати чергове підживлення цій темі. Чергова група добровольців, чергова партія зброї і продовження цієї гібридної війни.

Друге – це сколихнути українське суспільство, протиставити його. Якщо ззовні не можна завоювати його, треба його розділити всередині: провокації різні створити і так далі. І перевірити реакцію людей на московську церкву.

Третє – це зупинити самих віруючих, щоб вони не виходили з московського патріархату. Сказати, що, мовляв, тримайтеся.

Наступне – це те, щоб провести і показати, що вони є, що вони – велика церква, показати величину цієї церкви. Мовляв, із нами теж рахуйтеся, не забувайте про нас.

Зовсім недавно ще сиділи і не шанували воїнів, а коли йшли вже хресним ходом від князя Володимира до Києво-Печерської лаври, то там, де Нігоян загинув, зупинилися і відслужили панахиду. І як це поєднати? Тут не шанують, а тут – Небесна Сотня, вшанували її. Я все-таки сподіваюся на щирість оцієї зупинки, але дуже багато суб’єктивних прикладів, що це чергове замилювання ока українській спільноті: ми тепер теж патріоти.

– Чимало священиків нині – на Сході з нашими військовими. Чи багато капеланів Волинської єпархії зараз там?

– Існує такий принцип, що в нас немає постійної кількості капеланів на Сході. Ми проводимо ротації. Священик місяць відслужив там, повертається сюди, тут два місяці залишається, а потім знову може повертатися на Схід. І так священики або одні й ті ж, або інші міняються. І тому є місяці, коли священиків багато. Наприклад, Великдень чи зараз, на Спаса, багато хто захоче повернутися назад додому, на свої парафії. Тому можна сказати, що в середньому 10–15 священиків перебувають у зоні АТО.

У нас на постійній основі ще є добровольці, які служать ще досі. Це в нас ієромонах Макарій. Він вже скоро має повернутися. Служив отець Миколай Гінайло, але вже демобілізувався. І ще в нас чотири священики вже два роки служать, із 2014 року.

– А як поєднується сан священика і служба у війську?

– Ми сприймаємо армію як зброю, а війну як смерть і вбивства. Задача капелана – це духовна опіка над військовослужбовцями. Священнослужителі зброї до рук не беруть. Тобто вони не ходять у розвідку, не стоять на блокпостах із автоматами і так далі. Але вони серед хлопців: звершують із ними богослужіння, сповідають, причащають, ведуть духовні бесіди. Відповідно, додатково виконують роботу, яка потрібна. Її не можна назвати тиловою. Наприклад, Макарій у певний період часу мав автомобіль і розвозив обід по блокпостах. Харчуватися ж солдатам треба. Це робить капелан. Сів у машину – привіз хлопцям їсти. Поранених вивезти треба. От він на тій самій машині хлопців із поля бою вивозив, доглядав за пораненими, інші роботи виконував.

Така категорія людей на фронті теж потрібна, які не безпосередньо з автоматом стоять на блокпосту чи в траншеї, а отакий зв’язок. І це його робота. Тобто, крім чисто духовних питань, які він звершує як священнослужитель, він виконує ось цю роботу, яку також належить виконувати військовослужбовцям.

– На Сході (наприклад, у Волновасі) починають з’являтися храми Української православної церкви Київського патріархату. Чи змінить це ситуацію в державі?

– Я можу навести приклад із цією самою Волновахою. До Волновахи ми маємо пряме відношення в тому значенні, що перші хлопці, які загинули на фронті, це були хлопці 51-ї бригади. І, власне, під Волновахою це все сталося. І тому волиняни часто туди їздять. І це призвело до того, що в нашого міського голови Миколи Романюка виникла ідея зробити ці два міста містами-побратимами. Волноваха і Луцьк стали містами-побратимами. Відповідно, наше відвідування Волновахи, запрошення дітей звідти сюди, показує, що тут живуть такі ж українці, і цей бар’єр у спілкуванні створений штучно.

З’явилася і ідея з самою церквою, тому в Волновасі відкрили церкву Київського патріархату і назвали на честь всіх святих землі Волинської. Ми туди віддали свою соборну ікону для вшанування і молитви. Наші священики туди їздять. Отакі контакти, діяльність Київського патріархату, діяльність влади призвела до наступних таких разючих змін.

Я розмовляв із головою Волноваської райради. На що він мені сказав, що в 2015 році, тобто рік–півтора тому, 70 % людей були проти України, проти влади. Лише 30 % людей казали, що тут має бути Україна. Зараз практично з точністю до навпаки. Приблизно 65 % людей вже – за Україну, а 35 % – або проти, або ні сюди, ні туди. Ось Вам результат просвітницької діяльності влади на Сході і діяльності церкви.

У цій співпраці міняється ментальність, мислення самих людей. Вони були ізольовані. 70 % жителів Донецької області не виїжджали за її межі. Тобто вони сиділи і їх формували як окремий етнос. Тобто вони були українцями, але їм розказували про своє. Вони «виварювалися» у своєму середовищі і те, що їм мозок просвітлювали, а телебачення там море російського, – от ми й бачимо результат, коли цілі сепаратистські міста, села і люди – проти України, але самі не знають, чого.

І тут же, коли влада активно займається роз’ясненням позиці, працює, з людьми, йде на контакт, допомагає, показує, що ти – маленька частина всієї України, а церква про це ще робить такий важливий аргумент і є оцим таким «світильником» – от вам і зміна людей. А зміняться люди – вони тоді побачать, де ми живемо і навіщо ми воюємо. І зніметься питання війни.

Нема чого ворогувати: ми живемо в одній країні. Тоді давайте економіку піднімати. Давайте жити: ви до нас приїхали, ми – до вас. А чого нам воювати? Нема за що воювати – зніметься питання протиріч. Тому тут церква з державою повинні якраз активніше включитися і при чому на рівні діалогу «Захід–Схід». Якщо такі діалоги будуть, на будь-якому рівні, з будь-якими темами: привозити тих дітей, чиновників вчителів, наших – туди, тих – сюди, ми дуже швидко знімемо питання війни. Люди ж контактують не тільки через засоби масової інформації. Є й живий контакт: я чула, я бачила… І діти – найбільші просвітителі в цьому плані. Тому я – за те, щоб цих дітей тут приймали і закликаю волинян приймати тих дітей. Не треба робити нічого особливого, задаровувати подарунками. Стався до тих дітей, як до своїх. Покажи, що ми розуміємо один одного, ми сприймаємо один одного, ми розмовляємо зрозумілою мовою. Російська і українська достатньо схожі між собою, щоби знайти контакт.

– Ну і, насамкінець, питання, про яке говорили вже багато. Єдина помісна церква. Чи реально це в Україні?

– Ми – за єдину помісну православну церкву. Чому? Тому що сама церква консолідує українську спільноту. Була б у нас одна церква в Україні, у нас не було б війни на Сході, у нас був би анексований Крим. Тому що, коли люди спочатку десь рухалися, найбільшим авторитетом була церква.

Візьмемо Майдан. Виступали, шуміли, політики виходили. І коли церква вийшла з собору з хоругвами… Ми перші вийшли на Майдан, і люди приходили й дякували. Хоча ми нічого такого не зробили революційного. Що це означало? Ми утвердили людей в їхній правоті. Оце те натхнення, яке людям дало сигнал «вперед», мовляв, ми маємо благословення. І людина йде і здійснює свій задум, не боячись, не соромлячись, не маючи мук совісті, що вона щось робить не те.

І коли починалися якісь заворушення чи в Донбасі, чи в Криму, був би голос церкви: ні, не можна, так не правильно. І багато хто би зупинився. Звичайно, були б гарячі голови, але більшість людей слухалася б церкву, яка не благословляє. Тобто не було би можливості створити те, що ми маємо сьогодні.

Тому і влада, і суспільство зі здоровим глуздом зацікавлені в єдиній помісній православній церкві. Про це говорять усі. Не говорять лише ті, хто симпатією своєю вбачає Росію. От вони виступатимуть проти, казатимуть: не на часі, давайте, щось інше придумаємо.

Між Київським і Московським патріархатом, який є в Україні, в богословських, догматичних і інших релігійних питаннях різниці немає. У нас є різниця лише в позиціях: Київський патріархат стоїть на державницьких позиціях, а московський – на імперських. І боротьба між нами є за владу і гроші.

Але що означає за владу? Ми говоримо, що наша церковна влада повинна бути в Україні, бо українська церковна влада буде дбати про Україну. Приклад – патріарх Московський. Якщо ти кажеш, що Україна – це твоя територія, як ти допустив війну на Донбасі? Ти ж благословляєш. Ти повинен прийти до Путіна, гримнути кулаком, сказати: ви що моїх парафіян сварите між собою! Ну такого ж немає. Він благословляє русское воинство на защиту чего-то. І християнин вбиває християнина. Хіба патріарх таке може допустити? Ні.

Тепер подивіться на нашого патріарха. Він підтримує українську армію, він підтримує українську владу, він підтримує громадян України, захищає їх інтереси. А чому? Тому що він – патріарх Київський. Оце означає влада.

Гроші. Це матеріальні засоби, які існують у церкві. Але ми свої кошти, які в нас є, направляємо на волонтерство. Не тільки допомагаємо людям хворим, але й армії – автомобілі, медикаменти, все, що в наших можливостях. Ви бачите великі конвої від російської церкви для української армії? Нема. По окремості є. Не можна сказати, що абсолютно нема. Бо і в Московському патріархаті є патріотично налаштовані люди і священнослужителі. Але вони десь зі страху чи нерішучості не роблять якихось дій із об’єднання церкви. Немає позиції. Коли вшановують воїнів, вони взагалі сидять. От вам настрій певної конфесії. То куди ті кошти направляються? Замість того, щоб підтримати своїх же вірян, які йдуть на Схід, їх не підтримують. А ми бачимо купу засобів, які витрачені церквою, яка підтримує сепаратистів. Візьміть ту саму Донецьку область. Російська церква. Священик очолює бандформування, священик купляє зброю, храми є складами для зброї. Ось вам кошти, які служать українському суспільству або спрямовані проти українського суспільства.

Так ось ми й говоримо, що, коли була б єдина помісна церква, ми були б зі своєю армією, зі своїм народом, і швидше допомогли б захистити кордони нашої незалежної держави. А коли розділена – то одні підтримують, а інші… не треба далеко ходити. На Волині, біля Ратно, перепиняли дорогу хто? Віруючі Московського патріархату. Не наші ж перепиняли. А проти чого? Проти мобілізації. Щоб не йти й не захищати Україну. Кому це вигідно? Звичайно ж, це вигідно Росії.

Ми підписували документи, підтримувала вся Рада церков. Найдовше вагався, а, по моєму, й досі не підписав, один із ієрархів московських церков. Ми підтримували Президента, закликали віруючих не ховатися від мобілізації, а йти захищати свою Батьківщину. Якщо ми всі сховаємося і знайдемо виправдання, то хто захищати буде? Вони ж дійдуть сюди. От вам позиція церкви. От що означає боротьба за владу і за гроші.

– То все ж таки чи реально створення в Україні єдиної церкви?

– Церква реальна. Тому що, як ми вже згадували на початку розмови, боротьба відбувається всередині громади за об’єднання з Київським патріархатом. Якщо такий процес пішов, це означає, що наступить момент, коли збереться критична маса цих людей і об’єднається з Київським патріархатом. Тобто це реально і реально в швидкому часі. І, перш за все, це реально за рахунок людей. Люди зроблять свій крок. А потім ієрархи повинні відповідно на це реагувати.

Звичайно, є ще друга сторона – це немаловажливий вплив Константинопольської церкви, матері-церкви, яка на звернення нашого парламенту відреагувала, створивши комісію з вивчення питання надання автокефалії Київському патріархату. Це дасть підстави швидше зняти ці штучно надумані перешкоди, такі питання, як канонічність, благодатність. Звичайно, ми їх аргументуємо. Мала частина людей розуміє, що таке канонічність і благодатність. Але це ті слова, які лякають контактувати між Київським і Московським патріархатами. Тому, коли і це питання буде вирішене, то єдина помісна церква утвориться дуже швидко. Ми йдемо шляхом швидкого утворення, але роль, яку відіграє Константинополь, є достатньо великою, і це ще швидше прискорить процес.

Я думаю, що вже в цьому році ми побачимо якусь цікаву інформацію, а, може, й завершення. Максимум – це наступний рік. Звичайно, я не пророк, я не можу так чітко сказати. Але ось моє таке внутрішнє відчуття, що ми будемо мати серйозні заяви і серйозні кроки, тому ще це зробила найбільша церква, Київський патріархат, визначивши свою позицію в цьому питанні. І це зробила влада. А влада і церква – це є держава, це люди, це є вся спільнота українська, яка має своє бажання так бачити розвиток держави і церкви.

Це нам нагадує історію Польщі і Польської православної церкви, коли Сейм звернувся до Константинополя і не було аргументів проти. І ми знаємо, що в 1924 році Польська церква отримала статус автокефальної. А що таке польська церква? Це та сама українська церква, бо тоді це й малося на увазі – русичам передати, українцям, які жили там до 1939-го року. Тобто фактично передали українцям автокефалію. І сьогодні аналогічним шляхом йде і теперішня Україна.

Тому я не те що вірю, я в цьому абсолютно переконаний – у нас все буде дуже добре. У нас є два варіанти: добре і дуже добре!

Vip.volyn.ua

16 серпня 2016 р. Інші статті за рубриками: Міжконфесійні контакти, Церква і держава, Митрополит Луцький і Волинський Михаїл
Архів статей
Сайти нашої
епархії
Сайт нашої
Церкви
Наші
банери